Жанна Куява. Нічниця: роман / Ж. В. Куява ; худ. С. Фесенко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 244 с.
«Любов ніколи не перестає», - так писав апостол Павло. Всі основні постулати християнства ґрунтуються саме на любові як основній рушійній силі життя. Життя, звичайно, вносить свої «корективи», і твердження, що любов – зла, що це – фатальне почуття, були і, напевне, будуть актуальними, поки людина не навчиться гамувати емоції і почуття медикаментозними засобами.
Всесвітня організація охорони здоров’я внесла любов до реєстру захворювань під шифром F.63.9, що іменується як «Розлади звичок та спонукань, неуточнені». Загальні симптоми: нав´язливі думки про іншого; різкі перепади настрою; перевищене почуття власної гідності; жалість до себе; безсоння, переривчастий сон; необдумані, імпульсивні вчинки, перепади артеріального тиску, синдром нав´язливої ідеї та інші. Скажіть, щось подібне багато хто з нас уже відчував, правда? А хотіли би знати, звідки все це береться на здавалося б донедавна цілком здорову душу? Відповідь давно знайома – читайте книжки.
Любов у художній літературі – багатолика, романтизована й опоетизована, це благодатна тема для письменницьких пошуків. Але, ніде правди діти, - найскладніша. Знайти логічне пояснення деяких вчинків закоханих людей, достовірно виписати любовні колізії, а головне – дати відповіді на безліч запитань, які постійно породжує кохання у кожному серці, де селиться, - вдається далеко не кожному письменнику, і ці вразливі моменти відразу просікає читач і відкладає щойно розпочатий роман.
Роман Жанни Куяви «Нічниця» навряд чи хто відкладе таким чином. Занадто він наближений до кожної людини: чи то пережитим-передуманим, чи то побаченим, чи то героями роману, чи то мовою, чи то простими і мудрими спостереженнями, які раз по раз будять у споминах щось своє – і все, ти в полоні тих подій, ти їх – безпосередній учасник. Як для дебютного роману письменниці, на мій погляд, більшого успіху і годі чекати.
Давненько книжка не тримала мене в такій напрузі, як «Нічниця», і не вабила на все наступну сторінку, бо сюжет стрімко закручувався, логіка подій створювала достовірну і правдиву, невигадану історію, і ще більше виникало важливих запитань, на які хотілося шукати відповіді на сторінках роману негайно, ці запитання інтригуючим чином вислизали, обростаючи новими запитаннями. А читацька інтуїція з перших сторінок відчула: так, відповіді будуть.
І вони були. Несподівані, неочікувані, була гола правда, якщо можна так сказати. Я до цих пір не можу зрозуміти логіки письменниці – на час написання роману початківця – як можна було зважитися і ризикнути піддати обструкції кохання? Читачі могли просто відторгнути аж настільки сміливу версію його трактування. Але насправді відбулося все навпаки.
Хто родом із села, поселиться в романі, неначе в себе вдома. Там буде все до болю рідне: і клуб, і хвальковиті, горді та пишні сільські парубки, особливо, якщо від їхнього магнітофона залежать цілі танці, і сором’язливі дівчата, і дівчата – «душа компанії», як Люба, і балакучі сільські жіночки з гострими язиками, і старенька бабуся, у вустах якої вже поселилася вічна мудрість і добрість. Ви і самі спрогнозуєте, як житиметься молодій завклубші Іванці, яку щойно направили на роботу в село. І яка народилася вразливою – нехай і не довгоногою красунею, але з хорошим чистим серцем, з щирим сприйняттям того, що бачила, зі своїми висновками про людські стосунки, зі своїм розумінням любові, людяності, щастя. Вона, як губка, вбирала у себе все, що обіцяло їй це магічне слово «кохання»: і стосунки між батьками, де один щиро кохає, а інший дозволяє робити це, і стосунки між новою подругою Наталкою та її чоловіком, який обожнював свою красуню-дружину, будучи самим спотвореним. І поради бабусі Груні, яка прийняла дівчину жити до себе і запевняла, що більше за любов на цій землі нічого бути не може. «Вважала: любов – це те, що не дасть тобі впасти ниць». І все, що бачилося їй на цьому шляху, сформувалося у власне виведену формулу: за кохання потрібно боротися, і не важливо, які засоби і методи знадобляться при цьому – підійде все, бо ця боротьба нелегка…
Якою була ця боротьба – не буду переказувати, щоб зберегти інтригу, але фінал плачевний: щоб залишити коханого Івася своїм навічно, вона вдалася до непоправного. Люблячи всім серцем, не бачачи, крім нього, нічого на білому світі – ну чи не парадокс? А хто відповість – чи не парадокс, коли до такого стану доводить любляче серце? Той же красунчик-Івась, закоханий в Іванку, чим не приклад людини, яка пригнічує кохання? Ну навіщо йому, скажіть на милість, був флірт з дівчиною-білявкою у вузенькій і короткій блузочці на очах у самої Іванки? Та ще й за чаркою, та ще й у клубі, куди він, до слова, постійно спізнювався і цим давно мучив закохану дівчину? Або батько Іванки – з його постійними інтригами з новими і новими жінками, адже він знав, як віддано кохає його дружина, мама Іванки. З усього, він і сам любив її по-справжньому, але чинив інакше. І його виправдання, шиті білими нитками, ранили його дружину все більше і більше… «Будь, як мама. Такою, як вона, і має бути жінка, - повчав доню батько. – На таких женяться. І таких не забувають. Ніколи!». І довів маму до передчасної смерті.
У всесвітній мережі нині гуляє дуже поширений «чоловічий» статус, який звучить приблизно так: «Багато дівчат пише: «Люблю ходити босоніж по траві й каву в постіль… Бла-бла-бла… вся така справжня…» Так ось, справжня ти в три години ночі сидиш біля компа, жуєш бутерброд, плюючи на всі дієти, і чекаєш, коли він з’явиться онлайн!». Як проймає цей чийсь крик душі, люди добрі! Хочеться морально підтримати кожного з-понад сотні чоловіків (!), які «лайкнули» цей статус. А скажіть, милі чоловіки тих закоханих дівчат, де ви в цей момент, коли вона нервово жує бутерброд у три години ночі? Навіщо доводити кохану дівчину до такого стану? Якщо любиш – люби! Хіба не так? А ні – то так і скажи, будь мужчиною, бо все-таки ти, нехай і мимохіть, став причиною жіночого страждання, її хвороби.
З усього видно, авторка не прагнула триматися на модній нині постмодерній хвилі, яка нехай хоч і не стовідсотково, але гарантує успіх твору. Все-таки його риси – це риси сьогодення. В романі ж наполегливо культивуються вічні, а не ситуативні, цінності – трепетне ставлення до найглибших почуттів, старомодні, напевне, обіцянки першого поцілунку через енну кількість часу, коли почуття пройдуть повну перевірку на міцність, і внутрішня краса людини, яка превалює над зовнішньою. Іванна не була красунею, не була настільки демократичною, як ми звикли сприймати за норму, не шукала конформізму, вважала себе маленькою людиною, непомітною загалу. Ба більше, – вона стала ситуативним убивцею, божевільною, але все одно не сприймається як негативний персонаж. Інтенсивний ключ, в якому написаний роман, спонукає зосередженню на її внутрішньому світі, на її переживаннях, а відтак – змушує постійно аналізувати, підсумовувати, виправдовувати чи звинувачувати, а отже, працювати. Над собою, над своїми думками, діями і вчинками. І відтирати їх у собі, шукати в собі гарне, неначе ту обручку, образ якої в романі – синонім справжності, непідробності, душі. Це справді приблизно так, неначе дивишся в калюжу, і десь там глибоко бачиш золоту обручку, і її не приховав мул, бруд, чиїсь чоботи. Справжнього не приховати. Воно буде в тобі доти, поки будеш ти… Цим і пояснюється успіх дебютного роману Жанни Куяви, сміливої жінки, яка зважилася написати великий роман-засторогу про вбивство кохання. І про те, що кожна людина може зберегти його. Якщо захоче…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/06/28/090239.html
|
