Міжнародний конгрес «Література і мир» зібрав у місті Лахор (Пакистан) представників 35 країн світу, серед яких Великобританія, Індія, Палестина, Німеччина, Литва, Пакистан, Японія, Судан, США тощо.
Вперше на цьому престижному науково-літературному заході взяли участь представники України. У конференц-залі конгресу було надзвичайно приємно споглядати рідний жовто-блакитний стяг у сусідстві з прапорами інших країн світу. На запрошення колишнього прем`єр-міністра Пакистану, нинішнього мера міста Лахора, відомого у світі письменника Факхара Замана на конференцію від України прибули поет і науковець, доктор наук із соціальних комунікацій Ігор Павлюк, літературознавець, кандидат філолологічних наук, головний редактор журналу «Всесвіт» (де роман Факхара Замана вперше було надруковано в 1986 р.) Дмитро Дроздовський і авторка цих рядків – волинська поетеса, педагог, журналіст Світлана Костюк.
Коли українські учасники конгресу кількома словами згадали про Євро-Майдан і про свою участь у ньому, виявилося, що за цією дивовижною подією пильно стежить увесь світ, зокрема і на індійському субконтиненті.
Потім була неофіційна зустріч із місцевими парламентарями, представниками інших делегацій.
Пропонуємо виступ на Конгресі Ігоря Павлюка у перекладі українською мовою. Сам виступ звучав із уст автора англійською мовою.
Шановне Товариство!
Дорогі близькі і далекі, реальні та віртуальні друзі!
Я з моїми друзями дуже вдячний Вам за запрошення до чудової країни на цей поважний Міжнародний Конгрес, де говорять про найсвятіше для мене: про мир та літературу.
Прилетіли ми до вас прямо із Євро-Майдану у центрі Києва.
Із тих пір, як я у дуже важкі хвилини свого життя почав довіряти зорям і своїй малій батьківщині – рідному Поліссю на заході України, беручи для боротьби сили в нього, як античний Антей в матері-землі, почали збуватися мої світлі мрії.
Так ще рік тому журналісти в інтерв’ю запитували мене, де я хотів би побувати. Я казав їм і своїм друзям, що дуже хочу полетіти в космос, але перед тим відвідати місця на землі поетично-магічної Індії чи біля неї.
Як бачите, моя мрія збулася!
Навіть швидше і у кращій формі, ніж мені могло приснитися.
Адже тут, у Пакистані, куди мені порадив полетіти з моїми друзями лауреат Нобелівської премії Мо Янь, а запросив нас Факхар Заман, я бачу геніально мудре співжиття древніх культур і цивілізацій, презентоване душами добрих і світлих людей, які нас тут зустріли.
Тут моє серце відчуває точку перетину поетичних енергій по вертикалі і по горизонталі, у часі і в просторі.
Лахор не менш поетичний, ніж моє Полісся в Україні, яке історично також перебуває на перетині різних культур, адже лежить на кордоні трьох країн – Польщі, Білорусії, Росії.
Полісся, як вся Україна, на жаль, пережило багато воєн, голокост, техногенну катастрофу ХХ століття – сумновідомий у цілому світі Чорнобиль.
Я реально відвідав чимало країн світу.
А у своїх текстах – чи не всі.
Кілька років жив у Америці, в Росії, був на поетичних фестивалях в Ірландії, в Польщі, в Грузії, в Туреччині...
І тому з певністю можу сказати: всі люди планети, не дивлячись на розбіжності між ними, плачуть і сміються від того самого.
Це я зрозумів, відчув, коли мій маленький вірш «Дівчинка» почали перекладати різними мовами світу.
ДІВЧИНКА
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі, прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх ...
(Translated by Thomas Moore, Irish poet and bard)
Я пишу вірші на три основні теми: про батьківщину, про кохання і про космос.
Поезія для мене – це нетутешня музика, написана словами, це, на моє екзистенційне переконання, – шлях до релігії, яка зв’язує людину з Богом, із предками та нащадками.
І навіть тоді, коли релігії розділяють людей, поезія пов’язує людину з людиною, з природою. І якщо економіка, політика тримають на цьому світі народи, то поезія – окрему людську душу.
Вона як найбільш концентрована модель людської думки і почуття, раціо та емоціо поширюється у видимому і невидимому космосі скоріше за світло, на якому побудована теорія Альберта Ейнштейна.
Поезія робить суспільні явища явищами циклічними, природними.
У тому її місія.
Поети об’єднують народи навіть тоді, коли політики їх сварять між собою.
Це я знаю реально.
Адже перекладені книги моїх віршів були надруковані в Польщі та в Росії тоді, коли державні стосунки між нашими країнами були не найкращими.
Поезія – як молитва дитини.
Між ідеологією, комерцією, міфологією – поезія врятує Бога в людині і людину в холодному космосі, куди, я впевнений людство має переселятися з нашої спільної колиски – планети Земля, де є наші спільні предки.
Боротьбу за світло, тепло, любов і розуміння між людьми потрібно починати із себе.
Адже той, хто переміг себе, переможе світ і зло в ньому.
Я впевнений, що про відвідування цього авторитетного міжнародного Конгресу на чудовій Землі я розповідатиму в Україні і в подальших моїх мандрах світом. Я напишу цілі цикли екзотичних, світлих і добрих віршів, які повернуться до вас у перекладах.
Я хочу і все робитиму для цього, щоби у ХХІ столітті поезія у світі романтично воскресла у тій потужності, яку вона мала у ХІХ столітті.
Шановне Товариство!
Запрошую вас на моє магічне Полісся.
У нас іще багато дерев, щоби робити із них книги поезії, багато чистих озер, річок, дивовижних птиць і тварин, які надихають на написання нових поетичних і не тільки поетичних, книг.
ЗНОВУ ВДОМА
Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі – небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.
Вогонь помер.
В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.
Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.
Сліпа хатина.
Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер – сни очеретів.
А час іде.
Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, – ліс осиротів.
Але ж почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун.
І коні не іржуть.
А час пішов...
Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.
Вагітних мало.
Весни не солодкі.
Ніхто себе не вміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.
Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу...
Ох, що через ельозу!..
Тут рейки вже.
А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.
Дрімучий світ –
І раптом: добре й легко.
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще – час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.
(Translated by Steve Komarnyckyj)
Бажаю нам усім стільки фізичного і духовного здоров’я, щоби пережити те творче щастя у мирному поетичному світі, яке нас чекає.
Ігор Павлюк
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/ukraine/2013/12/30/104233.html
|
