Рецензія на поетичну книжку Миколи Мартинюка «Світ за Брайлем».
В анотації до книги поезій Миколи Мартинюка «Світ за Брайлем» сказано: «Цей світ споконвічно є таким, яким ми його витворили у власній хронічно хворобливій уяві і моделюємо наосліп, зухвало приміряючи ризи Творця, у вчинках. Чи ж є сенс відтак нарікати за будь-які глобальні й життєві негаразди на когось, окрім як на себе самих? Утім, такі ми є, такий наш ментальний тип - й усе це рефлекторно прочувається у пропонованій поетичній збірці». Щось подібне, власне, і я «рефлекторно прочував», коли лише знав (не читав!), що автор готує книжку під такою несподіваною назвою - «Світ за Брайлем». Вживаю слово «книжка», бо сказати «збірка» язик не повертається.
«Світ за Брайлем» Миколи Мартинюка - саме книжка, концептуальна, структурована, світоглядно вивірена. Пригадую авторові збірки «Одинадцята заповідь», книжечку для дітей «Грибний дощ», інші видання - і щиро тішуся: переді мною зрілий автор, глибокий, версифікаційно розкутий, з активною громадянською позицією, іронічний, а то й гнівно саркастичний.
Аванс назви художньо виправдовується багатьма віршами:
Так вже назначено: світ пізнавати наосліп... (с. 13);
Зрештою, нам ще належить доконче прозріти:
Світ не кінчається нами, бо й ми не кінець (с.14);
чи обраний народ ми чи останній?
куди йдемо сліпі чи хто нас там веде? (с. 17);
Прозріємо - й збагнем.
Своїм умом. Не збраклим.
Цей світ - мечем, вогнем!..
Та тільки - не за Брайлем (с.31).
Світ справжній - світ ілюзорний, духовна прозірливість - бездуховна сліпота, час - вічність, чин - бездіяльність - ось ті чи не найпосутніші бінарні опозиції, яскраво виокреслені у книжці. Минуле народу і його сьогодення ліричний герой Миколи Мартинюка переживає особистісно, діткливо, перепустивши через власне серце. Споглядання нічного замку Любарта, що в Луцьку, породжує глибокі історіософські роздуми:
Забуття й небуття - мовби Молох над нами захланний...
Що епоха - то іспит, юдоль, то пора навісна...
Даленіє минуле і тане рахманно в туманах,
Щоб відтак уродитись прийдешнім у замкових снах.
На славутній волинській землі він постав таємниче
На розхресті світів - мовчазний старожил-неофіт.
Тут вікує наш дух... Тут збирає нас вічність на віче.
Поіменно. Усіх. На переклик задавнених літ. (с.18).
Остання строфа алюзивно відсилає до відомого маланюківського вірша, присвяченого духовній трагедії Павла Тичини:
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр -
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам´яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров´ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
Книжка М. Мартинюка багата творчими перегуками та ремінісценціями. Петро Коробчук у передмові слушно вказував на самійленківські інтонації в поета. У вірші «Слава рідній Україні» М. Мартинюк пише:
Але скаржитися годі -
срамота навзаєм,
як казав один добродій:
маєм те, що маєм.
Що депресій, що репресій -
вже й самі не раді.
І конфесій в нас, як сесій
у Верховній Раді (с. 26).
Порівняйте ці рядки із відомими Самійленковими сатиричними поезіями «Ельдорадо», «На печі» тощо.
Мені, як рецензентові й поету, приємно, що й моя скромна (чи радше нескромна?) творчість не залишилася непоміченою автором - талановитим ліричним поетом і не менш талановитим видавцем:
вже постелили ложе нам кульбаби
неначе запорука від заклять
твоєї наготи єдвабні зваби
ідилія томлива благо-
дать (с. 118).
Торік у Миколиній «Твердині» вийшла і моя збірка, де були такі рядки:
Та гріх згоряє в полум´ї довіри.
Нема кордонів - мир і благодать!
І прозріваєш: з благ найбільших щире
І нелукаве чисте благо - дать.
Тож щиро радію: благодать, роблячи чоловіків видющими, має здатність поширюватися й передаватися!
Окремо слід сказати і про версифікаторську майстерність автора. Алітерації, парономазії, яскраві внутрішні рими роблять його поезію оригінальною, художньо самодостатньою, сказати б, енергетично потужною. Інколи Микола Мартинюк, здається, балансує на краю: ще крок - і то вже буде мовна еквілібристика, самодостатнє жонглювання словом, хвальковита демонстрація накачаних поетичних м´язів, але, на щастя, художнє чуття, як на мене, не покидає автора - він сміливо проходить понад прірвою, ні разу не схибнувшись:
Пісно і прісно предвік наяву без наїву,
Скільки води пролилося крізь товщі епох.
Годі щодень уповати цнотливо на диво (с.13).
Запам´ятовуються й оригінальні, а подекуди й каламбурні прикінцеві рими автора: «мертвотно-бліде. Й - людей», «багно ми - гноми», «еро страти - герострати», «Соломона - соло / моно», «катаклізми - ката / клізми», «за живе - заживе» та ін. Приємне враження справляють двовірші із циклу «Зоронепрозорість», присвяченого світлій пам´яті Миколи Мірошниченка. Так і хочеться висловити свій захват відомими рядками самооцінки російського поета-класика, замінивши прізвище: «Ай да Пушкин!..»
Гарно вдаються авторові і верлібри (вони вміщені в розділі «Автографи»). Амплітуда художньої думки в них доволі широка: від захопленого жіночого визнання:
Сліди помади
на щоці поета
йому автографи» (с. 57) -
до філософськи глибокого спостереження:
Нескінченності
бояться тільки люди
а колії
шукають в ній
гармонію єднання
Чи не тому
ніхто зі смертних
ще не дожив
до Вічності (с. 70-71).
Звісно, не позбавлена поетична книжка Миколи Мартинюка окремих недоліків, але вони є радше продовженням його чеснот. Автор - корінний волинянин, народжений на Рівненщині, який уже багато років мешкає в Луцьку. Тож окремі акцентологічні відступи (віднайдеться, підемо, зречемося, втяли, зійде, лещатами та ін.) можна трактувати і як кровну порідненість із предківською землею та прив´язаність до волинського варіанту української мови. Невже ми гірші за своїх південних сусідів?
Пригадайте Лесині ненормативні наголоси: «І, може, де кобза найдеться...», «Легкий, пухкий попілець», чи рядки Максима Рильського: «Ми з тобою йдемо...»
Той же М. Рильський у вірші «Поетичне мистецтво» писав:
Світ по-новому відкривати,
Поете, обов´язок твій!
А в примітці ще й обґрунтовував правомірність наголосу «обов´язок».
У Миколи Мартинюка є такий рядок: «Будь-які сумніви й ляки, по суті, очисні». Як на мене, такий наголос має всі підстави громадянства, адже йдеться про духовне, внутрішнє очищення, а не про не очисні споруди.
«Quod licet Jovi...» - може нагадати мені давню латинську сентенцію опонент. Але Микола Мартинюк - уже давно не «bovi», а справжній волинський буй-тур і талановитий поет. «Світ за Брайлем» - яскраве тому підтвердження! Поетичне слово автора художньо виважене, енергетично потужне. Читайте! Розкошуйте!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/03/27/230748.html
|
