У другій частині інтерв´ю для порталу «Буквоїд» Кость Бондаренко розповів про свою прозу, поезію та поділився своїми думками по книжковий ринок України.
Перша частина: Кость Бондаренко: «Свої вірші я видам не для овацій, а для серця»
- Пане Бондаренко, минулого року вийшла Ваша книга «Профільні українці». Виявилося, що Кость Бондаренко, вміє цікаво писати не лише про сучасних політиків, але й про історичних постатей.
- «Профільні українці» - наш спільний із журналом «Профіль» проект. Його мені запропонували Олена Громницька і Олег Базар, керівники журналу «Профіль». Вони подумали, що не погано було б мене представити не як політолога, а в іпостасі історика. На сторінках їхнього журналу я друкую історичні есе. Перш за все це історичні профілі діячів, які незаслужено забуті, на яких не звертають уваги, або на яких потрібно було б подивитися під іншим кутом зору. Зібравши ці окремі портрети, ми одержали першу книгу, а в грудні цього року вийде друга книжка «Профільних українців». Я дуже багато читаю літератури, у тому числі і історичної, а також багато працював в архівах. Я вже не раз говорив, що ще міг би декілька років вести цей проект. У минулій книзі було близько 20 портретів, в новій буде практично близько 50...
- Знаю, що окрім політичних портретів та історичних есеїв Ви пишете й художні твори. Це – правда?
- У мене досить багато задумок в художній книзі. Я писав і пишу, але, на жаль, мої художні твори ще не публікувалися. Вони поки що, швидше, для друзів. Скажу, що працюю в різних жанрах. У мене «в столі» зокрема твори в жанрі сатири, і якийсь психологічний роман, і пригодницька повість… Як говорив Висоцький: «Когда состарюсь – издам книжонку». Покійний Юрій Покальчук з яким ми дружили багато років, якраз наполягав, щоб я видав свої вірші, які іноді пишу. Саме після його смерті я задумався над тим, що варто прислухатися до його слів. І зробити це для серця, а не для овацій. Зараз ведеться робота над візуальним супроводом, фотографування моделей, робота художників-графіків. Обіцяють, що до початку наступного року книга може вже побачити світ.
Є ще кілька задумок, які пов´язані з історичною тематикою. Хочу видати фундаментальну «Історію фашизму», оскільки дотепер у нас відбувається певна плутанина: у нас говорять про фашизм, як про історію Німеччини. Хоча в Німеччині фашизму не було. Фашизм - це історія Італії, Іспанії, Португалії, частково польські формування, частково навіть українські. Але в Німеччині фашизму не було, оскільки Гітлер коли дійшов влади знищив всіх фашистів і привів до влади нацистів. Це зовсім інша течія. А у нас спрацьовують штампи. Виходить парадокс: коли говорять про перемогу над німецьким фашизмом, маючи на увазі перемогу над Німеччиною в Другій світовій війні, то в принципі забувають - перемогу над фашизмом Німеччини повинен би був святкувати Гітлер, який його і знищив… Якщо вдасться здійснити задумане, то це буде фундаментальне видання. Вже є його план, але поки немає на нього часу, оскільки потрібно приблизно півтора-два роки досліджень. Це швидше проект на майбутнє.
«В Україні є велика кількість авторів, яких можна піарити, але вони чомусь випали з процесу»
- Давайте поговоримо про книжковий ринок. На Вашу думку, чим російський ринок відрізняється від українського?
- У Росії більше уваги надають просуванню, промо книжок, створенню ажіотажу, іноді і штучного, навколо тих чи інших видань. Існує навіть велика кількість російських авторів, які були створені і розкручені штучно, деякі з них займають дуже вдалу нішу, зокрема нішу белетристики, яка буде користуватися попитом завжди. Водночас українські автори випереджають російських в стилі фентезі. Наприклад, я вважаю, що наші письменники стоять на голову вище російських. У Росії фентезі поставили на конвеєр, на потік, і якість, звичайно від цього страждає. А українські автори, ті ж Дяченки, популярні, у тому числі і на російських просторах. Той же Юрій Винничук видав цілий том, близько 600 сторінок, українських готичних творів. У детективній сфері ми хоча і відстаємо від Росії, але є свої хороші автори, той же Андрій Кокотюха, Леонід Кононович. Вони пишуть чудову детективну прозу. Антиутопії, які писав покійний Василь Кожелянко, абсолютно конкурентноздатні. Навіть можу сказати, що одне з російських видавництв зараз підготувало переклади їх на російську мову. Зокрема у нього є книга про те, як в 1941 році українські війська разом із німецькими захопили Москву і підготували парад перемоги на Червоній площі. Вона була написала ще в 96-97 роках і викликала величезний скандал: з одного боку серед радянських ветеранів Другої світової війни, з іншого - серед ветеранів УПА. Усі кричали про те, що Кожелянко потрібно розстріляти і тому подібне. Хоча це теж достатньо цікава інтелектуальна провокація.
- На Вашу думку, чи можливо звільнити український ринок від нашестя російської літератури?
- Проблема української мови у тому, що це та субстанція, яку не можна модерувати. Наші ж політики постійно намагаються зайнятися модерацією і законодавчо закріпити необхідність існування тільки російської або української мови. Хоча розквіт української літератури і мови припадав на ті часи, коли цього якнайменше чекали. Наприклад, в роки окупації Німеччиною України виходило понад 350 газет українською мовою.
Якщо говорити про піар українських книг, то спочатку потрібно поставити їх в рівні умови з російськими книгами. Які хоча і обкладаються митом при перетині кордону все рівно є дешевшими за українські. Скільки в Україні говорять про пільги для українських книг, про пільгове оподаткування, а цього так і немає. Я думаю, потрібно зараз менше посипати голову попелом щодо того читається чи не читається українська література. Потрібно просто більше працювати в цьому напрямі. Більше видавати. А вже читач сам вирішуватиме, що купувати, а що ні.
Ось книжковий магазин «Є», який спеціалізується на українській літературі, здається, робить для популяризації української книги більшу роботу, аніж все Міністерство культури і всі структури, які займаються книговиданням.
Колись на радіо була програма, в якій Павло Загребельний щомісяця розповідав про новинки, про те, що вийшло в видавництвах, рекомендував прочитати те чи інше видання. У нас багато говорять про те, як погано жилося при радянській владі. Але давайте подивимося, скільки книг тоді видавалося українською мовою і скільки купувалося, і порівняє із нинішніми тиражами. У центрі Києва навіть існував магазин «Поезія», де постійно продавалися новинки. Зараз цього магазину вже просто немає. Взагалі варто задуматись, скільки залишилося в Києві державних книжкових магазинів. Здається, п´ять-сім. Про що можна ще говорити? А що стосується наповнення… Знаєте, я багато читаю української прози, прагну не проходити повз новинки, у мене вже удома величезна бібліотека. Зараз читаю не прозу. Ось, наприклад, Дмитра Вєдєнєєва - у нього вийшли чудові нариси з історії спецслужб («Український фронт у війнах спецслужб. Історичні нариси». – «Буквоїд »). Також зараз паралельно читаю «100 таємниць української історії». Хороше видання, правда, існують проблеми в роботі редакторів і коректорів…
- Але існує ще й проблема авторів…
- Знаєте, я згадую постійно роман Тургенєва «Рудін». Там є такий герой - Пігасов і просто дивовижна сцена. Пігасов говорить, що, вийшовши у відставку, обов´язково стане малоруським письменником. Коли його питають, невже ви умієте писати на малоруській мові, він говорить, що цього і не треба, достатньо просто сісти і написати: «Сидить козак, грає на бандурі». Один з героїв обурюється, що він добре знає малоросів і їхню культуру, і тому таке ставлення безглузде. На це Пігасов відповідає: так, можливо, це безглуздість, але хохол має душу тонку, прочитає і неодмінно розплачеться. Так от багато письменників зараз пишуть не те, що вони хотіли б написати, а займаються більше графоманією. Спостерігається алогічність побудови тексту, неприродність фраз і діалогів, неприродність сюжету і т.п.
Хоча в Україні водночас є велика кількість авторів, яких можна піарити, можна представляти за кордоном. Є величезна кількість талановитих людей, які чомусь випали з процесу. Є такий талановитий письменник Роман Кухарук. Він - автор чудових віршів, колись його поема «Небо на землі» була гімном покоління. Потім він став писати прозу, а потім пішов в політику і журналістику. Його творчий потенціал на сьогоднішній день не задіяний, хоча його книги можна і перекладати, і видавати. Серед поетів також не задіяний Юрій Бедрик, той же Іван Андрусяк. Якось самі по собі стали відходити люди, які залишили свій слід в літературі. З´явилися як метеори і дуже швидко «згоріли». Багато хто просто йде в іншу сферу. Література у нас не приносить дивідендів. Це – проблема. Людина, видавши книгу, одержує такі мікроскопічні гонорари, що доводиться займатися ще й іншою діяльністю. Той же покійний Юрій Покальчук за свої книги одержував 400-500 доларів, за роботу, на яку витрачені роки… Тому поети і письменники намагаються більше заробляти деінде і у вільний від роботи час писати книжки. Хоча це достатньо традиційно для слов´янського світу. Той же Олександр Сергійович Пушкін не заробляв своєю поезією, а одержував платню як камер-юнкер.
Інтерв´ю взяла Ольга Набоченко
Фото: «Обозреватель»
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2008/11/05/073708.html
|
