Войцех Пестка. До побачення в пеклі / Переклав з польської Андрій Павлишин. – Львів: Астролябія, 2012. – 192 с.
„Що означає бути латишем?.. Це нелегко, але, в той самий час, якби я був глибоко віруючим, то свою ранкову молитву починав би із вдячністю Богові за те, що Він створив мене представником малої, а не великої нації. Це в багатьох чинниках ускладнює моє фізичне існування, але це і змушує набагато глибше й зосередженіше задумуватися не тільки про долю своєї нації - їй болючіше, але їй і видніше. І її біль, якщо в ньому не замикатися, не проголошувати його принципом, - живильний. Для людини і нації. Власний біль робить її особливо чуйною до чужого болю, готовою до розуміння і спілкування. З іншою нацією, але ж нацією, а не з денаціоналізованими елементами. З ними контакт неможливий..." - розмірковує один із найвидатніших сучасних латиських поетів Кнутс Скуєнієкс.
У нього - немало нагород та вітальних листів від коронованих осіб, відзнак, почесних титулів, про які письменник говорить із гумором: „Орден Ізабелли Католицької дає мені право на володіння заморськими територіями та тубільним населенням... - Кнутс робить кумедну міну. - Командорами цієї відзнаки були Васко да Ґама і Христофор Клумб...".
Скунієкс - людина легенда. Він перекладає з п´ятнадцяти мов, зокрема і з української. Польською спілкувався з президентом Кваснєвським. Про свою приятельку - Вайру Віке-Фрейберґу, президента Латвії в 1999-2007 роках, відгукується, як про гарного психолога і фахівця з фольклору...
„Кнутс - це уособлення сердечності та відвертості, його оточує унікальна енергія, - так про свій перший візит до гостинної оселі поета і його дружини Інти, науковця-ботаніка, згадує польська перекладачка Юстина Спихальська. - Скуєнієкс розповідав про дитинство, табір, повернення з вигнання в Латвію. Він робив це з винятковим почуттям гумору, іронічно ставлячись до своїх трагічних переживань. Він не шкодував себе. Постійно наполягав, що те, що стало для нього важливим особистим переживанням, судилося багатьом іншим його співвітчизникам. Я не відчула в його голосі й тіні гордощів. Хоча водночас усвідомлювала, що є в ньому щось особливе".
Поет народився у 1936-му, в Ризі. Закінчив московський Літературний інститут імені Максима Горького. За політичну діяльність був засуджений до семи років таборів суворого режиму. Однак із гідністю пройшов через усі випробування долі.
Кнут Скуєнієкс - один із героїв збірки есеїв відомого польського письменника, журналіста і перекладача Войцеха Пестки. Його персонажі мешкають у сучасних Польщі, Україні, Білорусі та Латвії. Це - люди, яких намагалися розчавити тоталітарні режими, перетворивши їхнє життя на пекло. Проте, навіть у таких жахливих умовах, вони не втратили своєї чуйності та шляхетності.
Причому письменник не відсторонено описує події, а пристрасно переживає все, що відбувається з його героями, ніби йдеться про життя найрідніших, найдорожчих для нього людей. Тому кожна така розповідь вражає своєю відвертістю. Адже у всіх персонажів цієї пронизливої, дивовижної книжки - своя правда.
Польський музикант і диригент єврейського походження Альфред Шраєр народився у Дрогобичі. Сучасна єврейська громада налічує 160-200 жителів, а до війни було 15 тисяч, пригадує він. Життя тут буяло. Більшість євреїв були людьми заможними - адвокатами, банкірами, лікарями, підприємцями... „Мого батька, його брата, сестру і бабусю вбили у газовій камері у сорок другому в Белжеці, маму вдалося з того транспорту врятувати, вона зі своїм батьком була розстріляна в сорок третьому у Броніцькому лісі. Мене і ще п´ятьох хлопців врятував есесівець. Не знаю чому, хто йому заплатив..." - говорить пан Шраєр.
То ще був не кінець - здавалося, жорсткостям немає кінця. Ув´язнених перекидали з табору в табір: до Тюринґії, Бухенвальда, Тауха... „У Тауху була філія табору, завод, де виробляли „броньовані кулаки" для знищення танків, - розповідає відомий музикант. - То було найжахливіше, від світанку до темної ночі я вантажив ящики, повні „панцерфаустів", у вагони. Панував жахливий голод, я увесь опух, ноги в мене були, мов колоди. Американці вже підходили до Галлє, постачання припинилося, була сформована колона і почалися „марші смерті". Дві тисячі в´язнів перебиралися з місця на місце під охороною літніх переляканих селян із фольксштурму (підрозділи німецького народного ополчення, які створювалися наприкінці Другої світової війни - Войцех Пестка). Вони були жорстокі, паралізовані страхом. Я не міг іти - потрапив в останній ряд. Кінець. Урятував мене один німець, директор банку, засуджений за якісь махінації. Він сказав отетерілому селянинові у формі, який в мене на очах, не вагаючись, убивав в´язнів, як тварин: „Ти уб´єш найвидатнішого оперного співака". Той не вистрелив. Парадоксально, але я вижив завдяки співу. Бо іноді ввечері намагався співати, щоби забутися. Але то ще аж ніяк не кінець, ще був марш до Росвайна, до Фрайберґа. О 7 годині ранку 7 травня до табору в´їхав перший совєтський танк. Наступного дня був мій день народження...".
Також Альфред Шраєр цікаво розповідає про видатного Бруно Шульца, який упродовж чотирьох років був його вчителем малювання та ручної праці у Дрогобицькій державній чоловічій гімназії імені короля Владислава Яґелла. А в другому класі школи імені Генрика Сенкевича вихователькою юного Альфреда була наречена майбутнього класика - Юзефина Шелінська, дуже вишукана особа. Їхнє неймовірне і трагічне кохання заслуговує не на одну книжку й захоплюючий кінофільм... Як відомо, Бруно Шульц загинув у листопаді 1942-го. За однією з версій, його побачив на вулиці шарфюрер Карл Ґюнтер, вигукнув: „Повернись!" - і двічі вистрелив у потилицю. Одне слово, розважився...
„У дев´яностих роках вийшли перші переклади його книг українською мовою. Він, як і раніше, занадто складний. Мало хто читає Шульца", - каже Шраєр. Поруч проходить жінка з придбаним у пекарні хлібом і втручається в розмову: „Я того не розумію... він навіть не був католиком, писав тільки по-польськи. Чому ви так метушитеся навколо одного єврея?".
Ось така історія - трагічна, парадоксальна, приголомшлива. Інші - не менш вражаючі. Спалені гітлерівцями жителі білоруського села Хатинь і вбивство одинадцяти тисяч польських військовополонених у Катині. Священик Людвік Рутина, котрий народився поблизу Бучача, і в 1945 році, як тисячі інших поляків, змушений був покинути вітцівщину під час так званої „репатріації", а в 1991-му повернувся до рідного краю. Зв´язкова головного командира УПА Романа Шухевича - Дарка Гусяк, засуджена до двадцяти п´яти років ув´язнення. Білоруський письменник, науковець і дисидент Язеп Янушкевич, який потрапив до буцегарні через свою любов до рідної мови. Польський письменник, есеїст і мислитель із Гуцульщини Станіслав Вінценз, втікач із радянського „раю", що помер в еміграції у Лозанні. Українка Теодозія Плитка-Сорохан, заарештована в 1945-му і засуджена до десяти років суворого режиму та довічного заслання...
„Не можна нічого узагальнювати, кажучи, ви українці, ви євреї, ви поляки, - наголошується в книзі. - Не існує таких загальних істин. Психози минулого, підсилені пропагандою, утворилися зі страху, прагнення помсти. Таке ж і це відразливе. На поверхню видобували все найгірше, щоб роз´єднувати, налаштовувати одних проти інших. Більшовики досконало опанували це мистецтво. Але ж траплялися і людяні комуністи, й нікчемні поляки, які зраджували й доносили, німці, що допомагали іншим рятувати життя, українці, котрі вбивали, й ті, які й досі отримують із Польщі листи з подякою про допомогу".
Власне, це - головна ідея, яку Войцех Пестка аргументовано доносить до читачів. Його книжка - не просто історія, задокументована свідченнями очевидців. Це - засторога. Усім нам пора нарешті порозумнішати й не повторювати ганебних помилок. Щоб не зустрічатися в пеклі, створеному власноруч!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/11/22/075011.html
|
