Сергій Постоловський. Ігри негідників. – Львів: Піраміда, 2012. – 426 с.
Жанр: політично-шпигунський роман
Письменнику завжди легше працювати з двома типами героїв. Це - мужчини, хоч сильні, хоч слабкі, та негідники всіх мастей.
У першому випадку все пояснюється просто - жіночі персонажі не запам´ятовуються або, як варіант, залишаються в пам´яті не так часто. Цю особливість, котра може прикро вразити жінок, виявив методом спроб та помилок американський сценарист та продюсер Ларрі Каплоу, котрий минулого року розповідав про стратегії та секрети успішних продуктів.
Причому успішність не поділяється на «духовку» та «попсу». У своїй царині продукт, у нашому випадку - художній твір, може бути успішним або прохідним окремо для снобів, і окремо - для демократично й толерантно налаштованих споживачів.
Тобто, якщо «інтелектуальний» твір розповідає про рефлексії чоловіка, він має більше шансів бути поміченим у своїй цільовій аудиторії, ніж твір про жіночі рефлексії. Ну, а якщо пишеться про супергероя, то це переважно мужик, і поодинока Лара Крофт це яскраво доводить.
Другий випадок пояснюється ще простіше. Негідник - людина, наділена купою недоліків, котрі здатен віднайти в собі кожен адекватний та критично налаштований індивідуум. Адже людська природа грішна, тож реальний грішник здебільшого або симпатизує вигаданому, або хоча б намагається поставити себе на його місце. Домовившись із собою, чи вчинив би він так на місці літературного негідника. Тоді як позитивний герой - аж надто позитивний, аби ним усерйоз захоплювались. З рештою, панночки люблять хуліганів частіше, ніж ботаніків.
Масова культура зазвичай поєднує обидва випадки, всякий раз кожним своїм зразком являючи на суд вибагливо чи не дуже читача чергового мужчину - негідника. Не зробив винятку з цього правила у своїй другій книзі Сергій Постоловський. У дебютному романі «Діаманти не вічні» автор, кандидат політичних наук, придумав хорошого українського президента і непоганого СБУ-шника, котрий хоче знайти вкрадені негідником від політики українські скарби. Але з позитивними героями - голова держави та офіцер СБУ - якось не склалося. Тож характеристика майже всіх персонажів наступного роману цілком відповідає назві - «Ігри негідників». Як ви розумієте, там діють або погані, або дуже погані люди. Та пожирають під кінець один одного, мов павуки в банці або щурі в діжці.
Автор розповідає історію послідовного злету та випадкового падіння офіцера КДБ Вадима Чигрина, котрий тридцять років, від 1981-го по 2011-тий, захищав радянські ідеали в різний спосіб. У тому числі - ситуаційно працюючи на різні розвідки світу, укладаючи та розриваючи шпигунські домовленості, підтримуючи Леоніда Кучму та в подальшому тяжіючи до Віктора Януковича (у романі - Господарник), організовуючи для користі своєї справи вбивство рідного брата й зачищаючи всіх, хто в подальшому стає на його шляху, аби шантажем чи в інший спосіб вивести його, негідника, з великої політичної гри. Життєпис Чигрина вмонтовано в історію СРСР та Незалежної України згаданих часів. Передусім - історію політичну. І сухі факти, добре знайомі навіть старшим школярам, якщо в них хороші педагоги та грамотні батьки, цінні самі по собі як конспект ключових подій та фактів: Афганістан, Чорнобіль, ГКЧП, «помаранчева революція» тощо.
Але сам головний негідник у цих подіях виглядає не людиною котра, як намагається переконати нас автор, рулить світом, а таким собі лайном у ополонці. Яке на тоне та ще й поширює свій вплив, користуючись моментом.
Складається враження, що злий геній політичних ігор Вадим Чигрин нічого не робить, аби підніматися сходинками до вершин впливу на суспільні процеси. Тобто, від автора ми знаємо, що в такий-то період Чигрин став тим-то. Але конкретики не те, що мало - її практично немає. Історія цього негідника погано ілюструє історію окресленої доби та її особливості. Якщо, наприклад, у «Хрещеному батькові» Маріо П`юзо переповідає історію зростання Віто Корлеоне скоромовкою, то - лише до певних етапів, ключових для характеристики героя. Ось він ризикує родинним щастям, переховуючи зброю і так знайомлячись із своїм найближчим другом Клеменцею. Ось убиває короля району та поволі починає користуватися повагою. Ось дбайливо розробляє свої перші схеми. Чигрина ж у «Іграх негідників» ми бачимо вже готовим, сформованим негідником. Ми мусимо прийняти правила гри, пропонованої Сергієм Постоловським: яка різниця, як і чому цей чоловік став злим генієм. Він такий і він діє.
Так, герой гостросюжетного роману має право на те, аби явитися перед читачами сформованою особистістю. Проте читач так само має бачити, як цей герой діє, стверджуючи себе закінченим негідником. У цьому плані найкраще ілюструє тему навіть не роман «Хрещений батько», а російський серіал «... На ім`я Барон», де злет та паддіння бердичівського єврея, який із сина вчителя математики перетворився на ватажка мафії, ілюструють короткі флеш-беки з його дитинства, отроцтва та юності.
Проте роман «Ігри негідників» має, як на мене, іншу цінність - доводить, що в новітню історію України можна й треба вписувати будь-які сюжети. Хай навіть не завжди гострі та логічно вмотивовані за розвитком, але однозначно - користі через питомо український, актуальний контекст.
Оцінка ***
Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:
* Жодної надії;
** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;
*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;
**** Хочеться краще, але загалом поживно;
***** Так тримати!
Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.
Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.
Книжки з низької полиці. Введення в рубрику
P.S. Тут і далі українським авторам нагадується заклик подавати про себе коротку інформацію.http://bukvoid.com.ua/criminal/2011/11/15/084230.html#comms
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/criminal//2013/03/12/182731.html
|
