Юрій Завадський. Пейпербек. Тернопіль, видавництво “Крок”, 2013. — 457 с. Дизайн обкладинки: стронґовський.
Якщо вважати вірогідною версію живого класика сучросліту В. Пєлєвіна стосовно того, що кожен письменник/поет власною творчістю майструє собі приватне потойбічне життя, такий особистий лімб, в котрому намагається розмістити усе, без чого не зможе обійтись, — ну, це можуть бути міста, явища, люди, тварини, друзі, вороги та всілякі інші сутності, котрі насправді його (її) цікавлять, хвилюють чи надихають, — то книгу Юрія Завадського слід характеризувати в якості антропоцентричного лімбу: місця, населеного насамперед людьми. Це городяни, хоча серед них вистачає жителів околиць, а також селян; це мешканці Тернопіля, а також літератори, — себто письменники, поети і перекладачі, — з усіляких міжнародних літературних збіговиськ, одне з імен котрим — актуальне художнє середовище.
Якщо покладатися лише на філософський словник, то можна повторити те ж саме: ліричний герой поета зосереджений на світі живих людей, і саме вони цікавлять його найбільше, одразу після власної думки про них, — про те, які вони і нащо вони існують. Тобто, підбиваючи підсумки під спробою визначення філософської складової його віршів, йдеться радше про філософію діалогу, аніж про екзерсиси позитивістських версифікацій постмодернізму.
Принаймні, йшлося саме про неї, допоки автор не захопився звукописом мовлення. Набір голосних і приголосних, що відтворює стан чи настрій, зазначений в назві, на тлі чіткої артикуляції автора (а Юрій Завадський належить до тих авторів, котрих варто також і слухати, — я не впевнена в тому, що людина з поганою дикцією не перетворить цей різновид його віршів на антимистецьке місиво), виокремлює стару, як світ, потребу у новій художній мові, що могла б випускати назовні чисті категорії абстрактного мислення. Будь-хто у цьому місці згадає вишукані філологічні побудови В. Хлєбнікова, проте на питання про нього автор додає Родченко, Кандинського і Татліна, іще раз підтверджуючи те, що йому йдеться саме про універсальні мистецькі категорії, що їм стільки часу присвятили послідовники концепції чистого мистецтва.
Зібрані у великій маленькій (розміром завбільшки з дитячу долоню, але грубій за обсягом) книзі вірші написані протягом 1999–2013 років. Початок формальних пошуків датується 2006-м, опісля котрого вільні, білі та силабічні вірші перериваються завжди несподіваним, як у слухавці, що раптово втратила здатність слухатись, звукописом перебігу подій та явищ, ім´я котрим — особистий ракурс автора. Все, про що йдеться у нотних рядках літер, легко впізнати, будь це картинка, змальована з натури, уривок розмови чи приватний стан автора:
Солдати
брім брам брум
брім брум бром
брум брум брам
брум брум бром
с. 228
чи:
тптктпткптпкптп
ктптпткптктптк
кт
кптжжж
с. 190
Деякі вірші цього поета не те щоб спеціально лякають, а є просто страшними, об´єктивно, без усіляких перебільшень — страшними тим страхом, який здатна спровокувати дійсність людини вибагливої, охайної і гидливої (в етичному сенсі зокрема). Людині, сумління котрої не дозволяє їй жити з заплющеними очима, а довколишнє середовище — не те щоб насолоджуватись красою ідей і вчинків, а взагалі переконуватись в її існуванні, принаймні занадто часто. Відома носіям такого типу сприйняття ностальгія за адекватністю, помножена на працю автора з сенсом слова, в результаті суто тематичному дає два типи творів: гострі жанрові сценки, де ліричний герой вислуховує речі, гідні дворових пліток підлітків з люмпенських родин, і брутальності, вимовлені ним самим. Смак дозволяє поету не принижуватись до карикатур, тож дистанція між читачем і образом чітко окреслена рамою метафоричного значення останнього, — проте холоднуватий жах, спровокований огидою, віднімає щось більш ніж суттєве у читачів, точніше, у химерної здатності співвітчизників до немотивованої жорстокості. Про цю рису вітчизняної ментальності складно говорити, особливо тепер, в світлі певних політичних подій; але Юрію вдалося відшукати ту форму монологу, котра, уникаючи нудної проповідницької стилістики, досягає сприйняття адресата, завдяки лаконічності формулювання зокрема:
оксанко знаєш
в тебе такі темні очі
що в них можна висипати сміття
все одно нічого не видно
БОНУС. с. 456
чи:
Моя сусідка розповіла,
як її мала дочка посцяла в ноцник
і віднесла псові, аби той пив.
ВІН ТОРКНУВСЯ... с. 337
Із наведеного мусить бути помітно, що цей поет не схильний загравати з читачем. Ця відсутність “професійної приємності” справляє переконливе враження, — як, загалом, взагалі запам´ятовуються люди, котрі не вважають за потрібне витрачати енергію на спроби сподобатись незнайомим, читай, чужим людям. Відчуженість такого типу — у вигляді відсутності запобігання перед публікою — сильний запобіжник в питаннях евентуальної кон´юнктури. Ця ж риса, спровокована зосередженістю автора на своєму власному світі, свідчить щонайменше про невипадковість письменницького фаху, обраного саме цим автором (або так: про те, що цей фах невипадково обрав саме цього автора).
“Поверненняпаперу” Юрія Завадського, серед іншого, можна вважати інструкцією з пошуків взаєморозуміння з відчуженістю, котра рятує автора від надмірного ототожнення з топографією невибагливого краєвиду художнього контексту, але й, з іншого боку, гарантує йому ту своєрідну форму порожнечі, котру взагалі обирають люди, не схильні ототожнюватись з чим би там не було:
Розповідають, розкіш, заблукавши.
Ось він, сон про неправду й підступ.
Людина, що казала:
— Вибач, дякую... —
Завтра прокинеться ідолом.
Не розповідай нікому пустоголосі, хрипливі,
істини, брехні, дивацтва, —
На чию користь сам ти,
Від себе самого звільнившись?
Епоха недержав, нелюдей,
нервова.
ВТРАТИВ. с. 73
Ніжність цієї книги позбавлена прикметників, про котру б із них не йшлося, — родинну чи чоловічу. Але ліричному герою рідко вдається звільнити її від болісного колориту відчуженості:
Сеї ночі — жодного алкоголю.
— Сі слова нічого не варті!
Не загасив світла, дивлюсь на своє голе тіло.
Порожнію.
Дорогу, яку пройшов ногами, — не зміряти.
М´ясо — твій язик у моєму роті,
і м´ясо — на столі, під ножем різника.
Чекаю на тебе, як на останню подію.
Раптом — телефон.
с. 123
або:
бо тиша твого волосся
бо мої неприхищені руки
очі піском
плачуть
БО ВІДДАЛІ. с. 408
В чистому вигляді це рідкісне почуття чекає на поета (тут, здається, рівного ліричному герою), лише вдома:
Відкриваю йому долоню,
Як вікно, а там світло.
Як кров, а там сила,
Як теплота, а там Вітчизна,
як зморшка.
ТАТОВІ. с. 304
Крім того, у цій книзі йдеться про візуальні вірші, образи котрих переростають в світлини арт-хаузної гілки сприйняття дійсності, об´єктивної і уже не дуже:
дівчинка
З червоним пакетом
Намагається обминати калюжі.
Тане сніг.
С. 301
бездоказової та беззаперечної:
...простір живої людини після її зникнення
зостається густою плямою
С. 155
Що стосується суттєвих відомостей про автора, то вони переконливі не менше, ніж його вірші: “Юрій Завадський – поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, викладач ТНПУ ім. В. Гнатюка. Автор поетичних книг: «Імовірність» (1999), «юрійзавадський» (2002), «юрійзавадський» (2005). Живе і працює в Тернополі”, писала Тетяна Дігай у стосовно однієї (здається, четвертої) з його п´яти книг. Брак іншої інформації надолужує сайт Юрія, — http://yuryzavadsky.com/, — а також його сторінка в facebook.
Що стосується кредо, котрі вимагаються від письменників та поетів в процесі спілкування з читачами, то їх небагато, але розумному досить: “Мистецтво – штучність, інакше – його немає”, стверджував Юрій в одному з інтерв´ю, згодом додаючи:
...поезія — не в письмі,
Се вже напевне
с. 156
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/12/29/115121.html
|
