Дмитро Чередниченко. Чого Волошка запишалася: повість. – К.: Грані-Т, 2012. – 60с., іл. (Серія «Сучасна дитяча проза»)
Популярний американський письменник Клівленд Еморі дав своїй повісті «Кіт на Різдво» підзаголовок: «З біографії найкращого у світі кота (не беручи до уваги, звісно, Вашого, дорогий читачу», бо головний герой цієї книжки -кіт-альбінос на ім´я Білий Ведмідь. А коли б допасувати цей підзаголовок до нової повісті знаного українського поета, прозаїка й перекладача Дмитра Чередниченка «Чого Волошка запишалася», то він звучав би, мабуть, так: «З біографії найкращої у світі киці (не беручи до уваги, звісно, Вашої, дорогий читачу». Справді-бо, героїні повісті Дмитра Семеновича киці Волошці є чого пишатись: вона і розумна, і працьовита, і грайлива, і вихована, і шляхетна. Може, шкодлива трішки, але то вже таке. А яка вона красунечка! Погляньте, на чудесні малюнки художниці Наталі Клочкової. Тут киця Волошка - у різних ракурсах і позах: то в кріслі, то на каструлі з тістом, то в погоні за сонячним зайчиком, то на книжковій полиці, то перед дзеркалом, то під рожевою парасолькою, то в компанії з вербовими котиками й голубом, то в ліжечку, то високо-високо на дереві - і скрізь як жива! Словом, такий собі, кажучи словами Шарля Бодлера, «дух домашності» дружної й талановитої родини Чередниченків. А «Волошкою» кицю звуть тому, що на масть вона сіра із синюватим відтінком та ще й волохата нівроку.
Коти й кішки - вічні герої літератури. Чому письменники їх так люблять? По-перше, тому, що вони прекрасні. Недаром великий Леонардо да Вінчі називав це плем´я «шедевром природи». Так воно і є. Принаймні коли я дивлюся, як граційно проходить повз мій комп´ютер справжній хазяїн нашої квартири кіт Еней (до речі, він одноліток Волошки: сімнадцятий пішов), я особливо гостро відчуваю свою людську нікчемність. Навряд чи, думаю собі, неперевершений іронік Марк Твен помилявся, коли казав: «Якби поєднати людину з котом, це пішло б на користь людині, але явно зашкодило б котові». І ось тут виникає «по-друге». По-друге, письменники люблять котів тому, що, дивлячись на них, можна хоч би трішки зрозуміти самого себе. Пам´ятаєте «Повчання про котів» Олдоса Гакслі? Там молодий автор питає метра, щó треба для того, аби стати справжнім письменником. На це метр відповідає: «Якщо ви хочете стати письменником-психологом і міркувати про людську природу, найкраще, що ви можете зробити, - завести собі пару котів». Ось тому в літературі так багато котів. А які вони різні! Від гофманівського мислителя Мура з його по-німецьки глибокою-преглибокою «житейською філософією» до чорнющого, мов ніч, Бегемота з «Майстра і Маргарити», чию живу подобу ви можете бачити в «Булгаковському домі» в Києві. Були в літературі й письменники, яких по праву можна назвати «співцями котів». Ось хоч би той-таки Бодлер. Його панегірик котам у чудовому перекладі Дмитра Павличка звучать так: «Як я в очах цього звіряти / Свій зір затоплюю, немов / Дивлюсь в душі своєї схов, / Та починаю помічати / Зіниць вогненне шельмівство, / Живих опалів мерехтіння, / Що силою свого світіння / В моє вдивляються єство». А ось початок славетного Бодлерового сонету «Коти»: «Зальотники палкі та мудреці суворі / Кохаються в котах...» Зрештою, в котах кохаються не тільки палкі зальотники й суворі мудреці, але навіть такі прозаїчні натури, як філологи й антропологи. Недаром чи не один-єдиний справді цікавий для мене приклад застосування структуралістських методик до аналізу художнього твору - це здійснений Клодом Леві-Строссом і Романом Якобсоном розгляд щойно цитованого сонету «Коти».
Киця Волошка, звісно ж, багато в чому схожа на всіх киць і котів. Скажімо, вона, так само, як і герой книжки Клівленда Еморі, говорить за допомогою хвоста й не дуже любить собак. Крім того, Волошка - природжена традиціоналістка, бо коти, як каже американський письменник, - це «істоти, яким притаманні консерватизм і вірність традиції». Особисто мені цей котячий традиціоналізм дуже імпонує, може, тому, що з традиціями в Україні завжди було не слава Богу. А от Волошка добре пам´ятає, що «в ній тече кров потомних срібно-блакитних лісових мисливців». Тому вона й пишається. Не менше за Білого Ведмедя любить Волошка й голубів. Так-так. Не дивуйтесь: коти та голуби цілком можуть дружити. А спільна любов Волошки й Білого Ведмедя до книжкових полиць! Якщо Волошка чимось і відрізняється від Білого Ведмедя, так це тим, що вона - киця, тобто леді, а він - кіт, тобто джентльмен. Наприклад, він ховається на книжкових полицях, а вона на них просто спить. Така сама історія і з дзеркалами. Котячий психіатр (і такі є!) питає власника Білого Ведмедя, як часто кіт дивиться на себе в дзеркало. На це його хазяїн відповідає, мовляв, Білий Ведмідь ніколи в житті такого не робив. «Він не марнославний, і в усякому разі бачить у дзеркалі всього лиш іншого кота, а це йому не може подобатись, бо він хоче бути одним-єдиним котом». З Волошкою все інакше. Вона любить дивитись на себе в дзеркало. Мабуть, тому, що всі жінки люблять дивитись на себе в дзеркало. Але вона теж бачить у дзеркалі всього лиш іншу кицю Волошку! Волошка-перша навіть трішки побилась із тією Волошкою-другою - просто так, граючись.
Утім киця Волошка, ясна річ, не така по-дорослому серйозна, як Білий Ведмідь. Вона ж героїня дитячої повісті. Наприклад, на відміну від Білого Ведмедя, для якого спеціально заплели сіткою балкон, щоб він бува, гуляючи, не впав на вулицю, Волошка може запросто кататись на хмаринці - й нічого. У цьому сенсі вона більше нагадує чи то вже Чеширського кота (хоч Волошка й не посміхається, але мистецтво телепортації їй явно не чуже), чи Кіплінгову кішку, яка любила гуляти сама по собі (а Волошка хіба не співає пісеньку: «Оце мій двір простяжний, / Оце моя земля, / Де хочу, там і ляжу, / Няв-няв і тра-ля-ля...»?), чи Йогансенового кота Чудила, чи створеного фантазією Джима Дейвіса мультяшного кота Гарфілда... Словом, про неї буде дуже цікаво читати малюкам - не тим, яким матусі на сон грядущий співають «котка», а трохи старшеньким. А надто, зважаючи на те, що книжка написана просто чудесною мовою: легкою, соковитою, пружною. Справжня українська автентика... До речі, дорослим теж не гріх бодай інколи читнути щось дитячо-котяче. Принаймні коли в театрі «Березіль», у фіналі вистави за романом Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля», після всіх пережитих героями та глядачами перипетій, на сцену виходить мале хлоп´я й читає віршика: «Падав сніг на поріг, / Кіт зліпив собі пиріг. / Поки смажив, поки пік, / А пиріг - водою стік. / Кіт не знав, що на пиріг / Треба тісто, а не сніг», - у цих словах бринить щось таке щемке й рідне, що на мить я й сам почуваюсь отим котом, який ліпить зі снігу пиріг.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/02/28/073725.html
|
