На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменниця Оксана Забужко.
- Які книги Ви читали останнім часом? Що сподобалось, що ні?
- «White Tiger» Аравінда Адіґи (блискуча й безжальна „енциклопедія індійського життя“), «Turning Back the Clock: Hot Wars and Media Populism» Умберто Еко (збірка есеїв, яку конче треба перекласти українською!), «The Diary of the Bad Year» мого улюбленого Кьотце (росіяни його чомусь звуть „Кутзее“), «Tryby» Маґдалени Туллі (стилістично вона в поляків таки „зе бест“!), «Россия. Общий вагон» дуже трепетної й зворушливої 24-річної росіянки Натальї Ключарьової (журнальний варіант, бо в книжковій версії вирізано „всю політику“ і навіть змінено кінцівку !), «Родом із КГБ: Система Путіна» Елен Блан (цю – тому, що мене давно цікавить тема західноєвропейської розумової незайманости щодо СРСР і Росії ), «Кіт і миша» Г.Грасса (найкращий, ранній Грасс, хоча українському перекладу придався б редактор, бо коли раз у раз натикаєшся на перли на кшталт „його шкіра вкрилась гусячою шкірою“, це все-таки сильно „збиває з ритму“...), - ну, і ще читала купу всякої всячини, пов’язаної з роботою над «Музеєм покинутих секретів», але то вже моя „робоча кухня“, й нема сенсу її виносити на люди, доки роман не з’явився друком.
А з того, що „ніасіліл“:), – «Музей невинності» О.Памука (я взагалі жодної його книжки, крім «Мене звуть червоний», не змогла подужати до кінця, «Чорну книгу» покинула десь за 30 стор. до фінішу!), «Accordeon Crimes» Анні Прул (із цією авторкою в мене теж якось весь час не складається, хіба одним її давнішим оповіданням – знаменитою-екранізованою «Горбатою горою» - була справді щиро вражена) і «Etoile Errante» Ле Клезіо: десь сторінці на 80-тій піймала себе на думці, що про страждання маленьких єврейських дівчаток під нацистською окупацією значно краще написали, вирісши, самі ті єврейські дівчатка (та ж Іда Фінк, яка в Польщі мала нагороду „Ніке“), а Ле Клезіо, який просто дуже любить писати про страждання маленьких дівчаток, ліпше було б знайти собі якусь іншу „історичну декорацію“ й не відтворювати сотні раз повторюваних кліше. На цій думці ту «Мандрівну зірку» й відклала...
- Що плануєте прочитати?
- У списку найближчих „мастів“ - прецікавий (кажуть!) румун Філіп Флоріан (його вже переклали німці й поляки, читатиму польською), а з класики 20-го ст. - вся Анджела Картер. Якось так вийшло, що донедавна, за винятком кількох оповідок, я її майже не знала, - тільки коли європейська критика почала настирливо мене з нею порівнювати (на польському виданні «Сестро, сестро» навіть на обкладинці написали, мовляв, Забужко – то „українська Анджела Картер“, а я таких етикеток, м’яко кажучи, не люблю...), довелося взятись до неї впритул, щоб хоч розуміти, „що мені шиють“. Почала abо ovo - торік у Лондоні купила «Тhe Magic Toyshop», перший роман, що приніс молодій А.Картер славу в кінці 1960-х. І змушена була визнати за критиками певну рацію: це письмо дійсно близьке мені за „групою крові“ – такий, свого роду, „жіночий магічний реалізм“, де крізь тонко прописане психологічне мереживо людських стосунків цілий час просвічує „інша яв“ – знаків, снів, передчуттів, - мерехтить, але так і не переходить межу реального, не „сплощує“ текст до „фентезі“ (втім, вона й „фентезі“ писала також). Гарна проза - „по-чоловічому“ так іще А.Сарамаґо часом уміє вдати, але, по-моєму, в А.Картер ліпше виходило... Тепер хочу почитати її пізніші романи - «Love», «Nights in the Circus», «Wise Children», - побачити, як вона еволюціонувала.
- Щоб ви рекомендували почитати іншим?
- З того, що є на нашому ринку, абсолютний „маст рід“ для кожного освіченого українця - «Холодний яр» Ю.Горліса-Горського: чи не єдина відома мені книжка, з якої можна скласти реальне уявлення, якою була Велика Україна до катастрофи 1933-го (а також, між іншим, звідки „єсть пішла“ УПА з її унікально продуманою тактикою партизанської війни, - раніше я гадала, що то все воєнний геній Шухевича, але Шухевич явно вчився у холодноярців, і на їхніх помилках також!). Читати про цю нашу „гайдамаччину 20-го ст.“ тяжко і страшно, як звіт про передсмертну агонію близької людини, - деякі розділи містять такий концентрат трагічного, що їх перечитуєш по кілька разів, аби якось із тим освоїтися, - але тут хіба шевченківськими словами про „тамту“ гайдамаччину випадає сказати: «тяжко розказувать - а розказувать треба»... І читати теж.
Інший „маст“ – «Життя, смерть та інші неприємності» Я.Грицака: на сьогодні це єдина в Україні спроба осмислення біжучої історії, подібна до тої, що зробив у своїй останній книжці Умберто Еко, - на жаль, настільки єдина, що навіть дискусій ніяких не викликала (в притомній країні мала б!). А з „північносусідського“ асортименту конечною до прочитання вважаю «Анти-Ахматову» Тамари Катаєвої (ім’я, гадаю, підставне, це писала інша людина, - такі штуки трапляються не тільки з політзаказухою а-ля «Убить Юлю» псевдо-Рогози). Книжка псевдо-Катаєвої вперше ґрунтовно (і талановито! - чтиво захопливе, не відірвешся) аналізує один із, либонь, найзлоякісніших „снів розуму“, що дістався нам у спадок від СРСР, – феномен фальшивих „культових“ репутацій, які в тодішньому духовному вакуумі творилися „знизу“, на противагу офіційним культам Леніна-Сталіна, але по суті були так само моральним шахрайством, тільки іншого ґатунку - на рівні, сказати б, „тонких матерій“... Міф Ахматової, як продукт виробу не тільки самої поетеси, а цілого „клубу“ російської інтеліґенції (такого собі „ТОВ Чуковська- Ардов-Найман-Бродський Inc.“), що впродовж двох поколінь старанно над тим міфом трудився, - приклад у певному сенсі екстремальний, але таких – донині чинних – „зшахрованих“ репутацій і в українській культурі не бракує, і ніхто їх досі не рухав. Тож російські „розборки з Ахматовою“ можуть послужити добрим внеском у наше власне поступове звільнення з чаду „століття великої брехні“.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2009/06/30/073056.html
|
