Книга «Без догмату. Релігійні магістралі», яка щойно вийшла друком у київському видавництві «Ярославів Вал», апріорі була приречена на неоднозначні відгуки і суперечливі оцінки.
Причина криється не лише під палітуркою цього об´ємного видання, але й у особі автора.
Юрій Дорошенко - журналіст, політолог і релігійний експерт, - сам є досить контраверсійною особистістю, схильною до різких, часто провокаційних суджень і заяв, надто ж у висвітленні релігійних процесів. Як наслідок, вважається мало не ворогом у церковному середовищі Московської патріархії, а ще раніше на його голову сипалися прокльони і погрози з боку представників деяких тоталітарних сект, «благочестиву» діяльність яких він викривав у своїх матеріалах. Після прочитання книги переконуєшся - назву «Без догмату» автор обрав не заради красного слівця. Так нетрадиційно - гостро, навіть войовниче, без звичних для цієї тематики розшаркувань і церемоній, іноді на межі тактовності і ввічливості - про релігію ще не писав ніхто, принаймні в Україні. Відчувається, що журналіст на всі питання має свою відповідь. Можливо, не завжди правильну, але завжди свою, індивідуальну та свіжу.
У читача може виникнути цілком закономірне запитання, чи не забагато бере на себе Юрій Дорошенко? Чим заслужив право на таку сміливу (а хтось скаже-нахабну) позицію без цензури і компромісів? Не виключено, що відповідь треба шукати в його біографії.
Тому не зайвим буде представити особу самого автора нової книги.
Народився в Макіївці, на Донеччині. У наглухо зросійщеному регіоні, зростаючи в російськомовній родині, зробив свідомий вибір на користь української мови. Вже у чотирнадцять років став секретарем Харцизької міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка - один лише цей факт вже багато про що говорить. Погодьтеся, це дорога не для кожного донеччанина. Як трава пробивається крізь асфальт, так і майбутній автор «Без догмату» пробивався в люди із середовища суцільного нерозуміння, а часом і ворожості. І це не гучні пафосні слова - варто замислитись, наскільки українським Донбас є навіть зараз. А наскільки українським він був двадцять років тому?
Пізніше Юрій вступив до Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Згодом здобув і юридичну освіту в Київському університеті права НАН України. Важливу роль у житті автора відіграло знайомство та багаторічна співпраця з блаженнійшим митрополитом, а згодом - Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Юрій Дорошенко тривалий час був його прес-секретарем, і досі залишається близькою до Святішого людиною. А вже цей факт не всім стане до вподоби. Років із десять тому прес-секретар УПЦ Московського патріархату Василь Анісімов у своїй статті навіть іменував Дорошенка «юним прес-секретарем анафеми».
Слід зауважити, що Дорошенко за свій творчий вік працював кореспондентом і редактором у багатьох медіа, фахівцем зі зв´язків із громадськістю Кабінету міністрів України і кількох політичних структур. У 2009 році багаторічна журналістська робота була високо оцінена державою - він отримав звання Заслуженого журналіста України. Висновок очевидний: великий життєвий і професійний досвід дають Дорошенку право мати власну думку, а не лише ретранслювати чужі.
Загалом, уважно ознайомившись із творчістю Юрія Дорошенка, неможливо не відзначити: критично, опозиційно він ставиться майже до всіх героїв своїх публікацій - під його гаряче слово потрапляють найвищі посадовці, чиновники, політики, релігійні і навколорелігійні діячі. Отож, чималу армію критиків і критиканів своєї майбутньої книги автор підготував свідомо і заздалегідь. Тому не стане несподіванкою, коли невдовзі після виходу книги у світ чільники однієї іноземної церкви (хоч і зі словом «українська» у назві) звинуватять Дорошенка у всіх смертних гріхах, у богохульстві і єресі. На щастя, надворі вже давно не середні віки, тому багаття святої інквізиції журналісту не загрожує. Та й будемо відвертими: вгодовані, користолюбні, хтиві батюшки на джипах - це такі ж слуги Божі, як Янукович із його бригадним почтом - слуги народу. Автор цілком справедливо відділяє грішне від праведного, віддає Богу Богове, а на лжепастирів, які лише прикриваються ім´ям Господа, націлює своє гостре перо.
Юрій Дорошенко не приховує своєї прихильності до ідеї утворення в Україні єдиної помісної Української православної церкви, він переконаний, що шлях до її реалізації лежить в об´єднанні навколо УПЦ Київського патріархату. В той же час стверджує, що так звана УПЦ Московського патріархату є лише елементом в державно-церковній ієрархії російської держави, чинником її політичного впливу, і має таке ж відношення до України, як Володимир Путін до демократії. Однак, причину роз´єднаності українського православ´я журналіст бачить не лише у відверто підривній, диверсійній діяльності філіалу Московської церкви, але й у нездатності чільників інших конфесій переступити через власне его, містечкові амбіції, і зробити крок назустріч один одному задля реального єднання української Церкви, а отже і української нації.
Насправді авторові важко закинути необ´єктивність і упередженість, у своїх висновках він спирається на конкретні факти. Власне, демонстрації цих фактів та їх аналізу присвячена переважна більшість дописів, що увійшли до збірки, і за жанрами та тематикою поділені на сім розділів. У них читач зможе дізнатися, чому саме незалежна українська церква є наріжним каменем незалежності України, самого її існування, і чому російська церква і держава (які насправді зараз нероздільні, як за царів) витрачають стільки зусиль і ресурсів, аби цю незалежність знищити. Якими богопротивними, а іноді й відверто злочинними методами це робиться, про тіньовий, бізнесовий бік діяльності Російської православної церкви - у матеріалах, заголовки яких говорять самі за себе: «Московська православна зброя масового знищення», «Патріарха Філарета зіштовхнуто на стежку Івана Мазепи», «Йдучи на штурм, перехрестися», «Хрестовий похід Москви проти Києва», «Бомби і хрести», «Русский мир вам», «Московська патріархія на курячих лапках», «Канонічна дуля», «Стукачі в рясах» та багатьох інших. Як бачимо, у кишеню за словом автор не лізе, вправно виводячи на слизьке не зовсім святих отців.
Не менше дісталося від Дорошенка і тоталітарним сектам - небезпечному, та на жаль, поширеному в Україні явищу. Їхні засновники і активісти почасти скоюють злочини, ламаючи психіку, відбираючи гроші і майно у задурених громадян. Діючи відкрито і зухвало, вони, як не дивно, не завжди отримують гідну відсіч з боку правоохоронців. Яскравий приклад - діяльність чорношкірого «пастиря» Сандея Аделаджі та його організації «Посольство Боже» (раніше іменувалася «Слово віри»). Про те, чим насправді займався новоявлений африканський пророк, Юрій Дорошенко почав писати ще в далекому 1997 році, однак ні до чого, окрім погроз на адресу журналіста, це не призвело. Хоча кримінальні справи і порушувалися, спритному Аделаджі понад десять років вдавалося викручуватись, принагідно продовжуючи обдирати довірливих українців. Вдавалося, вочевидь, не без допомоги високих покровителів, зокрема, і «Льоні Космоса» - Леоніда Черновецького, чинного, прости Господи, мера Києва. Виходить, про те, що більшості з нас стало очевидним лише останніми роками, автор «Без догмату» попереджав ще наприкінці 90-их років минулого століття. Походенькам Аделаджі і його адептів, сумновідомому «Білому братству» та іншим сектам присвячено окремий розділ книги.
Не можна оминути увагою і твори автора в такому важливому жанрі, як інтерв´ю. Одразу кидається у вічі, що значний доробок Юрія Дорошенка складають розмови з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. І справа тут не в намаганні автора догодити шанованому екзарху - своєму знаменитому землякові, а в тому особливому значенні, яке має в його житті знайомство і багаторічне спілкування з Патріархом. Журналіст говорить відверто, що Патріарх Філарет є для нього і духовним батьком, і незаперечним моральним авторитетом, взірцем, з якого хочеться брати приклад.
Книга «Без догмату» була б неповною без розділів «Портрети», «Історія» та «Коментарі», зміст яких є, без перебільшення, результатом великої дослідницької роботи автора, відзначається серйозним науковим підходом і глибоким критичним аналізом постатей, подій і явищ релігійної минувшини і сьогодення.
Цілком очевидно, що книга Юрія Дорошенка «Без догмату. Релігійні магістралі» розрахована, насамперед, на увагу професійної аудиторії: експертів із релігійної тематики, науковців, дослідників, колег-журналістів. Однак і людям, далеким від теологічних дискусій, не варто лякатися товстого фоліанту. Для збірки характерний не академічний, а розмовний, сприйнятний для пересічного читача стиль, вона написана легко і з гумором, а тому її цілком можна використовувати у якості своєрідного посібника з релігієзнавства для «чайників», тобто початківців. Безумовним знаком якості можна вважати перелік славних імен, напутні слова, а також враження яких про автора і його дітище можна прочитати на сторінках книги. Це і Святіший Патріарх Філарет, який написав Слово до читачів, з якого розпочинається збірка, і автор передмови, академік НАН Микола Жулинський, і видатні українські письменники, державні діячі Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Михайло Слабошпицький. Треба погодитись - такі люди під аби чим підписуватись не стануть.
І найголовніше: «Без догмату» - це не лише певний підсумок і квінтесенція майже двадцятирічної журналістської праці автора, це також, можливо, перший в новітній історії України літопис, в якому чи не хронологічно описані найважливіші події і процеси релігійного життя. У цьому унікальність книги, яка комусь відкриє очі, когось зміцнить у вірі, когось залишить потішеним, когось обуреним, але нікого - байдужим.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/03/20/101100.html
|
