Роман-антиутопія «Чернетки Неба» Андрія Гуменчука з Вінниці став найбільш суперечливим твором у фіналі Першої Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль).
Андрію, «Чернетки Неба» — це перший твір великої форми?
Перший. Раніше писав коротенькі оповідання. Та якось помітив, що думки громіздкі й перестали вміщуватися у вірші та мініатюри, з’явилися діалоги.
Звідки походять образи роману «Чернетки Неба»? Старці, Старий, «розіп’яті птахи»?..
Навіть не знаю... Сидів…, пив каву... і воно прийшло.
А що було першим?
Коли книжки побилися на полицях.
Ця сцена і була подана на конкурс.
Я кілька своїх віршів переклав у прозу, а історія самої Церкви з’явилася потім. Я дуже люблю Ремарка, а в нього герої діють на тлі Другої Світової війни й у повоєнний період, персонажі зустрічаються, люблять одне одного, і все це на тлі історичних подій. То я спробував узяти подібну форму, як скелет твору, але на іншому фоні.
А чому наприкінці головний герой гине? Не хотілося автору врятувати свого героя і показати перемогу його очима?
А що ж зробиш, так там є... Мені було ще шкода того чоловіка, який під колеса автівки попав, – Знайомого з Колючими Очима. Коли пишеш і знаєш, що він за кілька сторінок помре, так і хочеться сказати собі: «Що ж ти робиш?». А не зміниш нічого...
Чому лише головний герой Захар у творі носить ім’я, а всі інші чоловіки мають прізвиська?
Певно, викрутас такий. Герої свої імена автору не говорили, та й вже від початку задумувалися без імен, щоб краще розкрити їхню суть.
Якщо «Чернетки Неба» будуть видані, на думку автора, що ця книга дасть читачам і суспільству?Запитую про це, оскільки твір дуже гострий соціально, й у якомусь сенсі навіть політично, і політична сатира там є, філософія у ньому неабияка.
В оглядах прочитав, що це політична сатира, і подумав, а справді ж так і є. Я взагалі-то задумував твір як антиутопію із сюрреалізмом, абсурдизмом. Що може дати читачеві цей твір? Думаю, кожен читач знайде там щось своє, хоча розумію, що кожен автор може так само відповісти. Я хочу, щоб люди бачили свої недоліки, власну потворність, і при цьому прагнули до кращого.
В якомусь сенсі психологічні досліди описані в романі саме заради цього?
Звісно, усі ці досліди дуже гіперболізовані. Можна не бути експертом, щоб зрозуміти, що все це перебільшене, але на авторський задум працює. Та у творі насправді багато з життя та з життя пересічних людей, яких я знаю.
Яким Ви бачите образ свого читача і його вік?
Це студентська аудиторія. Я розумію, що є такий собі «мега-мозок», який читає такі книги, про існування яких я навіть не підозрюю, для таких читачів цей твір видасться, може, дуже простим. З іншого боку, для багатьох цей твір виявився надто складним для сприйняття. Я не знаю, по собі суджу, то мені здається, що читач роману має бути старшого студентського віку, можливо філолог... Моїм друзям такого віку роман подобається, та важко визначити якісь межі. Я твір написав, і сподіваюся, що він знайде свого читача. Та ядро цільової аудиторії – це студентство. А якщо дорослим сподобається, то це буде круто й автор зрадіє, але мені здається, що для них це надто жорстко. Тінейджерам у підлітковому віці властивий максималізм, тому світ видається поганим й таким сприймається адекватно, а дорослі у своєму житті тягнуться до чогось світлішого, легшу музику слухають, де менше протесту.
Наскільки самому автору хотілося б змінювати щось не в художньому, а в реальному світі?
Та все б змінилося, якби я за світ взявся (сміється).
Невже правда?
Та я ж не ідіот, розумію, що якщо світ такий, який є, то так має бути. Якщо хтось і пробував щось глобально змінити, то у вигляді паралельних моделей, які створив Бог (якщо говорити в рамках креаціанізму), та вони зруйнувалися в зародку, а в нас нині, наприклад, двадцять перша модель світу, яка якось собі тримається.
Що найбільше не подобається людині? То це те, що усе побудоване на користі, на грошах, і ніхто нічого задурно не робить. Звідси походять і шлюби за розрахунком, і нереалізовані амбіції. Проте, я розумію, якщо уявляти світ без грошей, без політики, без кордонів, як якусь одну велику наддержаву, то все одно це теж потягнуло б за собою певні проблеми. Тому я б не змінював світ, я б змінював людей.
Що, до речі, зрозумів головний експериментатор у творі, Знайомий з Колючими Очима у той день, коли гине наприкінці?
Він закохався, та це я лишив поза кадром. Закохався і зрозумів, що люди не настільки погані, як йому здавалося, і повірив у людей.
Чому твір називається «Чернетки Неба»? Наскільки я пам’ятаю, це визначення у тексті майже не зустрічається, хоча у творі багато різноманітного «неба».
«Чернетки» як невдала спроба, як демо-версія зі всіма огріхами. А «Небо» як синонім раю, Едему, який прагнуть у романі створити на землі, але все це невиправдано, й дуже багато бруду у тих спробах. А до неба мене самого щось тягне, й цей образ переходить із твору у твір.
Наскільки автор відчуває свою спорідненість, наприклад, із таким персонажем як Старий?
Зовсім не відчуваю. Як сказав би Юнг, це такий архетип – мудрість, досвід, він розповідає легенди того світу.
То архетипи у тексті кодувалися свідомо?
Певно, що так. У творі кожен персонаж функціонально за щось відповідає. Я себе трохи вклав у Захара, головного героя, і трішки у Знайомого з Колючими очима й у того героя, що з «глибокими очима», який у кожній суперечці усіх розумів. Здається, я такий самий. Один із моїх друзів навіть каже, що я наче й не маю власної думки. Я кажу, що маю, тільки дивлюся на ситуацію з різних боків.
Дуже великий текст за обсягом як для твору з «живими» архетипами. Наскільки важко було писати емоційно?
Цей роман я писав п’ятнадцять місяців і закінчив у листопаді минулого року. У деяких місцях було дуже важко писати, особливо, коли вбили Мутантовича, бо ця сцена була побачена очима вбивці. І я тоді, пам’ятаю, випив дуже багато кави і з’їв багато шоколаду, поки її написав. Ще відповідну музику пустив на фон, і настільки у цю сцену вжився, що, коли закінчив, то зателефонував другу десь о першій ночі і кажу: «Чувак, мене треба виколупати з цього стану, бо буде біда». Ми вийшли на вулицю гуляти о другій ночі, і я потихеньку відходив від пережитих емоцій. Сам трохи переживав за свою психіку. Але ж вдала сцена, правда?
Вдала. В романі багато вдалих сцен... Видно, що це не школярська дебютна спроба, а вже дуже серйозний дорослий твір. А чому автор подав роман на конкурс?
У мене подруга Тіна Гальянова подавалася сюди і на «Коронацію», то я подався «за компанію». Її там помітили, а мене тут.
Якими були очікування від участі у конкурсі?
Хочеться руху. Не хочеться писати «в шухляду». Хочеться, щоб книга жила не тільки в уяві і в рукописі, не лише роздавати її друзям. А ще хочеться ближче познайомитися з літпроцесом, бо я прийшов у літературу з музики, прагну відчувати себе частинкою цього світу.
Що хотіли б побажати іншим авторам – конкурсантам і тим, хто не подається на конкурси з якихось причин?
Усі самі розумні люди і знають, чого хочуть, і що їм треба. Удачі, звісно, і не засмучуватися, якщо щось не вдається. Наполегливості, праці... На своїй сторінці «В контакті» я написав, коли дізнався, що пройшов до фіналу: «Заходьте, знайомтеся з творами, можливо, мені у фіналі компанію склали майбутні класики».
Можливо, так воно і буде.
Тому й хочеться побажати, щоб ставали у майбутньому класиками.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2013/07/22/102055.html
|
