Любомир Стринаглюк. Бентежні видива: збірка поезій. – К.: Гамазин, 2012. – 88 с. – (Серія «Зона Овідія»).
У кожного з поетів своя дорога, своє покликання, своя Голгофа і свій Юда. Так, напевне, їм записано у книгу Життя. Чому вони пишуть в якийсь період свого месійного покликання, чому мовчать в інші періоди, - ніхто не знає напевне. Головне пам´ятати, що писати - це не ціпом молотити. Та й ціпом не будеш молотити постійно.
Любомир Стринаглюк починався як поет мажорно. Не скажу весело, але обнадійливо. Його «Медовий кумир» так і залишився у 90-х вісником невтілених сподівань. Щось було у тих юнацьких віршах тривожного і незрозумілого. Направду, у нас в житті більше незрозумілого, аніж осмисленого, але ми вдаємо, принаймні публічно, що знаємо майже все, чого не відаємо.
Чому Любомир так довго йшов до своєї наступної книги, аж цілих 14 літ? - думаю, сьогодні це не має значення. Просто кожен має свій ритм, і свою готовність нести ту чи іншу ношу. Щось тримало Любомира міцно, просто він збирався із силами, аби обірвати невидимі пута (побут, родинні стереотипи, бажання чоловіка захистити свій сімейний простір). Я не кажу, що Любомир різко поміняв свій триб життя. Ні. Він просто знайшов можливість бодай частково згармоніювати різні вияви цього життя, не зрадивши свого єства. І це найголовніше у його твердій і надійній чоловічій ході.
«Бентежні видива» мені видаються однією із найкращих поетичних книг цього апокаліптичного 2012-го року. На диво таких поетичних книг у нас декілька. Вони різні, ці автори. Вони несподівано сильні ці автори. Вони закономірно різні: від бетговенського громовиверження до моцартівської стилістичної легкості.
Стринаглюк залишається поетом невтілених сподівань. І це та особливість, яка врівноважує його містичні споглядання в незвідане, якого не так лякаєшся, як все-таки сподіваєшся на зустріч із чимось новим для себе, а відтак і для світу.
Навіть його драматично-могильні настрої, можливо, краще гамлетівські настрої, звучать не песимістично, а якось по-церковному торжественно. У його віршах вчувається глибока захована аналогія до католицької літургії...
(...) збувалося усе, окрім печалі, ох, прости,
перехреститися не встиг -
як завше, не прощалися, лише прощали.
(розлучений із ясністю чола - нещадний).
як завше, убивав, рубав, ураз коня спинив.
небавом руку похилив. стояв. дивився.
а ворог сміхом, наче кровʼю, заходився.
рука, занесена в ударі, небом пропливла...
читалося апостола павла...
...місцеві гробарі втомились, закурили.
на полі бою для коня копали дві могили.
Любомир, напевне, єдиний, в якого у поезіях вчувається літургійна ритміка і містерійна драма. Ярослав Ясінський, який в один час із Любомиром видав свою «Ордалію» (Боже покарання), дещо інший, старозавітніший. Єднають їх єретичні настрої (справжній поет, навіть християнський поет, завжди трохи єретик). Крім того, у Любомира виразний національний контекст відчитується, тоді, як у Ярослава - біблійний, універсальний. І відповідно, Любомир лагідніший, тоді як Ярослав непримиренніший. Якби шукав антиподів у минулому, то назвав би Мелетія Смотрицького та Івана Вишенського...
Одна із наскрізних тем Стринаглюкових одкровень - тема обраности («богомічених катма, сум у радості погас. // скільки важить потаємне на долонях терезів?»; «під деревом життя козак мамай із коником міркують, // лунає пошепки промовлене: „ти - обраний"»; «уже притомний. зачинаю диктатуру // просвітлених. стаю між ними першим гуру»; «краще жити мені із пропащими, - // так сказала весняна верба»; «непізнаний іде по морю, // щоб розхитати небеса. // неназваний стоїть надворі - // сягає кров до пояса»). Вона пов´язана із темою самости, приречености служіння і готовности до смерті заради такого служіння.
Звичайно, такі вірші не можуть писатися щодня. Але те, що вони писалися, писалися роками й осмислювалися в історично-генетичному коді, говорить про те, що цей поет залишається навіть не в часі. Залишається в контексті національно-християнських візій нашого з вами завтра, в якому центром залишається Людина віри (національної віри, додам від себе):
і буде сад, і буде вертоград.
над вишнею заклякне чорний град.
і вишня зацвіте у видноколі.
тоді остання упаду стіна,
приручиться усяка звірина,
нарешті не побачимо, що голі.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/12/16/113829.html
|
