У книзі зібрані твори восьми авторів. Це поети з України, Литви та Латвії, яких об´єднало прагнення привернути увагу до невиліковно хворих.
Сергій Жадан, Олена Заславська, Олег Короташ, Ярослав Мінкін, Олена Руда, Мирослав Лаюк, а також їхні друзі з Прибалтики Дайнюс Гінталас і Володимир Федоров своїми віршами хочуть допомогти невиліковно хворим, на проблеми яких українська влада закриває очі.
Захворіти на рак в Україні ризикує кожен третій чоловік і кожна п´ята жінка. Щодня від раку помирає понад дві сотні людей. Лише незначна частина хворих перебуває у паліативних закладах, а решта змушена лишатися вдома, без знеболювального і кваліфікованого догляду.
Сьогодні отримати необхідну дозу опіоїдних анальгетиків, коли інші знеболювальні препарати вже не діють, можна тільки в лікарні. Але таких пацієнтів намагаються якомога швидше виписати, після чого людина з хронічним больовим синдромом виявляється сам на сам із системою амбулаторної медичної допомоги, яка бачить у кожному пацієнті потенційного наркомана, а в його лікареві – розповсюджувача наркотиків.
Твори антології – це справжні, живі спогади. На переконання авторів, ми помічаємо страждання, тільки як стикаємось із ними віч-на-віч. Нині хоспіси змушені просити про допомогу волонтерів, щоб купити для пацієнтів гігієнічні засоби. Є інформація, що минулого року на хворого в одному з паліативних закладів Києва виділяли близько десяти гривень на добу. Ще гіршою видається ситуація в регіонах, де люди при смерті не забезпечуються основним – знеболювальним.
Для легалізації морфіну в пігулках (препарату № 1) Індії потрібно було близько 20 років. А скільки часу потрібно Україні?
Що кажуть поети:
Олена Заславська:
«Іноді мене охоплює апатія і я починаю думати: навіщо це все – концерти, виставки, книги, розповсюдження брелоків, футболок, перепости в FB? Що це змінює, як це може допомогти смертельно хворій людині? Та ніяк. А таблетований морфін допоміг би. Тільки в Україні він не дозволений. Та й ті ліки, які усувають хронічні болі у невиліковних хворих, не завжди доступні. Особливо для людей, що помирають вдома, а не в лікарнях і хоспісах».
Дайнюс Гінталас:
«Коли в сотий раз розумієш, що на цьому повному криків і стогонів полі битви ти –самотній і єдиний воїн, що на цьому полі шаленого болю всіма ниточками своїх нервів, всім сплетінням надії і відчаю ти спираєшся на власну самотність – якими словами я міг би до тебе звернутися, коли твоя самотність настільки глибока, що здається безоднею? Хочу, неначе безумець, перехилившись через балкон, ніби на краю прірви, репетувати на все горло: «Лікарі, медики, ви, пердуни, зробіть же що-небудь, аби тій людині не було боляче! Чим же можу йому допомогти я, паршивий поет? ».
Сергій Жадан:
«Після того, власне, як я дізнався про цю ініціативу, я почав спілкуватися зі своїми родичами, знайомими… Виявляється, що багато хто реально стикався з цією проблемою. У когось померли родичі від раку, сусіди. Дуже часто це було у страшних муках. Ось така звичайна річ, здається, а ми цього не помічаємо».
В оформленні книги використані колажі художника Валерія Медіна, створені зі справжніх речей, використаних, зламаних і викинутих. Люди – не речі, їх не можна просто так взяти і відправити у брухт, наголошує автор.
Для довідки:
Антологія соціальної поезії «Анестезія: поети проти болю» побачила світ у рамках однойменної ініціативи Літературного угруповання «СТАН» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/pesentation/2012/12/11/125206.html
|
