Для нас, українців, казки Сходу завжди були та й, мабуть, дотепер залишаються чимось екзотичним. Цілковито інакша культура, ментальність, манера говорити і жартувати… а втім, саме та інакшість, либонь, і приваблює нас.
Особисто для мене усе, що походить зі Сходу, має аромат прянощів, ефірних олій та звучить трішки тужливо. Як збагнути глибину їхнього всесвіту? Як повною мірою відчути смак тих прянощів? Авжеж, завдяки фаховому перекладу.
Саме тому запрошую до розмови пана Романа Гамаду, перекладача-сходознавця, одного із небагатьох, хто найкраще знає тонкощі екзотичного Сходу Персії, Індії, Ірану.
- Пане Романе, за фахом Ви – перекладач. Однак із Вашої біографії відомо, що до східних мов Ви прийшли не одразу…
- Було б добре, якби наші перекладачі працювали за фахом, тоді б ми мали більше цікавих і якісних перекладів. Ситуація неодмінно залишається такою, що перекладач змушений ходити на якусь службу, нехай це буде редакція чи університет. На жаль, художній переклад у нас зведений до такого собі дозвілля чи хобі, коли перекладачеві доводиться працювати у вільний, від основної роботи, час. З іншого боку, над перекладом доводиться працювати роками. Так, скажімо, Максим Стріха трудився над Дантовим «Пеклом» близько двадцяти років, Андрій Содомора над «Метаморфозами» Овідія - понад десять, Микола Лукаш опановував «Декамерон» Боккаччо так само не один рік.
Природно, моє перше знайомство пов’язане з польською мовою, чим я завдячую своїй тітці Казимирі Броніславівні Райхель. Це вона впровадила мене у світ польської культури, літератури, музики. Навчаючись у Львівському університеті, паралельно закінчив дворічні курси гідів-перекладачів (чеське відділення) при Бюро міжнародного молодіжного туризму (БММТ) «Супутник». Потім був дворічний факультатив перської мови й літератури у цьому ж університеті, який вів незабутньої пам’яті Ярема Євгенович Полотнюк. Був у мене й угорський період. Не можна сказати, що мій шлях до східних мов був якимось плутаним і тернистим, просто східні мови перемогли все те, чим захоплювався раніше.
- У Вашому творчому доробку тепер кілька повноцінних перекладів та упорядкованих текстів. Чим Вас приваблюють ці тексти?
- Над «Перськими оповідками», які свого часу були опубліковані у видавництві «Піраміда» в двох томах, мені працювалося тяжко й водночас натхненно. Яремі Євгеновичу вдалося роздобути надзвичайно цінний рукопис перської середньовічної прози, переписаний 1687 року в Індії, в епоху розквіту династії Великих Моголів. Цей рукопис під назвою Маджмуе-йе гекайят» («Зібрання історій») не перекладався ще жодними мовами, він уперше перекладений українською і, отже, уперше європейською мовою. Коли працюєш з неопублікованими рукописами, виступаєш завжди в ролі першовідкривача, і це завжди почесно й відповідально.
- Часто так буває, що потяг до Сходу мають ті, у кого предки були звідти. Чи є у Вашому родоводі хтось такий?
- Про предків не можу однозначно сказати, але маємо незаперечний історичний факт полікультурності, багатонаціональності наших давніх галицьких містечок, коли відсоток єврейського населення був просто переважаючим. Євреїв Старого Самбора, мого рідного Добромиля під час німецької окупації спіткала така ж доля, як і мільйонів інших. Очевидно, дух того стражденного східного народу витав у Добромилі ще в часи мого дитинства, адже неподалік моєї хати була «дорога мертвих», по якій відпроваджували небіжчиків на єврейський цвинтар.
- Ви народилися на Старосамбірщині, неподалік замку Гербурта. Про який найцікавіший спогад із Вашого дитинства можете нам розповісти?
- Крик яструба в небесній голубіні над добромильським лісом бентежить мою кров найдужче. Я чую цей крик і у Львові серед міського шуму й одразу підводжу голову, пильно вдивляючись, де це він кружляє. Я добре знаю – він знову кличе мене додому. Якось узимку, десь у середніх класах, ми виправилися з товаришами на замок Гербурта. Сніг був чималенький. На замку розвели вогнище, пообідали консервами, і вже пізно ввечері повернулися. Батьки не здогадувалися, де ми були. Кожна мить дитинства – найдорожча у спогадах. Тоді якось різкіше відчувався запах полинових полів, зарості пірамідального ялівцю були густіші й вищі. «Коли дерева були великими…»
- Ваші переклади постійно публікують у журналі іноземної літератури «Всесвіт». Свого часу цей журнал був неймовірно популярний і його навіть читали за кордоном – вивчали для цього українську. Тепер, на жаль, це видання стало доступним для вузького кола спеціалістів. Моїм запитанням буде, звичайно, не як відновити славу журналу «Всесвіт», а як популяризувати східні казки і робити їх доступнішими для читачів?
- Читача треба привчати до якісного перекладу, спонукати його звертати увагу на видавництво, перекладача, зрештою, дивитись, чи перекладено безпосередньо з оригіналу. Власне, заснована мною серія «Скарби Сходу» чітко дотримується цього принципу, у кожному томі вказано мовою оригіналу джерело перекладу. «Іранські народні казки» видані в цій серії в академічному форматі, як і всі інші книги. З видавництвом «Навчальна книга – Богдан» ми створили новий грандіозний проект: сорок іранських казок у сорока ілюстрованих окремих виданнях для дітей. Незабаром мають вийти з друку «Камінний одяг», «Золотий птах», художники працюють над наступними книгами, а саме: «Гарбуз-покотило», «Місяцечола» та ін.
- Із ким зі сходознавців Ви співпрацюєте? З ким хотіли би створити цікавий проект або переклад?
- Останнім часом плідною була співпраця з відомим київським арабістом Валерієм Рибалкіним. Вийшли друком «Тисяча й одна ніч» у його перекладі з арабської, а також «Руввас та сорок розбійників» - народний варіант знаменитої «Тисячі й однієї ночі». У перекладі його сина, Сергія Рибалкіна, готується до друку книга «Синдбад-мореплавець та інші арабські казки». Ведеться дуже активна робота над антологією сучасної іранської поезії (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.), до якої мають ввійти твори 25 найвідоміших поетів сучасності, з-поміж яких – Німа Юшидж, Сограб Сепегрі, Ахмад Шомлу, Кейсар Амінпур та ін. Докладніше про них можна довідатися з Вікіпедії. Цікаво буде зазначити, і це маловідомий факт, що свого часу Ахмад Шомлу номінувався на Нобелівську премію.
- Оскільки інтерв’ю та книжки читає багато жінок, розкажіть нам будь ласка, як подають жінку східні тексти? Які риси цінують у жінках Персії, Індії, Ірану?
- Іранська середньовічна жінка є втіленням мудрості, вірності, щирого кохання. Звичайно, є певні відмінності в змалюванні жінки залежно від епохи, стилю та жанру. В старіших текстах склався навіть певний жанр «макр-е занан» - про жіночу підступність. Це не що інше, як відгомін індійської класичної літератури, позначеної буддійським впливом. Можна знайти в інтернеті повні тексти «джатак», де з огляду на аскетизм жінка характеризується як «посудина скверни». У перській середньовічній літературі цього вже немає, вона не зіпсована до самих кісток, а лише весела й винахідлива, і з легкістю виходить зі складних ситуацій. Досить лише взяти до рук згадувані «Перські оповідки» й переконатися в цьому. «Про юного ісфаганця та жінку єздського міняйла», «Історія про купецьку жінку красуню» та багато інших. В іранських народних казках риси самовідданості, жертовності проступають найяскравіше, згадати хоча б мою улюблену казку «Птах-буревій».
- Чи допомагає Вам у перекладах Ваша дружина, пані Наталя? Як вона ставиться до Вашого фаху перекладача? Чи також любить Схід? Хто вона за фахом?
- Моя дружина Наталя за фахом хімік-технолог, і це їй зовсім не вадить захоплюватися східною літературою. Звичайно, в цьому й моя маленька заслуга. Усі іранські народні казки я «вивчав» на ній: читав уголос, а це тривало майже рік, і дивився на реакцію. В багатьох моментах доводилося правити лише на краще. Насамкінець зізнаюся, які ж казки для неї найулюбленіші. На першому місці «Квітуча троянда», а вже потім – «Місяцечола». Під її впливом я назвав нову книгу перекладів саме так: «Квітуча троянда».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2013/12/18/081634.html
|
