Степан Процюк. Гілочка і Муркотасик // Бийся головою до стіни: психологічна проза / Післям. Богдана Пастуха.
– Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. – 200 с.
Усе починалося з самотності. Можна багато просторікувати про особливості характеру чи виховання, але самотність – це невблаганний жереб.
Степан Процюк. «Гілочка і Муркотасик»
Повість Степана Процюка «Гілочка і Муркотасик» – унікальна художня екзистенційна гендерна студія. Де маскулінне й фемінне мислення та чуття зосереджені на заповненні самотності коханням. Чоловіча самотність у творчості письменника завжди відкрита структура, яка тяжіє до пошуку жінки. Тому, у кожному тексті, кохання – вітаїстична спроба витіснити онтологічне тіло самотності.
* * *
Вона відповіла, що знає скільки йому років: «Сорок три. А мені двадцять п’ять». Він подумав: «(Гм-гм... а чому б і ні? Вона сама проситься... Що я втрачаю... потім жалкуватиму, що відмовив... чи з одною жінкою я кохався... полюбимося і розійдемося... але... тут щось не так...)». У такій напівграйливій манері розпочинається історія кохання між Іриною та Костем у повісті «Гілочка і Муркотасик» Степана Процюка.
Паралельно з метафізичного простору доносяться перестороги стосовно цих стосунків: «...Відступіться. Забудьте. Викиньте із серця. Ви не створені одне для одного. Надто багато перешкод. Надто багато людей ви зробите нещасливими. Надто несполучним є ваш вік. Надто багато обов’язків маєте перед іншими».
Чоловіче й жіноче психологічне утворення в тексті творить активну складну ситуацію взаємин з тенденцією до драматичності. Фемінне начало входить у маскулінний простір, надаючи йому нової якості – відчуття власної потрібності. Натомість вихід з нього провокує ряд деструктивних процесів для обох суб’єктів.
Укотре герої Степана Процюка опиняються на психо-тектонічному зсуві поведінкової норми. Починають балансувати в помежів’ї шлюбу й адюльтеру. Їхні стосунки перебувають у просторі невизначеності. Однак алгоритми Любові актуальні і в ньому. І, на жаль, запрограмовані на розвиток за викриивленим сценарієм, де бажання вірності, відданості модифікується в жіночу істерію та чоловічу спробу ритуалізації взаємин.
Кость прагне всеціло володіти нею, але це бажання в дійсності має перешкоду, бо Ірина заміжня. Відтак у підсвідомості виринають страхи дикої зради, що в алегорично-гротескній формі оприявлюється в його фантазіях, снах: «Костеві незрідка видавалося, що його Гілочка веде паралельне життя, що їй мало його, що вона має короткочасні сексуальні пригоди, про які він не знає. Це було нестерпно. Кость уявляв ці пестощі, чужі чоловічі руки, її еротоманію і хтивість. Тоді він ненавидів свою Гілочку».
Почуття власності для чоловіка часто реалізується в жіночому об’єкті. Маскулінний інтелект Костя попри усвідомлення (з погляду соціальних етики та моралі) табуйованого кохання, у парадоксальному режимі структурує ідеальний світ. Світ неспівпадінь з реальністю. Звідси бере початок невротичний конфлікт бажаного й дійсного. Невдоволення потреби (бути з коханою половинкою «цілком і повністю») у психо-емоційній сфері провокує низку психо-фізіологічних проблем.
Спонтанна садистична агресія Костя до Ірини циклотемічно трансформується в лібідозну ніжність до неї: «Ти говориш щось образливе... кричиш... кажеш, що я переспала з усім складом журі... що я – підстилка й блядь... що ти не можеш так жити далі... Раптом даєш мені ляпас. Я падаю на підлогу. На лиці кров. Це твій ритуал? Він насправді такий? Тоді ти бліднеш, шепочеш якісь перепрошування... Ти хочеш мене трахнути? Ти – шизофренік!» Генеза акту агресії до жіночого об’єкта у психіці Костя випливає із внутрішнього глибинного екстраполювання спротиву до її заміжжя, до законного чоловіка.
Аналогічна симптоматика ревнощів, агресії проявляється й в Ірини: «...вважала, що її Муркотасик щось приховує від неї... А своїми безглуздими ревнощами, своєю параноїдальною маячнею лише хоче вдало заховати своє гидотне донжуанське єство». Так вона уперше вловлює ноти огиди, а відтак злості до коханого, до їхнього кохання.
Проблеми душевно-духовного виміру у психосвідомості жінки провокують розлади в сексуально-інтимній сфері: «Раптом Іра заридала. У цьому плачі було щось моторошне й принизливе для нього. Вони ніколи не мали сварок через любощі. Запала гнітюча мовчанка. Повітря їхніх зустрічей ранило. Іра знову заплакала. Як семирічне дівчатко. Її сльози заливали постіль, подушку, повітря. Костевими щоками також скотилося кілька сльозин». Систематичне невдоволення, замовчувані притензії, неможливість абсолютної самовіддачі призводить до розчарувань одне в одному.
Герої С. Процюка мають кохання за панацею від екзистенційного душевного вакууму, любощі – за симулякр ідеального єднання. Плекаючи спрагу одне в одному, вони готові брати, але не віддавати. Таким чином, поглиблюють власний егоїзм, покликання якого – руйнувати когось і себе: «Ви стомилися від вашого кохання, вашої боротьби егоїзмів, вашої самотності на двох, вашого гріха. Ви не відкриєте свої серця для іншої любові, а її нездатна замінити жодна людина. Ви покладаєте одне на другого занадто великі сподіванки. Ви неспроможні їх виконати. Звідси всі ваші біди. Бо ваша любов є лише додатком до ваших нарцисизмів».
Окреслена в тексті модель кохання є ілюстративним матеріалом невротичних гендерних взаємин, коли, за К. Хорні, невротичні особистості не вміють любити, але тотально прагнуть, щоб любили їх. В умовних психо-медичних висновках С. Процюк резюмує про неможливість здорових щасливих стосунків між нездоровими й нещасливими, ураженими симптомами неврозів: «Ліфт велетенського хмародряпа не працює. А вони йдуть і йдуть. Скочуються донизу. Підходять до сонця, щоб знову покотитися донизу впертими і наївними клубками. Нехай ідуть. Нехай вірять в успіх Сізіфової праці».
Універсальну психологічну інтенцію стосовно взаємин і доль героїв у післямові «Клаптик світла для відчаю» моделює Богдан Пастух: «Це крапка в розвитку людини люблячої, людини – шукача щастя». Вибираючи психо-екзистенційну есенцію у стосунках чоловіка і жінки з повісті «Гілочка і Муркотасик», літературознавець підсумовує, що ««це історія кохання, зради, приреченості сильних почуттів на поразку в соціумі», «гола морфологія людського життя в соціальному просторі», «письменник представляє нам людину, яка роздерта власним сумлінням між покликом обов’язку та власною природою. З цієї неспівмірності розпочинаєтсья психологічний конфлікт всередині персонажа». Схильність Костя та Ірини до невротичності лише поглиблює окреслений Б. Пастухом глибинний психо-соціальний конфлікт.
Розчарування неможливістю абсолютного злучення у психіці героїв компенсується ревнощами. У підсвідомості чоловіка й жінки вони є своєрідними механізмами інтерпретації факту «життя нарізно». Ревнощі, з потенцією припущень численних романів-зрад, якоюсь мірою є спробою мотивації невідбутості співжиття. Так Кость пояснює собі, чому вони з Іриною не разом (бо можливо в неї не лише законний чоловік, а й ще інші); так Ірина розуміє свою неприязнь до Костя (бо можливо він веде себе, як Казанова).
У текстуальному просторі кохання чоловіка і жінки уражене ревнощами, а відтак вищою мірою їх градації – ненавистю. Ненавистю одне до одного, яка проявляється в невротичних снах героїв: то на Костя падає багатоповерхівка, то «Ірина вправно, наче м’ясник, починає розрубувати на кавалки Костеве тіло. Кохана каструє тебе», то у нього на очах її беруть голі чоловіки-офіціанти.
Згодом незадоволення, притензії, ревнощі та ненависть виїдають кохання і любов, залишивши (як було спочатку) в чоловічому психо-екзистенційному просторі заповнену вакуумом любові порожнечу. Костева фантазія структурує підсвідомі вольові бажання, які в реальності не спромігся здійснити. Він уявляє, як зустрічає Ірину з її законним чоловіком, як відкриває йому правду, а потім кидається цілувати руки або ...душити: «Мені однаково: душити чи цілувати руки»... Однак далі вивертів уяви справа не доходить. Він назавжди втрачає її. Вона – його. І кожне з них – себе.
* * *
«Не зуміли зберегти. Не цінували. Не розуміли. Залишився тільки біль і образа. Усе банально. Тупо. По-дурному. Цікаво лише, чи ви були приречені зразу, чи нарощували нелюбов поволі. Так протікає кран. Так діє сповільнена отрута. Так осквернюється найдорожче».
* * *
І [на/не]марне: шукати Асклепія.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/03/22/075339.html
|
