Буквоїд

Антологія українського детективу. Вступ

Від початку свого існування авторська рубрика «Кримінальне чтиво України» мала на меті відстежувати кращі зразки української жанрової літератури.
Це було можливо в повній мірі робити ще рік тому: українські письменники детективи ще писали, а українські видавці їх ще видавали. Не в тому обсязі, як брати-росіяни. Тим більше не в тому обсязі, як поляки, французи, іспанці чи американці з канадцями. Але все одно – писали і видавали. Значить, маємо те, що маємо. А маємо небагато. Тому завдання своє я для себе уточнив: відстежувати не кращі, а по можливості всі художні твори, які належать – або можуть належати - до жанрів «детектив», «трилер», «хорор», «кримінальний роман», «пригодницький роман», «шпигунський роман», «бойовик», «чорний роман». Де я все це  вишукував і далі шукаю – тут взагалі окрема історія. Вона цікава тільки мені, а читачам рубрики цікавий результат: я такі книжки знаходив. Старанно читав, з тугою позираючи на нового Акуніна або «Старим тут не місце» Кормана Маккарті, які були відкладені до невизначених часів, поступаючись серед моїх пріоритетів місцем українському виробнику. Якість краще не порівнювати, але ж іншої якості, ніж є, українські книжки означених жанрів бути й не можуть. Якість породжує конкурентне змагання, конкуренцію – ринок, а ринок українського кримінального чтива поки не сформувався. Незалежно від мови. Лише один приклад.  У книгарні Знання на Хрещатику сучасну українську художню літературу перестали тулити докупи, а нарешті почали застосовувати до неї, як і до іншої літератури, сегментований підхід. Скажімо, відокремили мелодраму від Юрка Покальчука. В світлі цього абсолютно правильного підходу для детективів окремої полиці все одно не знайшлося: громадянами України стільки не написано. Тому їх притулили поруч із широко репрезентованою українською фантастикою. Нарахував сім позицій, з них чотири – книги мого авторства, видані різними видавництвами, решта – продукція «Зеленого Пса». Не новинки. Це показово: з двох десятків книжок, прочитаних та оглянутих у цій рубриці, новинок, тобто – книжок, котрі можна коли з натягом, коли - без, віднести до названих вище жанрів, від початку 2009 року видано лише 5. Решта виходили в 2007-2008 роках. Брати до уваги в даному проекті книги, видані раніше, мені не дозволяє совість. Панове скептики і товариші так звані критики, це я для вас пишу. Ви заявляєте: мовляв, українські видавці хочуть видавати лише саму попсу. Від січня 2009-го - п`ять нових детективних романів, і жодного бойовика, жодного кримінального роману, жодного нуару і жодної пригодницької історії, не кажучи вже про шпигунські трилери. Плюс дві-три новинки, про які я знаю, але руки не дійдуть, плюс чотири нових романи вашого покірного слуги. За грубими прикидками, одна «чтивна» книга на місяць. Ось вам, за іронією долі, ненависна тим, хто вважає себе інтелектуалом, «одна попса». Отже, на цей момент у моїх запасниках вичерпалося не лише те з українського чтива, що варто уваги, а й взагалі – все, що виходило і доходило до книжкових полиць протягом останніх півтора року. Здавалося б, треба визнати справу шукати в Україні нормальну кількість детективів марною та оголосити і про поразку, і про припинення проекту. Або про перехід на його подальший епізодичний розвиток. Але саме в цю мить, за законами жанру, на порятунок прийшов випадок. Який змусив по-новому глянути на ситуацію, і погляд цей буде сповнений непереборного оптимізму. Сталося ось що: протягом останнього місяця до мене звернулося кілька людей, котрі не знайомі між собою, та інтерес мали спільний: хотіли знати, як в Україні справи з суто українським детективом. Знання кожному з них потрібні для різної мети. Хтось хоче видавати, хтось шукає вдячний матеріал для сценарію, хтось навіть перекладати зібрався. Інформації нема ні в кого. Порадив, звичайно, себе. І для пошуків решти читати «Кримінальне чтиво» на «Буквоїді». Але мені сказали: це все добре, тільки бажано знати, що з цього всього можна вважати кращим. Так зродилася ідея представити щось на зразок хіт-параду сучасного українського детективу. Звичайно, за суб’єктивною версією такого собі Андрія Кокотюхи. Але оскільки іншої ніхто не запропонує, то вона станом на час укладання буде єдиною. Ось тільки хіт-парад сам по собі нічого не означає. Тому, взявши собі за мету визначити краще з того, що є, я відразу уявив себе упорядником Антології Українського Детективу. Проекту, котрий поки що живе в моїй уяві і житиме так, думаю, кілька років. У вигляді нікому з українських видавців не потрібної мрії. А раз формат такий, то в мене розв’язані руки: можна обирати краще не лише за останній рік. Не тільки від 2000-го чи від 1991-го року. З рештою, навіть в Українській РСР писалися часом непогані детективи. Котрі, добре зредагувавши, можна було б видати і прочитати сьогодні – уже як детективний та історичний роман у одному флаконі. Словом, поки не почався Форум видавців`2009, де спробую знайти хоча б десяток новинок для продовження огляду, є нагода зупинитися і озирнутися назад. Це завжди корисно. Нарешті, про назву – Антологія Українського Детективу. Мені вона вже не подобається. Бо під словом «детектив» у нас в Україні, де жанрової літератури реально мало, готові розуміти все, що завгодно. До того ж це слово-паразит. Помилково вважається, що «Коронація слова» - конкурс детективів. Жодного рукопису відповідного жанру від 2005 року там не було. Коли треба висловити своє негативне ставлення до чогось, що відбувається в книжковому світі, сноби заявляють: «Я не читаю детективів!» або «Кругом одні детективи!». Коли треба щось похвалити і заохотити когось до читання – теж згадують детектив. Так, рекомендуючи читацькому загалу книжки, обрані лідерами літа за версією  «Книжки року», керівник проекту Костянтин Родик вживав звороти «історичний детектив», «культурологічний детектив» тощо, а експерт рейтингу Галина Родіна кілька разів наголосила на існуванні «дитячого детективу» у позитивному контексті. Хоча «детективний детектив», тобто, детектив у чистому вигляді, так званий класичний, далі всім не подобається. Власне, мені теж. Той детектив, який був доступний радянському читачеві, вже запізнювався до нього років на 40-50, «свіжак» перекладати не поспішали, боялися. Надто вже авторитетний жанр, цілком може змінити світогляд людини, особливо радянської. Відповідно, ті громадяни України, які все ж таки пишуть власне детективи, сучасних творів не читають. Значить, рівняються на Агату Крісті. Причому навіть не на «Десять негренят», це було б навіть дуже незле, а на щось посереднє, прохідне, назву чому я давно забув, але це «щось» перекладали в СРСР. Словом, «детектив» - це в Україні не жанр масової літератури, а лише слово, котре свідчить про наявність у людей сформованих стереотипів. І в даному разі я не збираюся їх ламати. Всі, хто читатиме далі, прекрасно розумітимуть, про що йдеться. Саме таке розуміння українцями визначення «детектив» в даній ситуації допоможе мені не заморочуватися, і згрібати під виглядом Антології Українського Детективу все, що не мелодрама, не фантастика і не жахи. Хто зацікавився – чекайте наступної публікації. І вважайте цей текст чимось на зразок вступного слова до віртуальної антології.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/criminal//2009/08/08/091127.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.