Сергій Пантюк. Сім днів і вузол смерті. Роман. Новели. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 288 с.
Традиція бароко, яке стало формантою української культури, спрямовує на сміливе й контрастне сполучення «низької» реальності, побаченої очима пересічної людини, й високої спиритуальної ідеї. На цьому замішено, зокрема, й сучасний необароковий український «химерний роман», про який чимало писали.
Хто відкриє вперше роман Сергія Пантюка «Сім днів і вузол смерті», який тут рецензується, буде, можливо, дещо шокований його грубуватими реаліями. Зокрема чернівчани, які легко впізнають у змальованій автором картині риси свого університетського міста, ще й, можливо, не найвигідніші.
«Хлопці перезнайомилися з усіма, вислухали цілу купу інформації, що нагадувала вінегрет із неосяжних наукових термінів і банальних брутальних лайок, отримали в руки по майже повній одноразовій склянці і таку ж одноразову виделку – одну на двох. Вінько проголосив жартівливий тост, всі випили і потягнулися до закуски…»
«Ти уявляєш, Орку, які у нас мудаки трапляються, - Вінько виглядав не на жарт розгніваним. – У «швидкій» якась коза одразу ж сказала, що покійники не їх профіль і кинула слухавку, мусив перетелефонувати і шукати розумніших людей. А мєнт хвилин десять розпитував, хто, що, де і навіщо, тоді скаржився, що немає у них вільного автомобіля й бензину також немає».
По тексту роману розсіяні численні «бля», «бухло», «лярва», «гидота» і ще міцніші слова й вирази; «міський фольклор» такого роду переплітається з «колгоспним»; інколи від сторінок книги, здається, тяжко тхне перегаром і недопалками. Але досвідчений читач заздалегідь знає, що справа не в життєвому матеріалі, який використовує автор. Груба й ница буденність для справжнього письменника – наче паливо для вогню. І чим більше хмизу й солярки, тим яскравіше спалахує цей вогонь.
Сергій Пантюк впевнено зав’язує вузол небанального сюжету. Коли нашим приятелям приспіла пора «келдиша просушити», вони стикаються з тим, що двері туалету давненько вже зачинені зсередини, а там має бути один з них – Олег. Замка виламано, і…
«На унітазі, трохи відкинувшись назад і прихилившись головою до стіни, сидів Олег і дивився вбік скляними очима. Бордово-синє обличчя яскраво освітлювала лампочка, неприродно відкритий рот зяяв чорною дірою, а руки, мов два шматки товстого каната, звисали вздовж тіла».
Проте бароково-натуралістичне «згущення матерії» закінчується на цій смерті, змальованій так просто, пластично і страшно; далі починається вже її, так би мовити, розрідження:
«Орест (майбутня жертва зловісного пророцтва, С. А.) спостерігав усі подальші події немов крізь величезне, але каламутне скло, яке розмивало і спотворювало реальність».
Саме Орестові, центральному персонажеві роману, випадає роль трагічного простака, що, мов у картах Таро, увійшов у простір забороненого знання. Комп’ютер загиблого Олега, до якого було введено загадкову астрологічну програму, визначив Орестові смерть через сім днів, і ряд зловісних віщувань (від давнього циганського ворожіння до теперішньої дивної реакції чутливих собак) невпинно тримає його в цьому зачарованому колі. Адже недаремно цей роман, як зазначається в анотації, називали трилером і містичним детективом. Як вірно сказав автор передмови, знаний письменник Василь Кожелянко, це роман про любов і смерть, який увібрав у себе напружене духовне життя автора, – і вийшла книжка «настільки динамічна, гостросюжетна й захоплююча, що відірватися неможливо».
Та не хочу безпорадно переказувати фабулу, як це робили критики в часи Бєлінського, – адже рецензія в наш час має бути радше рекламою. Скажу лише, що у седмиці-тижні повсякденного життя героїв вмістилося так багато: і кохання, і авантюрний сюжет, і таємничий монах-гіпнотизер, який веде лінію внутрішнього, окультного сюжету втаємничення, і роздуми персонажів, напружені до судомних здригань, і точно вловлений, дещо кафкіанський колорит Чернівців, які, подібно до Праги, виросли на межі німецького та слов’янського світів і містять в надрах свого буття певну фантасмагоричність.
Cкажу лише, що фатум у Сергія Пантюка не зв’язує остаточно людської екзистенції: страшний прогноз може не справдитися, якщо людина виявляє волю до зрозуміння Божого плану і прагнення буття. У фіналі Ореста тяжко поранено; втім… Завершує текст роману витяг з газетної інформації:
«Цікавим і дивним є те, що випущена правоохоронцем куля, навиліт прошивши серце нападника, вцілила також у груди того, чиє життя і прагнув порятувати капітан. Особа нападника, який помер на місці події, встановлюється. Потерпілий, мешканець цього ж району Орест К., у важкому стані перебуває в лікарні. За словами лікарів – він має непогані шанси на одужання».
Можливо, автора найбільше вабить страшна краса таємниці смерті, на чорному тлі якої життя та його чуттєві принади буяють особливо інтенсивно – мов пишні барвисті квіти на «терновій» хустці наших бабусь.
Я б сказав, що роман написано на стику кількох стихій. Це фольклор – як старий сільський, з його жахами, мовою тварин, циганськими ворожіннями й архаїчним окультизмом, так і новітній міський «фольклор асфальту», в якому функцію оракула перебирає на себе комп’ютер, на моніторі якого вирують у вигляді невинної заставки зоряні світи. Третя – основна, але прихована, лінія пов’язана з літературною традицією, та це не стільки традиція новітнього європейського роману, який міцно закорінений в «Аристотелевій» тривимірній реальності, а старовинного, середньовічного за ґенезою, роману-ініціації, в якому центром зору автора є перебування людини на грані матеріального та нематеріального світів, пізнання їхнього взаємозв’язку.
Багатозначно й те, що автор, який досі цікавився переважно язичницькими коренями української культури, вводить тут у свою систему координат і біблійного Бога, волею якого визначається усе буття – хоча взаємини людини з Ним у романі далекі від прямоти молитовного стосунку й часто навіть радше ведуть кудись в інші простори.
Що ж, Середньовіччя в нашій літературній традиції було свого часу викоренено нещадно, й звернення до його невмирущої спадщини – велика культурна справа.
Отож відсилаю читачів до тексту який написаний вправно, твердо і захоплююче.
Варті також на увагу й три новели, написані лаконічно й виразно – немов чорно-біла графіка. Тут так само спочатку шокує заставка – фото заваленої сміттям вуличної урни. Але таке сміття повсякденності у новелістичному тексті швидко «обтрушується», й перед читачем виростає сповнений поетичної чари образ…
Гадаю, що ця проза – лише початок.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2008/11/10/163856.html
|
