Нотатки про роман Андрія Гуменчука «Чернетки неба».
З квітня по червень 2013 року в Дніпропетровську проходив конкурс молодих письменників, які змагалися за здобуття Всеукраїнської премії імені Олександри Кравченко (Девіль). Нині в мережі з’явилася низка публікацій про переможців – Катерину Роженко, Ігоря Сілівру й Роксолану Сьому. Не применшуючи вартість їх творів, хочу звернути увагу на текст, який мене (як члена журі) вразив найбільше – роман Андрія Гуменчука «Чернетки неба». Цей твір відділяє від «п’єдесталу пошани» всього лиш чотири сотих бала. Іронія долі... Утім, диплом про перемогу – не найважливіша в житті річ, головне, що текст сам по собі цікавий, вартісний і глибокий. «Чернетки неба» вразили мене філософічністю й незвичним художнім світом. Роман вигідно вирізнявся на тлі більшості поданих на конкурс творів – навіть не вірилося, що цю книгу написала молода людина, але факт залишається фактом.
Досьє автора: Андрій Гуменчук народився 27 лютого 1986 р. у Будапешті (Угорщина) в сім’ї військовослужбовця. Навчався в загальноосвітній школі №15 м. Вінниця. У 2003 р. закінчив чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2008 р. отримав вищу економічну освіту у Вінницькому Інституті Міжрегіональної Академії Управління Персоналом. З 2007 р. працював музичним редактором, ведучим та журналістом на кількох вінницьких радіостанціях. Навесні 2013 р. переїхав до Києва, працює креативщиком на радіо.
Творчістю займається з 2001 р. Відомий як російськомовний виконавець хіп-хопу, а з 2011 р. – як україномовний письменник. Випустив 2 музичних альбоми: «Люди Свободы» (2008) й «Посмертно» (2010). Наприкінці 2012-го закінчив дебютний роман «Чернетки неба».
Найперше роман Андрія Гуменчука привертає увагу завдяки незвичному заголовку-метафорі. Обрати для твору гарну назву – непросте завдання. Більшість конкурсантів або намагалася заінтригувати членів журі заголовками на кшталт «Синдром GLAMOURa» (Лідія Новоселецька), «Яд иллюзий» (Галина Зарудна), «Я тільки Я?» (Сніжана Тимченко), «Комплекс Попелюшки» (Ольга Вайдич), «Дефект генерації» (Юрій Бабічин), «Сповідь божевільної» (Олена Ляшенко), «Кладбище жизни» (Олександр Іщенко), «Принцеса країни Втрат» (Яніна Бутенко) тощо; або поставилися до назви як до простого маркера: твір повинен мати ім’я, за яким його відрізняють від решти текстів, а яким воно буде – байдуже. Як наслідок – заголовки маловиразні, не запам’ятовуються, а головне – не містять концептуально важливої інформації, як-от: «О высоком и вечном» Юрія Пусова (навряд чи хтось здогадається, що автор назвав так … збірку дитячих казок), «Ходіння Туди й Назад» Валентини Гальянової (перше враження – назва анонсує книжку подорожніх нотаток). «Емігрантка» Юлії Лісовської, «Письмо» Марини Черемних, «Ще одна цегла в стіні» Андрія Тужикова, «Учитель» Філіпа Жиссе… – так можуть називатися твори про будь-що, заголовок не містить індивідуалізуючої інформації про текст.
Можливо, ім’я тексту – «Чернетки неба» – видасться комусь надто ліричним, орнаментальним, незрозумілим – це вже справа смаку й розуміння, важливіше те, що воно містить певний закодований сенс. У його багатозначності – рецептивна провокація, запрошення до роздумів і співтворчості. Небо – один із найпоширеніших образів світової міфології й літератури, його символіка пов’язана з поняттям космічного «верху», сферою трансцендентального й величного. Повітря асоціюється з душею, диханням світу – тому все піднесене, духовне, божественне так чи інакше пов’язане з небом, а не з іншими стихіями. Завдяки недоступності й величезним розмірам у міфологічній свідомості небо наділяється неосяжністю, всевіданням і величчю. З небом назагал пов’язана сфера найвищих цінностей: на небі – Сонце, що дає людям тепло й світло; з неба падає дощ, який живить рослини, а отже дає врожай плодів земних; небо – метафоричний осідок Бога.
У романі Андрія Гуменчука концепт «небо» зринає постійно – то як звичайний елемент пейзажу; то як акомпанемент до внутрішніх переживань персонажів. Для чиновників від релігії небо стає універсальним засобом залякування («небо покарає винних за гріхи») – на противагу їм головний герой любить дивитися на небо, адже в його свідомості воно залишилося єдиним простором СВОБОДИ, куди ще не дотягнулася захланна церква. Тому так болісно сприймає Захар маячню Геноциденка про те, що влада планує забрати в людей небо, нашпигувавши його політичними лозунгами й рекламою. А ще в тексті є дуже цікавий образ міні-неба на стелі в домі Старого – «воно живе своїм життям, зі своїми мініатюрними хмарами, сантиметровими блискавками та химерними, ніби дитячими смерчами. За словами Старого, в юності, вирушаючи світ за очі, він узяв із собою трохи рідного неба, щоб розстелити його на стелі власної домівки, коли прийде час. Кожного разу, коли він тужив за покинутою батьківщиною, достатньо було підвести голову, кинути погляд на рідне небо, і лещата ностальгії падали на підлогу й заповзали в найтемніші закутки будинку». Образ неба набуває в романі різних додаткових конотацій. Авторська інтерпретація заголовку відсилає читачів до християнської асоціації «небо – рай». В інтерв’ю Андрій Гуменчук так пояснив свій задум: «“Чернетки” – невдала спроба, демо-версія зі всіма огріхами. А “Небо” – синонім раю, Едему, який прагнуть у романі створити на землі, але все це невиправдано й дуже багато бруду в тих спробах».
Наступним передтекстовим елементом роману є мотто: «Навіть нав’язаний рай залишиться ігом. Ш.Секіра». Заголовок та епіграф в унісон вказують на вагому суспільну проблематику твору, що вибудовується навколо невдалої спроби побудувати ідеальне суспільство. Це спонукало більшість членів журі стверджувати, що жанрово «Чернетки неба» тяжіють до антиутопії. Були й інші версії – твір А.Гуменчука кваліфікували як трагіфарс (В.Кривоніс) та політичну сатиру (Е.Заржицька). Вказані дефініції не є взаємозаперечними, принаймні в аналізованому тексті вони органічно поєднуються між собою. До художніх прикмет «Чернеток неба» варто ще додати притчевість, тяжіння до сюрреалізму, застосування принципів абсурдистської літератури – і картина набуде відносної цілісності.
Читаючи роман Андрія Гуменчука, маємо нагоду уявно перенестися в химерну країну – Церковну Демократичну Республіку. Марно шукати її на карті світу – ЦДР змодельована в паралельному вимірі, але за сприятливих історичних обставин може стати реальністю. Скажімо, це могло здійснитися, якби в далекому 1917-му до влади в Росії прийшли не більшовики, а релігійні фанатики (а за їх спинами – шахраї, які вирішили скористатися церковними доктринами для задоволення власних політичних амбіцій). Це може статися зараз або в майбутньому – там, де народ настільки стомився від підкилимних політичних ігор, корупції й абсурду влади, що готовий піти за псевдомесією, який пообіцяє зміни на краще. Історія релігійного перевороту, внаслідок якого виникла ЦДР, подається в романі порціями крізь оптику сприйняття головного героя. Схожа суспільна ситуація не раз дублювалася в різні історичні епохи – «коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому»… «Мої батьки росли в країні повстань, революцій та заколотів, – розповідає Захар. – На той час політика остаточно себе зганьбила. Не якась певна сила, не режим і навіть не той чи інший диктатор. Ні. Вмирала сама ідея побудови держави на політичних засадах. Бути політиком стало ганебно, хоча, чого гріха таїти, цією славою високопосадовці мали б завдячувати лише собі, своїм попередникам та наступникам». Подібні сентенції молодого прозаїка видаються нині дуже актуальними.У наведеному (й наступному) фрагменті можна розпізнати натяки на реалії нашого минулого й ескапади на адресу нинішньої влади, яка робить усе, аби викликати в громадян ідіосинкразію. «Чи не кожного місяця вибухав заколот, чи не кожного тижня душили повстання, чи не кожного дня планувалась революція. Я не знаю, що за люди в ті дні приходили до влади. Знаю тільки, що руки їх були в крові. Хіба бажання дбати про людей виправдовує убивства? Зради? Репресії, війни, депортації, переслідування, конфіскації, голод, казнокрадство, пропаганду, наклепи, ізоляцію?» Українське суспільство поки не дійшло до «точки кипіння», як батьківщина Захара, але колись таки може дійти. Зрештою художній світ роману не варто прямолінійно ототожнювати з конкретно-історичними реаліями минулого чи сьогодення – він надбудовується над суспільною ситуацією, при цьому автор вдумливо аналізує її й узагальнює в притчевій формі.
Одержимі прагненням влади десятиліттями змінювали один одного – «і всі вони були однакові (...) бидло, що доривалося до годівниці було таким нестерпно примітивним... Воно мало широкі лікті, й вузького лоба. Зрештою, не дивно, що для історії усі вони залишились масовкою, юрбою без обличчя…» Жорсткий діагноз – але й закономірний. «Моя земля обпилася чварів і стогнала від тієї отрути, чекаючи бодай якихось змін». Застосовуючи термінологію «класика марксизму-ленінізму», у країні виникла революційна ситуація. Бажання змін – закономірний наслідок діяльності здискредитованої влади, але хто може гарантувати, що зміни будуть на краще? У подібних умовах «на гребені хвилі» часто опиняється не найдостойніший, а той, кому вдалося зачарувати юрбу своєю харизмою, одурманити обіцянкою раю. «І один із них усе-таки поклав цьому край. Ні, він був не наймудрішим. На мудрих правителів моєму народові ніколи не щастило. Цей був усього лише хитрішим за попередників. Він не так палко припадав до корита влади й не розмінювався на винищення вчорашніх сподвижників. Ні, Він згадав про релігію, про цю розрадницю людства. Згадав, щоб використати…»
Будь-яка найсвітліша, найсвятіша ідея в руках спритного пройдисвіта може перетворитися на зручний механізм маніпуляції суспільною свідомістю, стати засобом досягнення далебі не альтруїстичних цілей. Вивіскою боротьби за віру й побудову раю на землі часто прикривали наймерзенніші злочини – так у підсумку сталося і в Церковній Демократичній Республіці (маркери «демократична» і «республіка» в цій назві так само правдиві, як і в назвах країн соціалістичної співдружності в радянську добу). А починалося все з безневинних, здавалося б, речей – «у школах та інститутах як обов’язкова дисципліна було введено богослів’я, церковних свят ставало більше, відзначалися вони гучно. Заколоти та повстання почали стихати. Хтось, і зазвичай цей голос чувся згори, казав, що то церква зіграла свою роль. А хтось знизу здогадався, що повстанців просто перебили, а заколоти остаточно та з нечуваною жорстокістю придушені. Люди у нас не закінчуються, але їм властиво ламатися. Мій народ було зломлено. З особливим цинізмом, під церковні співи…»
Чого найбільше прагнули змучені повстаннями, війнами, революціями громадяни? Звісно, спокою, стабільності, миру. Спокій став найбільшим досягненням нового месії. «Але то був спокій не безтурботних, а зацькованих. Політичні опоненти угодного церкві правителя зазнали анафеми й постали перед вибором зникнути ганебно чи загадково». Кожен тиран закономірно починає з ліквідації суперників, прикриваючи це фразами про мир і стабільність. Церковна Демократична Республіка – цей сучасний прообраз раю на землі – майже одразу відгородилася від решти світу колючим дротом під напругою. «Начебто, для того, щоб зберегти віру від безбожників. Ніби всі навколо тільки й мріють захопити безплідні від кровопролиття землі та поневолити зацькованих людей. Хто був волелюбний – того вбито, хто був розумний – той утік. Лишилися кволі та атрофовані друзки нації». Поступово електорат перетворився на паству, а церква стала гібридом секти фанатиків і зграї політиканів.
Описана Андрієм Гуменчуком модель ЦДР – це універсальний інваріант тоталітарної держави, з тією лише різницею, що історично ми мали варіанти, зорієнтовані на світську владу, а в «Чернетках неба» владу узурпували церковні чиновники. У цій моделі застосовані суспільні «конструкти» різних історичних епох. Перший напрям історичних асоціацій відсилає читачів до Середньовіччя, що в суспільній свідомості інтерпретується як одна з найпохмуріших епох в історії людства. Звідти автор запозичив сюжет про церковних крикунів, які зранку оббігають місто й на кожному перехресті зачитують «нові обмеження та заборони, що гордо звуться законами». У добу Середньовіччя сягає також покликання на Інквізицію, що стежить у ЦДР за дотриманням порядку й неухильним виконанням усіх розпоряджень і заборон. Уже висловлювалися зауваги, що в православній церкві інквізиція не мала такого кривавого іміджу, тож згадка про неї в книзі Андрія Гуменчука недоречна. Лише помилкове ототожнення ЦДР з Україною зумовлює такі претензії. Хто сказав, що в «Чернетках неба» змальована держава, створена під егідою ПРАВОСЛАВНОЇ церкви? У тексті не конкретизовано, про яке саме віросповідання – православне, католицьке, протестантське – йде мова. Є лише окремі деталі: громадяни ЦДР святкують Великдень, вірять в апокаліпсис, влада займається вивченням Біблії, вишукуючи в Книзі Книг цитати на підтвердження власних абсурдних законопроектів, а потім взагалі вирішує переписати її відповідно до власних потреб. Як здається, в «Чернетках неба» йдеться про одну з тоталітарних сект, яка скористалася християнським авторитетом і символікою, проігнорувавши при цьому засадниче поняття Любові й загальнолюдські цінності.
Інший аспект проблеми: на профанному рівні в інтерпретації сучасних реципієнтів поняття «інквізиція» все частіше втрачає свій конкретно-історичний колорит і стає універсальним символом, втілюючи уявлення про інструмент розправи тоталітарної влади з інакодумцями (вільнодумцями, взагалі – мислячими людьми, яких метафорично називають єретиками). У «Чернетках неба» показана не середньовічна інквізиція, а її новітні «спадкоємці» із засекреченого проекту „Inquisitor”. «Його конвеєр подарував світові своє дітище – шиплячих гадів... Вони проникають у кожний закуток особистого життя мешканців Республіки. Для них немає таємниць і одному Дияволу відомі ті методи, якими вони отримують інформацію. Колись ходили моторошні чутки, що вони можуть просочуватися в людські голови й читати думки, але Церква офіційним зверненням спростувала цей факт, оскільки такі справи неугодні Богу. Завдяки інквізиторам тут всі про всіх все знають». Такий моторошний винахід – мрія будь-якої тоталітарної системи, яка прагне знати думки усіх громадян, контролювати їх і швидко прибирати незгідних.
Середньовічні корені має також церковна система покарань – сеанси духовного зцілення в келії й публічні страти відступників. Як і в Середньовіччі, церква потужно фабрикує нові чудеса, багато з яких є потворними. Але церковники дбають не про естетичні почуття віруючих, а про власні потреби: чудеса покликані тримати людей у страху й покорі. Завдяки розгалуженій мережі шпигунів виникає ефект цілковитої прозорості суспільства, де немає найменшої можливості для приватності й інакомислення. Вигадуючи найрізноманітніші способи маніпуляцій, церква «з таким завзяттям дбає про праведність довірених їй мешканців, що вже й Дияволу стало соромно за свою убогу фантазію».
Друге коло історичних асоціацій пов’язане з іншим тоталітарним утворенням – СРСР періоду утвердження сталінізму. Найперше про це сигналізує доля засновника ЦДР – «усі чекали наступного кроку. Коли Він зречеться влади й піде у монастир, потім у семінарію, а звідти до верхівки церковних посад. Але Його випередили. Діти зраджують батьків частіше, ніж нам би цього хотілося. Він вклав зброю до надто довгих рук. І ті руки дістали до нього. Дістали та ювелірно наклали печатку смерті. Церква звинуватила Його в тому, що Він не мав права возвеличуватися над людьми, де може бути лише Бог. А на землі тільки Церква є втіленням Бога... На одне з релігійних свят Його демонстративно вкинули в казан із киплячою смолою. Класика. З тих пір нікому не відомо, хто керує всім у цій країні. Офіційна версія втокмачує, що тепер ми обрана нація, вище якої тільки Бог». Доля багатьох тиранів, тоталітарних лідерів схожа – вони стали жертвами породженого ними ж дітища. Ленін був перешкодою на шляху Сталіна – й за це поплатився життям (для загалу це було обставлено як злочинний теракт). Духовного лідера ЦДР також прибрали, от тільки на місце верховника не зійшов жоден інший «вождь». Влада з одноосібної стала неозначеною. Країною керують НЕВІДОМІ, маючи замість ширми блазнів – «Духовних Світил», чиї нудні, маразматичні спічі на фіналі Суботника судного дня дуже нагадують виступи членів Політбюро КПРС на парадах на Червоній площі.
До сумнозвісних реалій 1930-х (Сталінського терору) відсилають також згадки про кадрові чистки в Церкві, коли «по всій країні колони священиків під конвоєм йшли в ліси, де до світанку гриміли постріли… слабоумні діди пам’ятають, як ночами у храмах свистіли сокири, а зранку парафіянам оголошували нового настоятеля». З того ж репертуару – Суботники Судного Дня і військові паради, покликані зміцнювати віру населення в могутність держави й залякувати ворогів, повертання рік у зворотному напрямку та ідея захищати власний народ, відправляючи своїх військових на інший кінець світу трощити джунглі, пропаганда теорії всесвітньої змови («мовляв, увесь світ проти нас і що б погане не трапилося – це неодмінно справа рук закулісних наддержавних маніпуляторів. Терор, влаштований власному населенню завжди прикриють боротьбою з іноземними шпигунами, терористами або ж єретиками») й заборона іноземних товарів («Ми не можемо дозволити затягувати на наші землі карму чужої країни. Ми – самодостатня нація й усе, що нам треба, зробимо самі. Будь-який товар!»), обов’язкові «добровільно»-примусові здачі крові й залізобетонна переконаність у тому, що «ми змінили обличчя світу й змінилися самі. Ми зробили крок у новітню еру!»
Окремі реалії ЦДР натякають на сучасну українську ситуацію (духовне убозтво влади, вседозволеність мажорів тощо). Утім модель державного устрою ЦДР не вичерпується зазначеними історичними паралелями, чимало її складників – від автора. Наприклад, такі драстично-абсурдні речі як День Несамовитих Книг і заборона сновидінь («Мовляв, ангели не бачать снів, а отже, й нам не слід»), розширення списку семи старих-добрих, усім знайомих смертних гріхів до п’ятдесяти (причому «за кожним гріхом стоїть смерть від імені Церкви») і наказ про заборону фото («на думку Церкви, фотографія краде душу людини, котра належить Богу»), заборона вуличних ліхтарів (адже «Бог через Сонце дає нам стільки світла, скільки потрібно. Решта – надлишок») і перехід на восьмиденний тиждень, пропозиція запровадити п’яту пору року й скасувати назви вулиць, замінивши їх нумерацією, підвищення вартості кави («тому що звичайну воду в автоматах замінили на святу») й закон, що юридично обґрунтовував, ніби домашні улюбленці – дарунок від Лукавого («Громадянам запропонували позбавитися собак, рибок та пташок на Великдень, заодно здійснивши акт жертвоприношення»)... На цьому тлі припущення Типа із дзеркала: «Цікаво, ангели узагалі думають? Бо якщо ні, то скоро їм доведеться милуватися цілою нацією зомбі, що будує замінник раю на потіху духовенству», – не видається принципово неможливим. Тим, хто вигадав пігулки, які блокують сновидіння, не стане проблемою блокувати й сам процес мислення.
Нагромадження такої кількості абсурдних постанов і законів не перетворює цей світ на абсолютно фантасмагоричний – на жаль, диктатура не керується логікою й загальнолюдськими цінностями, а дбає винятково про цілісність владної вертикалі й запобігання вільнодумству й протестним настроям. Церква стає абсолютним диктатором, відбираючи в особистості рештки свободи. Показовим у цьому сенсі є діалог Захара з Миколою Михайловичем (Мутантовичем, як іронічно називають його студенти Університету). На спробу 20-річного дисидента захистити своє право на самовизначення й свободу, фанатичний прислужник системи заявляє: «Ти будеш тим, чим ми захочемо. В інших країнах ти міг би бути одиницею електорату, споживачем або ж продукцією... У нас ти – тимчасовий носій душі. Це не тобі вирішувати. Це офіційна позиція Церкви».
З огляду на сказане, може виникнути враження, що провідна ідея роману – антирелігійна пропаганда, протест проти церковних доктрин. Але це хибне твердження. Захар не є ні фанатичним віруючим, ні фанатичним атеїстом, він засуджує саму ідею одержавлення церкви й перетворення релігії на універсальний інструмент пригноблення особистості. Як здається, Андрію Гуменчуку йшлося не про розвінчання церкви й віри (під гаслом «релігія – опіум для народу»), а про універсальну за своїм звучанням ідею засудження тоталітаризму – байдуже чи він світський, чи завуальований церковною атрибутикою.
Головним героєм роману є двадцятирічний студент університету Захар. Як іронічно характеризує його Микола Мутантович, «син колишнього праведника і єретички». Історія батьків юнака віддзеркалює важливі суспільні проблеми – фанатизму, етики боротьби за ідею, розплати за внутрішні компроміси. Віддавши дружину-дисидентку в руки катам-інквізиторам, чоловік переступає межу людяності. Невідчепне почуття провини й абсурдності всього, що відбувається навколо, могли би спричинитися до божевілля. Однак цього не сталося: минуло зовсім небагато часу – й чоловік також зник у темних підвалах інквізиції. Захар успадкував від матері ясний розум і критичний погляд на світ. Він – біла ворона серед фанатичних, байдужих або заляканих співгромадян: «У всепоглинаючій масі гомо еректусів» йому «усе ж вдається лишитися гомо сапієнсом». В абсурдній реальності ЦДР юнаку раз-по-раз доводиться «здавати мозок в оренду», абстрагуватись, інакше можна і з глузду з‘їхати. Попри те, що Захар – не революціонер і не терорист, він привертає пильну увагу служак Церкви. Внутрішній опір системі, що час до часу виявляється в критичних висловлюваннях, призводить до того, що юнака на 4 дні відправляють до келії на «духовне очищення». Але це не дає жодних наслідків.
Захар гостро переживає самотність, симптоми екзистенційно загубленості в абсурдному світі. Усі його спроби налагодити комунікацію з Іншими зазнають фіаско. У критичні моменти жоден із тих, кого він вважав друзями, не брав слухавку, а ті, кому довіряв, – зраджували, вбиваючи рештки віри в людей. Опір системі поволі вичерпує психічні резерви особистості. Тож фраза: «Або я зламаюсь, або режим Церкви. Це має колись скінчитися», – виглядає не надто оптимістично. Не знаходячи підтримки близьких, розуміння друзів, втративши любов, Захар констатує симптоми прогресуючого неврозу. «Усе частіше я відчуваю себе соціопатом. Можливо, через те, що дедалі частіше мене змушують приміряти на себе натовп? Знайомий З Колючими Очима якось сказав, що соціопати – це колишні романтики. Хто більшого чекає від людей – той більше в них і розчаровується». Кульмінаційним моментом Захарової історії є вимушене вбивство Мутантовича – як символічний жест боротьби із системою.
Але в абсурдному світі тоталітаризму знищення одного фанатика нічого не змінює. Замість нього в університет з’явилися одразу чотири нових «викладачі»: «У напівмороці їхні силуети вимальовуються темними плямами. Їх четверо і з кожним кроком цих істот я розрізняю в них нові деталі. Шепіт казав правду. Вони напились диму від вогнищ інквізицій, а їхня шкіра переливається всіма відтінками попелястої гами. Білі зіниці лише підтверджують плітки про нелюдське походження їх власників. Вони не говорять, а сичать. Здається, Вони навіть безстатеві. Я починаю розуміти, що це під їхніми кроками підлога встеляється памороззю, а старі дошки ще кілька годин тужливо скриплять»… Порівняно з цим поріддям системи Михайло Мутантович (якого Церква про всяк випадок оголосила єретиком) виглядає як символ людяності й справедливості. Фінал життєвої драми Захара виписаний у романі відповідно до законів логіки й змальованого художнього світу. Чи мав він шанс виїхати за кордон, як сподівався? Чи міг вижити? Питання риторичне. Оскільки «Чернетки неба» – не продукт масової культури, марно було б очікувати harry end-у. У двобої з тоталітарною системою особистість практично не має шансів…
Довкола Захара згрупована низка химерних персонажів. Розмірковуючи над тим, що їх об’єднує, головний герой констатує: «У кожного свої причини сахатися людей. У мене – жорстокість, у Знайомого З Колючими Очима – жадоба та заздрість, у Старого – підступність, у Лесі – байдужість, у сьогоднішньої Майї – зрада й тупість. І як мені вдалося зібрати навколо себе цю лігу мізантропів?» Більшість персонажів роману споріднює також внутрішній опір режиму (що виявляється в різних формах), небажання бути «паствою» – слухняним стадом, яке Церква жене нібито до Царства Небесного. Кожен із героїв втілює певний психологічний чи суспільний типаж, часто вони поєднуються за принципом контрасту. Наприклад, Старий є втіленням життєвої мудрості (притчі, які він розповідає Захару, запам’ятаються читачам філософським поглядом на світ і місце людини в ньому, цьому персонажу вдається протидіяти системі зсередини – на відміну від більшості «колег» він залишився справжнім священиком); на противагу до нього виведений образ міського божевільного (Геноциденко – жертва системи, його мозок не витримав перевантажень і почав продукувати кінцесвітні жахи, абсурдні ескапади цього персонажа ще яскравіше відтінюють всезагальну абсурдність існування в тоталітарній церковній державі). Михайло Мутантович є символічним втіленням Церкви («Я – не вимираючий, але рідкісний вид, – заявляє він у розмові із Захаром. – Я – фанатик. На таких, як я тримається будь-яке ремесло. І тримається саме тому, що для мене, окрім нього – немає авторитетів. Ні матері, ні батька, ні Бога. Служба. Обов’язок. Все. Решта – тло для ідеї»). Йому протиставлений Вісник Поганих Новин – принциповий опонент Церкви, готовий захищати свої переконання ціною життя.
Запам’ятовуються в романі і троє Знайомих – З Порожніми, Глибокими й Колючими Очима. Чому автор обрав для них такі дивні антропоніми? (До слова – лише троє персонажів мають звичайні імена Захар, Леся, Майя; усі інші презентовані за допомогою характеристичних прізвиськ). Як здається, ці прізвиська покликані сконцентрувати увагу читача на внутрішній сутності героїв. Знайомий З Порожніми Очима є символом життєвої поразки. Він обирає шлях примирення із системою, стає одним із її дрібних чиновників і коли Захар через певний час зазирає в його обличчя – стає зрозуміло, «чому його очі насправді порожні. Все, що там мало бути, вимите кабацькими піснями й гулянками», якими він намагався приглушити екзистенційний «голод». Знайомий з Глибокими Очима володіє здатністю розуміти кожного з опонентів у суперечці.
Найцікавіше з цієї трійці схарактеризований Знайомий З Колючими Очима. На початку роману він здається особою холодною й винятково неприємною: «Його холодний розум, здається, охолодив і серце. У нього все завжди настільки розкладене по полицях, що аж ніяково. Усі, хто його знають, саме в цьому і вбачають причини того, що він глибоко нещасний. Сам він цього, звісно ж, не визнає»… «Він уміє сперечатись, він всебічно розвинений та ерудований, він не визнає компромісів і він – цинік»… Сферою професійних зацікавлень Знайомого З Колючими Очима є психологія. Намагаючись спізнати людську душу, він проводить експерименти, здатні вразити жорстокістю й цинізмом. «Що б не робила людина – він завжди бачить у цьому жадобу, підступність, хтивість та дурість. На цих чотирьох китах він і вибудував свій похмурий світ. Втім, Колючі Очі стверджує, що ця ворожість якраз під час навчання до нього і прийшла. Ще на першому курсі він помітив, що чим краще знає людей – тим менше причин їх поважати».
Спостерігаючи за його дослідами, читач відчуватиме закономірне обурення. Доволі епатажним є, наприклад, епізод, коли Знайомий З Колючими Очима вивчає жадобу: експериментатор пригощає зіллям усіх бажаючих, але є одна маленька умова – не можна нічого не брати з собою, усе потрібно споживати в кімнаті. Спокушені дармовщиною піддослідні скоро втрачають людську подобу, корчачись на підлозі в калюжах блювотиння... Сцена не надто естетична, але точна. Думаю, якби зараз комусь спало на гадку організувати подібний перформанс – результат був би аналогічний. Опис чотирьох експериментів Знайомого з Колючими Очима (дослідження жадоби, хтивості, гніву й гордині) виводить роман на інший семантичний рівень – екзистенційний. Прозаїк не лише акцентує увагу читачів на антитоталітарних мотивах, але й розмірковує про природу людини, яка виявилася не вінцем еволюції, а її браком… Експериментуючи над іншими – Знайомий З Колючими Очима водночас проводить експерименти й над собою. «Я знаю, мої досліди жорсткі, – твердить він у розмові із Захаром. – Але те, що люди на них витворяють, – це ж точка невідворотності в моєму мозку. Я бачу, наскільки згубними бувають тіні всередині нас. Ці люди – вони загартовують мене, допомагають лишитись Людиною...» Лише згодом – після випадкової смерті Колючих Очей – до знайомих приходить розуміння: «Він просто хотів знати, як жити далі, коли розчарування стане повним»… Оптимістичною крапкою в цій сповненій драматизму історії є те, що напередодні загибелі Знайомий З Колючими Очима все ж таки знайшов те, що мало примирити його з життям і людьми, – Любов.
Леся і Майя презентують протилежні жіночі психотипи. Перша є втіленням беззахисності й душевної чистоти. «Леся любить повторювати, що душу відкривають для того, щоб впустити туди промінчик світла, а не юрбу роззяв. Вона не любить розкриватися, але так вже у нас склалося. Час від часу Леся оголює переді мною свою душу, в яку завжди є бажаючі плюнути. Дивно, але від цього вона не мутніє, а… зберігає джерельну недоторканість, прозорість та чистоту. Страждати через власну кришталевість – безглузда й жорстока кара. Кара невинних. І що вже може ранити сильніше за щирі та глибокі почуття? Леся також часто повторює, що час та місце любові – завжди і скрізь». Усі спроби дівчини знайти любов у цьому абсурдному світі приречені на невдачу, це лише загострює її екзистенційну драму. Емоційним піком її зневіри є сцена, коли Леся віддає річці прах сліпої надії. На противагу до Лесі Майя – «більш досвідчена, цинічна та хитра… Колись давно Майя писала вірші. Це була банальна дівоча писанина про кохання, яке було залежно від настрою автора то ідеально рожевим, то трагічно-готичним. Тих творів було так багато, що вона й сама, мабуть, повірила у шаблонність кохання та чітку розмежованість між його щасливим та нещасливим підвидами. Безкомпромісністю у любовних питаннях вона й загнала себе до глухого кута».
Постійними співрозмовниками Захара є також образи абсурдистського ґатунку – пес на ім’я Тибет, якому дивом вдалося вижити під час Великоднього жертвопринесення тварин (як і варто було чекати, він виявляється мудрішим і чистішим за багатьох двоногих, які гордо звуть себе homo sapiens) і Тип Із Дзеркала, що незрідка шокує Захара своїм нещадно точним поглядом на світ та екстравагантними вчинками.
Композиція роману дискретна. Структурно він складається із тридцяти трьох епізодів, у заголовках яких вказаний час дії (напр., «Епізод 1: Серпень»). Ці підрозділи нагадують сторінки щоденника головного героя, в яких він фіксує лише найважливіші події життя. Попри це в мене не виникало враження фрагментарності оповіді. Така структура найкраще відповідає авторському задуму – не інтригувати читача динамічним класичним сюжетом, а монтажною «нарізкою» асоціативно пов’язаних епізодів спонукати замислитися над поставленими проблемами. Кожен епізод сприймається як окремий філософськи забарвлений мінітекст, що містить «посил» до роздумів – про абсурдність світу, тоталітаризм, любов, взаєморозуміння, людські чесноти й вади… Художні засоби роману різноманітні, здебільшого індивідуально авторські. Домінує метафорична образність, алюзії. Авторський стиль оригінальний, з помітним тяжінням до афористичності (інколи - орнаментальності). Розмову про цей текст можна було б продовжувати. Шкода лише, що це «гра в одні ворота»: поки що читач має змогу ознайомитися лише з невеликим фрагментом роману Андрія Гуменчука в електронній бібліотеці «Буквоїду».
***
Як і кожен філолог, маю шкідливу звичку: проходячи повз книгарню, не можу стриматися й не купити якусь книжку для роботи чи для душі. Як наслідок – книги відвойовують все більше місця, розташовуючись на полицях, у шафах, на столі… Нестача вільного місця стає все помітнішою. Не раз обіцяла собі більше нічого не купувати. Але – попри все – коли ця книжка вийде (дуже сподіваюся, що це станеться доволі скоро), я обов’язково придбаю її для власної бібліотеки. Для цікавих і глибоких текстів місце знайдеться завжди.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/03/095822.html
|
