|
ЯКБИ (послуговуючись семантичними аналогіями), отож - якби це була не Ірен, я змовчала б.
Якби я не знала Ірен Роздобудько, то, можливо, після публікації Петра Мацкевича «Фальшивий діамант міледі» (у відповідь на попередню авторську колонку у «Буквоїді» - «Пастка для автора» Ірен Роздобудько) запідозрила б письменницю Роздобудько у прихованому таланті плести багатоходові інтриги та у захланності, що завела її у «безсоромну брехню». Але для мене докази автора статті «Фальшивий діамант...» звучать не переконливо, а висновок про те, що «поняття «мораль» не знайоме пані Роздобудько», навіть, пробачте, смішить. Не можу втриматись від посмішки, бо знаю цю пані Роздобудько не перший рік і мала можливість переконатися у її схильностях не раз, і то у таких важливих речах, як людські стосунки.
Має вона, звичайно, свої недоліки. Може сісти не у ту маршрутку, і не одразу помітити помилку. Може забути паспорт, коли він потрібен як ніколи. Відверто кажучи, іноді вона виглядає пофігісткою та роздовбайкою. Піде та й витратить усі гроші на якісь презенти - ну хто так робить? А нагадати про фінансовий звіт у разі потреби - тут вона пасує; це для неї надто складно і неприємно, краще вже щось нове написати, оповідання чи повість.
Коли вибухнув цей скандал з авторськими правами на її детективи, десь проскочило звинувачення у тому, що вона пропонувала видавцям, власникам виключного права на її роман, дозволити екранізацію роману просто так, безкоштовно - аби лиш фільм зробили. У це, як казав Жванецький, «вірю одразу й миттєво». Їй - «аби книжка», а фінанси - на десятому місці. Вона, я вам скажу, взагалі псує авторам текстів загальну картину стосунків з видавцями, бо донедавна й особливих побажань, підписуючи угоди, не висувала. Що у договір одна сторона внесе - те друга й підписує. А тепер, за іронією долі, саме її й звинувачують у гріхах, які їй не властиві.
Так, вона могла щось наплутати у документах, про щось забути і чомусь важливому, першочерговому, не надати значення. Могла. Але навмисно піти на обман - ні.
Такий невеличкий штрих до портрету: вона якось просила у видавця, з яким закінчилась угода на черговий роман, скинути їй по електронці текст того роману, бо вона його не могла знайти серед своїх файлів. Загубила текст свого роману. Вона і з тими угодами (їх вже назбиралася купа) могла щось переплутати. Не здивуюсь, якби дізналась, що деякі з тих договорів вона загубила.
Їду додому у маршрутці, думаю про це - дзвонить Ірен. «Я справді брехуха», - повідомляє. «Що таке?» - «Я переплутала договір на «Мерців» з договором на «Останній діамант міледі». Ось тримаю їх у руках...». Чогось подібного й варто було чекати. Якби ж то хтось досвідчений та знаючий взяв на себе той додатковий тягар (мрія багатьох з нас) - вести ділові стосунки та усю відповідну документацію, ту канцелярщину, за усіма правилами...
Запитайте будь-кого з авторів, який момент він найбільше любить у своїй роботі? - І багато хто відповість: коли закінчую роман (повість, оповідання, вірш, сценарій...). А який не любить? - Коли треба йти на переговори і підписувати договір на передачу авторських прав.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2012/12/18/124035.html
|
