Письменник — про те, як подорожі до острова Пасхи, Теотіуакану, Мачу Пікчу, пустелі Наміб зробили для нього наш континент нецікавим
Письменник-мандрівник Максим КІДРУК відвідав двадцять дев’ять країн світу, які вибирав за принципом: далеко, екстремально, не затребувано туристичними агентствами. Враження від подорожей описує у своїх книжках. Працює у жанрі нон-фікшн, який ще називають «прозою сирого факту» або документальним романом, що характеризується описом реальних подій, кінематографічністю, діалогізмами, увагою до деталей. Традиція літературного жанру тревелог в Україні порівняно нова і представлена двома найвідомішими авторами: Артемом Чапаєм та Максимом Кідруком. Про мандрівки і відкриття, космополітизм і темпи глобалізації, читацьке визнання та затребуваність художньої літератури розмовляємо з Максимом Кідруком.
— Максиме, якщо порівнювати жанр тревел-журналістики на телебаченні й тревелоги в літературі, які можливості та переваги ви вбачаєте в літературі?
— Класичний тревелог («поїхав — побачив — написав»), на жаль, не має жодних переваг над мандрівним шоу на ТБ. Програє в усьому. Картинка на телевізорі легше сприймається (читання все ж вимагає певних зусиль), вона більш наочна, інформативна, легше створює ефект присутності у далекій країні. Книжка має перевагу, коли описує пригоди, які не могли бути відзняті на плівку. Адже не завжди встигаєш дістати і налаштувати камеру, крім того, з власного досвіду скажу, що під час справжніх пригод зазвичай не до зйомки. Якщо таких пригод немає, книжка приречена на забуття, хай якою вона буде інформативною.
Тревелог доб’ється успіху в читачів лише тоді, коли буде цікавим як художній продукт, коли в ньому, окрім формули «поїхав — побачив — написав», буде щось яскраве, напружене, захоплююче. Завдяки такому підходу стали популярними мої книжки про подорожі. Насамперед вони є закінченим літературним продуктом, романами з цікавою фабулою, що розгортається на тлі подорожі. Подорож — це лише засіб для того, про що я хочу сказати. Так би мовити, в «Мексиканських хроніках» наскрізною думкою роману є Мрія, її втілення. Я описував хлопця, який мріє потрапити в Мексику і згодом, продершись через рутину і зневіру, таки втілює цю Мрію в життя. У «Подорожі на Пуп Землі» головна теза інша — не варто боятися кидати все, якщо йдеш за покликом серця. І так з усіма іншими книжками.
— Які перспективи розвитку жанру в Україні?
— Пізнавальний тревелог на сьогодні відмирає. Інтернет, блоги, телепередачі не залишають йому шансів. Жанр може вижити і розвиватися тільки ставши розважальним, якомога більше наблизившись до fiction-літератури. Головним стає не інформація про далекі місця (її зараз є більш ніж достатньо), а що в тих місцях ти накоїв (мається на увазі щось таке, чого не побачиш навіть по телевізору, скажімо, крокодили, що вистрибують на два метри з води, яких я зняв у Пантаналі). Саме тому я поступово переходжу до написання чисто художньої літератури, зокрема, техно-трилерів.
— Ви відвідали двадцять дев’ять країн світу. А наскільки відкрили для себе Україну?
— Дуже багато мандрую Україною. Правда, винятково з презентаціями. Після виходу нової книжки часом проїжджаю по два-три міста за тиждень. Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одеса, Тернопіль, Кіровоград... Однак це ділові поїздки. Нечасто вдається щось побачити за межами міст. Просто не вистачає часу.
— Ваші мандрівки радше виховують у вас космополіта чи посилюють відчуття національної ідентичності? Як відчуваєте себе у цій системі координат?
— Моє відчуття національної ідентичності сформувалося задовго до перших подорожей, і ніякі мандрівки його не змінять. Водночас, визнаю, подорожі зробили з мене космополіта. Одне не заперечує іншого. Бути космополітом — не означає перекреслювати унікальності власної нації. Нинішній розвиток людства заснований на співпраці різних націй, на тісному поєднанні технологій, поглядів, методів, думок. Особливо це помітно в розвинутих країнах Європи та Америки: Швеція, Німеччина, Штати. Вони багатонаціональні і багатокультурні. За цим майбутнє. Не визнавати цього — означає залишитись на узбіччі прогресу.
— У пресі трапляється клішований вислів «шалений темп глобалізованого часу». Наскільки швидким вам видається цей темп життя у тій частині світу, яку побачили, і для порівняння — в Україні?
— Хороше запитання. Дійсно, чимала частина світу, а надто це стосується економічно розвинених країн, живе в скаженому темпі. Та це неправильно. Люди гублять себе. В гонитві за кар’єрним зростанням, матеріальним достатком, титулами забувають, для чого живуть.
Подорожуючи Сирією взимку 2010—2011 років, я зустрів дівчину з Південної Кореї. Сучасна Південна Корея — маленька, але потужна держава з величезним ВВП. Усі ми знаємо корейські автомобілі відомих марок, що за останнє десятиліття заполонили весь світ. Тож я поцікавився у кореянки: мабуть, тобі непогано живеться? На що вона поскаржилася, що молоді корейці, навіть влаштувавшись на роботу, не можуть купити собі квартири (найдешевша однокімнатна коштує 200 000 доларів). Потрібно багато працювати тридцять років на виплату кредиту. Крім того, виявилось, що корейський працівник чи робітник має лише шість днів оплачуваної відпустки на рік. Та кореянка взяла два дні за власний рахунок і таким чином вирвалася на вісім днів помандрувати до Сирії. Що можна побачити за вісім днів у одній з найдревніших країн світу? Цього заледве вистачить, щоб акліматизуватися. Дівчина гасала там, як навіжена. Вона не насолоджувалася древніми руїнами, не спілкувалася з місцевими — просто ганялася за фотографіями. Великі доходи аж ніяк не означають великого щастя.
Україна в цьому розумінні дещо спокійніша. У нас не такі достатки, у нас є проблеми, але в той же час ми не бігаємо, наче хом’яки у колесі. Поки що ми ще вміємо насолоджуватися життям.
— Чи є у вас відчуття причетності до формування нового покоління, зокрема прикладом свого стилю життя, подорожами, активним способом проведення часу?
— Так, є. Я багато виступаю в українських вишах, розповідаю про навчання у Європі, подорожі, книжки, своє бачення майбутнього країни. У багатьох запалюються очі після такого. Звісно, в реальному житті все складніше, я просто намагаюся донести повідомлення, що все в житті можливо, потрібно вірити і рухатись уперед.
— Письменник Антон Санченко нещодавно сказав в інтерв’ю газеті «День», що лише після третьої задуманої книжки він почав замислюватися, чого хоче від писання. Як це відбувається у вас, що вам потрібно від творчості?
— Читачі — це все, що мені потрібно від писання. Я пишу не для себе і не для вузького кола своїх друзів. Велика кількість читачів означає, що твої ідеї сподобалися багатьом людям, твій світогляд розділяють, і це показник. Йдеться не про визнання і не про високі гонорари, а саме про кількість людей, які прочитали твої тексти і яким вони сподобалися. По-моєму, це головне для письменника.
— Прочитала на вашій сторінці у Facebook, що ви не любите Європи.
— Не люблю. Після острова Пасхи, Теотіуакану, Мачу Пікчу, бразильських нетрищ, пустелі Наміб мені там просто нецікаво.
— Яка музика супроводжує вас у мандрівках?
— З дитинства слухаю рок і класичний хеві-метал. Вибір музики від місця, яке відвідую, не залежить. «Набиваю» свій плеєр інтуїтивно. Зазвичай шукаю в дорогу пісні нових груп або новинки від відомих колективів.
— Які подорожі плануєте на найближче майбутнє?
— Взимку хочу податися до Карибського басейну: Куба, Ямайка, Гаїті, Домінікана...
— Як можете зрезюмувати головні відкриття своїх подорожей?
— Усі люди — різні. Напрочуд несхожі. Але якщо ти усміхатимешся і йтимеш з протягнутою назустріч рукою, тобі завжди усміхатимуться у відповідь. Чи то в Анголі, чи в Еквадорі, чи у Мексиці — де завгодно. Наш світ — непогане місце для того, щоб провести життя. Незрозуміло тільки, чому стільки людей це життя розмінюють на дріб’язки.
Ярослава ТИМОЩУК
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2012/07/23/085317.html
|
