За кілька років спілкування з Яною Дубинянською я жодного разу не чув від неї російської мови, яку вона вважає своєю рідною. Коли вона виступає в ролі української письменниці - то говорить українською.
А ще вона найбільш охоче з усіх учасників зустрічей на Форумі видавців відгукнулася на мій заклик більше розповідати про особисте життя.
Др. Мальтус: То Ваш чоловік Михайло пише в «УП» - опуси, ніби й цікаві, й насичені історичною маловідомою пересічному читачеві інформацією, але тенденційні й маніпулятивні?
- Я так і знала, що перше питання на «Український правді» буде про Дубинянського. Михайло - це не мій чоловік, це мій молодший брат. У нас із ним досить непрості стосунки - таке буває між братами і сестрами, і тому можу абсолютно неупереджено сказати, що чеснішого, незаанґажованішого публіциста я не знаю.
- А це ти свого часу привела його у видавництво «Факт»?
- Так можна тільки умовно сказати, тому що видавцям, насправді, ніхто не може нав´язати якогось автора. Видавець не захоче витрачати свої гроші. Тобто, моя роль зводилася до того, щоб познайомити його з автором.
- У тебе дві освіти - журналістська і художня. А чи тобі бракує іще якоїсь освіти для того, щоб писати фантастику? В ній, все-таки, треба розуміти і якісь природничі науки, і філософію...
- В мене взагалі немає пієтету до освіти. Я, все ж таки, вірю в самоосвіту, і в інтуїцію. Тобто, те, що отримуєш не цілеспрямовано, не обклавшись книжками, а те, що з твого широкого кругозору, що потрапляє у вигляді книжок, телепрограм, Інтернету і спілкування з людьми, накопичується, і відбувається кумулятивний ефект.
На таких речах я і працюю, дуже багато інтуїції. Я не можу віднести себе до science fiction, яка справді потребує ґрунтовної освіти природничої. Я все ж таки пишу літературу, в якій знаходить місце все, чого можна нахапати звідусіль.
- Тобто, перед написанням «Листів до полковника» в тебе не виникало бажання почитати, що ж думає про паралельні світи квантова фізика?
- Ну ось якось ми з квантовою фізикою - паралельні.
- Коли я познайомився з твоїм чоловіком Ярославом Мишаничем - то я зрозумів, що у «Дружинах привидів» є автобіографічні елементи.
- Що тебе наштовхнуло на таку думку?
- Те, що він був у Чорнобильській зоні.
- Ну всі уже знають, що я створюю майбутнє. Тобто, спочатку я написала «Дружини привидів», а потім він був у Чорнобильській зоні. Я на такі речі не зважаю уже. Економічна криза - на моїй совісті вже, глобальне потепління наступає.
Галя П.: А ви всі свої твори пишете російською? А чому?
- Користувач Галя П. Отримує від мене особисто приз, як людина, без якої я би, мабуть, почувалася невпевнено, бо ніколи ще не було, щоб мені не поставили цього питання.
Власне, зараз у мене є розкішна відмазка: у мене вже є книжка, написана українською мовою. Вона - дитяча, із серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т». Тобто, я довела, що в принципі я можу. Але я не розумію, чому, коли людина пише рідною мовою, це потребує якогось окремого пояснення.
- У тебе всі тексти виходили спочатку російською, чи були такі, що спершу - в перекладах?
- «Листи до полковника» вийшли спершу українською, а російською вони виходять тільки зараз.
- А взагалі смаки українських і російських видавництв відрізняються?
- Українські видавці більш лояльні до малої прози. Їм навіть приємніше видати маленьку книжку, бо її легше продати. В російських видавництвах у мене поки що взагалі немає збірок, бо там якщо виходить збірка малої прози - це ознака, що автор такий крутий, що далі нема куди, бо у них вважається, що збірники розкупаються більше.
Іншої різниці я не бачу. А зараз криза вдарила, і мої книжки різко стали за товстими для українських видавництв, тому переклад, наприклад, «Н2О» - на дуже непевній стадії переговорів.
V_v: Ви, як жителька Криму, мабуть маєте якесь особливе відношення до кримських татар?
- Так, я тоді саме жила у Криму, і пам´ятаю, як татари поверталися і починали будувати свої будинки. І я ніколи до них якось по-особливому не ставилася. Тобто, нагнітаються ці міжнаціональні настрої в Криму, дуже професійно і дуже цинічно.
Бо насправді якихось підстав для реальних міжнаціональних конфліктів нема. В Криму завжди був якийсь міжкультурний діалог, полі культурна територія, і те, що зараз цими речима спекулюють - це просто обурює.
Просто_собі_жіночка : В мене таке простеньке запитання: А як звати ваших діток?
- Мого старшого сина звуть Олекса, мою меншу дочку звуть Мілена.
- І що ви ще цікавого можете про них розповісти?
- Найкращі в світі діти, справді. Дочка в мене іще в садочку, і це - дівчинка, яка фантазує нон-стоп. Тобто, вона - завжди не вона, вона - завжди хтось. Сьогодні вона - лисичка, завтра вона - дракон, післязавтра вона - слимачок чи рибка...
Тобто, постійно в якихось рольових іграх. А син - він більше такого аналітичного складу. Він зараз у 4 класі, він хоче стати винахідником, він постійно щось конструює, вигадує прилади майбутнього.
- Вічний двигун уже робив?
- Ну щось на кшталт того. Ну, те, що він полетить у космос - це однозначно.
- А рольові ігри - це спадково? У той час, коли всі поголовно були толкіністами, ти якось брала у тому участь?
- Я якось пропустила той момент. Здається, я на нього трохи запізнилася, і в мої 14-15 років цього ще не було. Принаймні, до Криму не докотилося. Бо зараз я так дивлюся на хлопців і дівчат - якби я потрапила в цей рух, мене би, мабуть, затягло. Я була тоді саме така. Але поблизу цього не було, тому я була абсолютно самодостатня, я собі вигадувала світи, я в них існувала, і мені не треба було для цього жодної соціальної тусовки. Вибачайте, толкієністи.
- Тобто, ти до тих світів, все ж таки, ставишся, як до вигаданих?
- Ну, мабуть, якби я не бачила різниці між об´єктивною реальністю і вигаданою, то це трохи нездорово, коли ця межа зовсім розпливається. Хоча в своєму новому романі «Сад камней», який зараз виходить у журналі «Новый мир», а потім уже книжкою, я саме цю ідею розвиваю, наскільки реальність, вигадана творчо, співвідноситься з об´єктивною реальністю, яка є компромісом між реальн6остями багатьох людей, і наскільки одна стосовно іншої має більше чи менше прав на існування. Це філософське питання - з якого боку подивитися.
Сірий Крук: Чому ви не ведете ніде блога? Було б цікаво почитати.
- Це питання назріло. В мене є акант ЖЖ, правда, блога я не веду, лише коментую і відстежую, що відбувається. Але я не зарікаюся. Коли я була зовсім мала дівчина, тоді всі вели щоденники. І в мене виник такий парадокс усередині, що або нема про що писати, або нема коли писати: так влаштоване життя.
З блогами - так само, мені здається. Але я би порадила, мабуть, читати мою щотижневу колонку на Інтернет-ресурсі «Культпросвет» і можу бути сприйнята, як аналог блога.
- А якби вели блог - то про що би ви там переважно писали? Про життя, про сни?..
- Ну, можливо, одна з причин, через які я не веду блога - це те, що всі ці речі знаходять своє відображення в літературі. Можливо, це навіть якась така жадібність, щоб жодного слова на сторону. Тому, скоріше, це була би суто інформаційна річ, про те, де вийшли книжки. Ну і звісно - спілкування, відгуки. Без цього письменники - як у невагомості.
Юля: Пані Яно, чому ви пішли з посади в тижневику «Дзеркало тижня»? Без вас у газеті стало порожньо... Це правда. Ви вносили свою елегантність і доброту. Може, повернетеся?
- Дякую вам за добрі слова. Взагалі-то я людина дуже вірна і постійна. І з власної волі практично нізвідки не йду. Я шкодую. Але якщо мені все ж таки доводиться звідкись іти - я завжди так грюкаю дверима, що повернутися навряд чи можливо.
Нема в мене здібності до тонкої дипломатії. Якби була - мабуть, було би легше жити. Але тоді би, мабуть, якісь інші книжки писалися. Хоча в «Дзеркалі тижня» я пропрацювала 8 років, і 8 років вважала, що працюю в найкращому у світі журналістському колективі. Керівництво, мабуть, вважало, що я робила свою роботу, як належало. Мабуть, ми обоє помилялися, або щось змінилося в цьому світі.
Питання з залу: Ми колись довго сперечалися, який вуз описано в «Проекті Міссурі». Могилянці запевняють, що це - про них, бо там намагаються давати елітарну освіту. А мені він більше схожий на Інститут журналістики. Як же ж насправді?
- Взагалі-то я з тих письменників, яких в Україні меншість, які щось вигадують (сміється). Я вчилася у Львівському університеті на факультеті журналістики, і вчилася в Інституті журналістики в Києві. І «Проект Міссурі» - це, звичайно, якоюсь мірою прощання зі студентськими роками, і, звичайно, там були якісь моменти з мого студентського досвіду, і там, і там. А Могилянці - вибачте, я у вас не вчилася.
Серед людей, з якими я вчилася, були навіть якісь прототипи. Але часто я зустрічалася потім з людьми, які могли бути прототипами до моїх героїв, але до яких я, на той час стосунку не маю. І це, звісно, найприємніше - зустрічати прототипів, коли вони вже описані.
- Твої поїздки на байках з чоловіком - це заради екстріму?
- Ні, ми надто швидко не ганяємо, ми їздимо заради подорожі. Це чоловік прийшов перший у байкери, і щоб він не пішов у байкери від мене - довелося піти з ним. Ми їздили на Кавказ, і я піднімалася на Ельбрус, хоча туди досить комфортно піднімають, на підйомнику. А цього літа ми їздили на байках у Вилкове, дуже класне містечко, хто там іще не був - категорично раджу.
- А ким твій чоловік працює?
- Він - науковий співробітник Інституту літератури, дуже мирний український філолог, дослідник давньої літератури.
- І саме в цій ролі він їздив у зону?
- Це була експедиція від МНС з метою збору артефактів. Там залишилися села з унікальною культурою, і мій чоловік теж до цього долучився. У них там сьогодні свій фольклор уже утворюється: чому ви сьогодні такі раді і активні?.. Тобто, він там непогано проводив час.
Питання з залу: У вас із чоловіком у всьому погляди спільні - політичні, світоглядні, мистецькі?
- Мій чоловік - киянин, але батьки в нього родом із Закарпаття. Тобто, у нас є кримські і закарпатські родичі. І коли ми приїжджаємо на захід - я розмовляю українською мовою, коли ми приїжджаємо до Криму - він розмовляє російською мовою.
А коли ми вдома - кожен розмовляє своєю, і діти в нас мають дві різні мови, і страшенно тим пишаються, в садочку і в школі. Бо для деяких дітей є проблема - перейти з мови на мову. А ми - крутіші. В нас має місце цей білінгвальний культурний діалог, якого ми прагнемо в Україні, беріть з нас приклад.
Але звісно, часом, спалахують якісь непримиренні суперечки, але так же ж цікавіше.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2009/09/14/191101.html
|
