Країна мрій Володимира Рутківського
Після трилогії про джурів козака Швайки Володимир Рутківський, як-то кажуть, прокинувся знаменитим. Відтоді кожний його новий текст рокований на преміальні зауваження. 2011-й задемонстрував це промовисто: лавреат ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року»; переможець конкурсу «Книга року ВВС»; претендент на Шевченківську премію. Оскільки на Шевченківку він номінується вдруге, сподіваємося, що здоровий глузд членів Комітету цього разу таки переможе.
Щоправда, на бюджетну премію номінуються не нові «Сині Води» (які оце і здобулися на відзнаки), а раніше олавреачені «Джури...». І тут постає питання: а чи кращий останній двотомовий роман за попередній тритомовий?
Він - не кращий і не гірший. Це пріквел про те, що відбулося за 200 років перед «Джурами...». Уже там Рутківський неоднораз згадує битву на Синіх Водах, а тепер про неї - 700 сторінок у двох книжках. Для тих, хто вчився за радянськими підручниками і за нинішніми ніби «українськими», - це нічого не говорить. А насправді то була найбільша битва середньовіччя на українських теренах - саме тоді русичі зупинили татарів. А не на Куликовому полі - вісімнадцять років потому, - де лише поставлено крапку. До речі, з п´яти полків, що протистояли Мамаєві на Куликовому полі, - три прийшли з переможного Синьоводдя; і стратегічно ту битву виграв (навіть радянські «історики» цього не заперечують) князь-воєвода Боброк-Волинський.
Про нього і книжка - про Дмитра Боброка, канівського князя, котрий воював і проти лівонських рицарів, і проти татарів; а найвищої звитяги здобувся там, де тепер тече річка Синюха на Кіровоградщині. Отже, «Сині Води» цілком можна вважати і за історико-біографічний твір.
І тут напрошується одне ризиковане порівняння - з Генріком Сенкевичем. Ідеться не про літературне, а радше соціологічне зіставлення. Польський класик створив, по суті, міф Речі Посполитої: яскравий, захопливий, величний. Там не йшлося про адекватність історіографії, Сенкевичеві ходило про колективну пам´ять, про створення реліквії до поклоніння. «Постачальником приємних снів» назвав його В.Ґомбрович. Тим самим переймається і Рутківський. Україна, яку він описує - вітальна, енергетична, переможна, - це країна, в котрій хочеться жити, бодай родовою пам´яттю. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» забезпечила першим книжкам письменника високотиражний старт; гадаю, так само буде і з накладами «Темпори». А це вкупі означає, що Рутківський стає найбільш відомим сучасним українським дітям автором. І саме у віці читачів Рутківського найкраще прищеплюються міфи. Може, справді, цей одесит повторить «феномен Сенкевича» - утвердить у молодій масовій свідомості міф про сильну Україну?
Попри «історичність» своїх романів, Рутківський дуже сучасний письменник (зрештою, так само, як і Сенкевич, чиї візії минулого було наскрізь просякнуто побутовою ідеологією його сучасності). У Рутківського повсякчас натикаєшся на актуальні нині теми й проблеми. Залаштункові політичні інтриги обіймають чи не більшу частину його романів. Тут тобі й тогочасний чорний піар, де зброєю масового ураження, як і нині, є плітки; і адмінресурс на виборах (у «Синіх Водах» обирають отамана бродників, історичних попередників козаків). Не бракує і промовистих розмірковувань давніх можновладців, що мало відрізняються від способу мислення сучасних очільників (наприклад, про держслужбу: «Цій службі можна віддаватися сповна лише тоді, коли душа спокійна за власний уділ»). Трапляються і цілком комічні алюзії: «Ану, розступися! Дорогу князеві!» - волає середньовічний «даішник», перекриваючи рух на трьох київських вулицях задля проїзду урядового кортежу.
Та найбільше зацікавлення письменника Рутківського - організація розвідки. Згадаймо, що головний персонаж попередньої трилогії, козак Швайка - розвідник-спецагент. У новому романі успіх кожної описаної справи так само залежить від професійних дій вивідників. І тут на поверхню спливає чи не головний месидж письменника: чи то в політиці, чи у бізнесі, а чи в ратній справі найбільше важить не меч або гроші, а розум - найефективніша й універсальна зброя. Утвердження примату розмислу над примітивною дією і є дидактичною основою, сказати б, творчості Володимира Рутківського.
З його романів можна виснувати іще чимало аналітичних цікавинок (скажімо, застановитися над мовними реконструкціями, якими свого часу розкошував Сергій Плачинда у «Київських фресках» або Іван Білик у «Мечі Арея»), та, здається, на це ще буде час, і то скоро. Саме посередині між подіями, описаними у «Синіх Водах» та у «Джурах...», відбулася Грюнвальдська битва. Написати про неї книжку - давня мрія Рутківського.
Костянтин Родик
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2012/01/06/163530.html
|
