Володимир Єшкілєв. Усі кути Трикутника: апокриф мандрів Григорія Сковороди, серія «Автографи часу», К.:, Видавничий центр Академія, 2012, - 248 с.
Є постаті, чиє життя вдячно і різнопланово надається до великої кількості літературних інтерпретацій та екстраполяцій, їхні багаті, неоднозначні і неординарні натури під різними кутами зору щоразу виграють несподіваними гранями, вписаними у захоплюючі контексти. І чільне місце в цьому пантеоні займає Григорій Сковорода - філософ, поет і романтик епохи пізнього бароко, світоч української духовної історії, чия спадщина у різні часи однаково успішно надавалася як і до повного ігнорування та неприйняття, так і до активного використання у якнайширшому діапазоні - від радянської ідеології до модерністів та неокласиків.
Отож за такого багатства можливостей важко втриматися від спокуси вийти за межі усталених понять та канонів і вписати у класичний рівнобедрений трикутник сліпуче коло провокаційного прочитання. Що й зробив зрештою Володимир Єшкілєв у своїй книжці «Усі кути Трикутника»*, взявши за основу сюжету малодосліджений, а для багатьох літературознавців і малоймовірний, період європейської подорожі Григорія Сковороди, елегантно і підступно означивши його як «апокриф мандрів».
Власне фабула роману розпочинається з розмови професора Геннадія Романовича Гречика та молодого науковця Павла Вигилярного, до рук якого потрапила виписка з архіву італійських масонських лож 18 століття, в яких згадується прізвище Сковороди. Керований ідеєю «...я хочу, щоб великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя...» Вигилярний прагне дослідити цей період життя Григорія Савича, оскільки переконаний, що «давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку».
Зрештою цим благородним і прогресивним науковим намірам здійснитися не судилося. За загадкових обставин вночі гине професор, а молодому науковцю тільки дивом вдається втекти, щоправда, прихопивши з собою унікальний ритуальний артефакт, датований тисячею років до нашої ери, два срібні канделябри та торбу з золотими монетами.
Загалом події розгортаються у двох часових вимірах - сьогоденні та в 50-х роках 18 століття, і цього разу маємо мікс по-єшкілєвськи, у якому переплітаються гірське мальовниче містечко Яремче та середньовічний Трієст, мандрівний цирк «Олімпус» та монастирський скит, пошуки Абсолюту у вигляді гармонійного самодостатнього Адрогіна та шлях до самовдосконалення, сповнений страждань та заперечень. Сам текст справляє враження живої ртуті, бо, багаторазово перетікаючи у різні часові пласти, защораз змінює естетику та стилістику, що становить певне випробування для читача, котрий мусить адекватно «перемикати» свої мізки. Хоча, для шанувальників творчості Володимира Єшкілєва, цей процес став майже звичним, оскільки є, так би мовити, невід´ємним атрибутом процесу читання. І, звичайно, окремо можна говорити про метафори та символи тексту, котрі нависають над життям головних героїв як невидимі сади Семіраміди. Зокрема для Григорія Сковороди такою метафорою є блискавка, для Павла Вигилярного - безмежна шахова чорно-біла дошка.
Сам Григорій Сковорода у книжці - молодий, ерудований, відкритий до нових знань, відчуттів та світоглядів, якого з нетерпінням чекають в Італії «кажуть, що він є тим самим парадоксальним космополітом, прихід якого зі Сходу так влучно перебачив Розенкрейцер». Водночас його активно використовує імперська російська розвідка, а сам Григорій прагне за будь-яку ціну потрапити до Венеції, щоб зустрітися з графом Лазіскі Дентвілем, сином Пилипа Орлика. Тобто, класично прийнятий образ мандрівного філософа «ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку» Володимир Єшкілєв трансформує і продовжує у цілком несподіваний, але такий привабливий образ своєрідного українського Джеймса Бонда, вписуючи його у загальноєвропейський контекст як важливого потенційного фігуранта тодішніх політичних пасьянсів. Ідеальний подвійний шпигун, інтелектуал та містик, мрія прекрасних італійських жінок, які порівнюють його з Джакомо Казановою в сенсі відчуття тіла як емоційного інструмента щодо чуттєвого самопізнання, Григорій Сковорода мав прилучитися, з одного боку, до здобуття «української вольності», керованої Орликом, з іншої - прийти «до виконання того героїчного чину визволителя Скіфії, який приготував для нього Великий Архітектор». На жаль, нічому цьому не судилося збутися. Місія виявилася нездійсненною.
Зате після повернення з Європи він у Чернелицькому замку на правому березі Дністра знаходить свій шлях - «тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту» і, вочевидь, став зокрема і тим Григорієм Сковородою, який і зафіксований у народній пам´яті...
Зрештою цим двом сюжетним лініям, розкиданим в часі, таки судилося зустрітися. Саме Павло Вигилярний після певних життєвих випробувань стає продовженням Григорія Сковороди, виконуючи своє істинне призначення, бо «так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів...». Тобто книжка закінчується повним хепі ендом. Навіть професор Гречик, незважаючи на всі некрологи у поважних виданнях, не помер, а, вочевидь, перейшов через смерть, як через кладку, до свого чергового втілення - «...старого, одягненого у щось на штиб ряси...». ..
Зважаючи на неоднозначну і шалену дискусію, яку у певних вузьких колах викликало дане «трикутно»-провокаційне трактування постаті Григорія Сковороди, хочеться сподіватися, що з часом у більш ширших колах ця книжка зможе стати поштовхом для започаткування «моди на Сковороду» і тоді, хто знає, чи не перетвориться діада «сопілка - трикутник» на тріаду з новим, ще контроверсійнішим елементом? Адже, на щастя, матеріалу для різнопланового прочитання не бракує, були б бажання і сміливість відкривати нові захоплюючі горизонти.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/05/09/085500.html
|
