Володимир Єшкілєв. Тінь попередника. – К: Ярославів Вал, 2011. – 393 с.
«Магія - це будь-яка достатньо передова технологія»
Артур Кларк
І
Кожна порядна й розумна домогосподарка раніше чи пізніше знаходить спосіб - послати до біса свій побутовий реалізм, плиту, миски, фляжки й горнята свого патріарха-господаря. В часи середньовічні цю відьму прирекли б на муки вічні без попереднього психоаналізу й розслідування, та... як бачите, я досі жива! (І буду вічно жити, як заповідала поетеса). Моя істерія або ж історія смішна й трагічна, зате жива: тепер маю свою планету Піфію, мудрих подруг, деякі з них зберегли світлий розум й дожили до 120 років. Ми з тих жінок, про яких пишуть романи і йдуть на подвиги: хоча б заради того, щоб просто переконатися, що такі ще не вимерли. Недавно ми приймали в нашій господі українського письменника Володимира Єшкілєва, це і є той мужчина, який описав нас на грані фантастики (і то наукової) в романі «Тінь попередника». Треба визнати, адепт та ідеолог «станіславівського феномену» зайшов на священну територію, куди ступала нога тільки обраних/втаємничених українських літераторів (їх можна порахувати на пальцях однієї руки).
Бо в української літератури з науковою фантастикою великого роману не вийшло. І на те є поважні причини, пов´язані з розстріляною історією цієї літератури. Інтелектуальний рахунок вже виставлено, але загублені життя й таланти ніхто нам не поверне. Тому не дивно, що жанр наукової фантастики, якщо вірити радянським джерелам і сучасним літературознавчим довідникам, обмежується в українській літературі ХХ століття всього лишень кількома іменами, серед яких: В. Винниченко, В. Владко, Д. Бузько й О. Бердник.
Ця проблема взагалі не артикулювалася, літературознавці знаходили й досліджували інші жанрові «білі плями», бідкалися про відсутність притомного інституту критики й безліч не менш важливих питань у літературних течіях і рухах. Поява науково-фантастичного роману на тлі давніх і нинішніх проблем сучукрліту - це взагалі щось фантастичне, бо начебто не було на те підстав: ні традиції, ні попиту з боку україномовної читацької аудиторії. Проте насправді закони канону і, врешті, економіки - в сфері літератури - вирішують не все, й у жанрової літератури читач є. І він змушений читати наукову фантастику російською. Поціновувачів обтяжених науковими ідеями й інтелектуальними підтекстами романів - відсоток мізерний, тож новий роман Володимира Єшкілєва має шанс на комерційний успіх в умовах українського книжкового ринку (який ще тільки формується), але шанс примарний (через обтяженість тексту інтелектуалізмом і маркетингову неспроможність сучасних книгорозповсюджувачів, і кризу читання в Україні).
Та все ж відрадно вже те, що «Тінь попередника» з´явилася (в серії інтелектуальних романів «Червоне та чорне», першим був «Руйнування ляльки» С. Процюка й згодом побачить світ «Війна і ми» С. Пантюка).
Досі в нас не було нічого схожого: таки справді науково-фантастичний роман з елементами кіберпанку, антиутопії, космоопери, хоррору й криптоістрії. Понад те, маємо фантастику «далекого прицілу», яка виходить за межі проповідування технічних розробок й суто наукових досягнень. Поміж тим, у художньому тексті розставлені просвітницькі акценти й присутня соціальна спрямованість, традиційна для класичних утопій (Г. Уеллс, О. Хакслі), ритуальність й містифікована естетика нелюдського світу Знаючих (Г. Ф. Лавкрафт), проекція актуальних проблем сучасної західної і східної цивілізацій на кількасот років вперед і прогностичні візії, позаяк автор обізнаний з працями Брайана Гріна, Якова Перельмана та багатьох інших науковців, перелік імен котрих зайняв би не один рядок. Та попри фізику, астрофізику, астрономію, особливе місце в запаморочливих досягненнях займає психологія, яка досягла небувалого розквіту і через століття розрослася в самостійні й самодостатні науки: нейропсихологія, когнітивна психологія, психотроніка, психонетика, телепатія etc. Ґенна інженерія дістала серйозного конкурента - інженерію людських душ (та не у віданні письменників чи тайнописців), іншими словами, не просто клони, біороботи, тупі виконавці, керовані цапи-відбувайли, а нова раса людей, які володіють божественною силою. Ніцше від такого міг би не те щоб розчулитися - ридав би! Щастя - розпачливе. Й облишмо закони біології, які не обіцяють людським істотам нічого обнадійливішого за мутації й виродження, спробуємо залишити страшні висновки доброго дядечка-психіатра Ломброзо про патологічну природу людського генія його ж епосі.
II
«Слухай, тут неподалік є класний всесвіт: ходімо туди!»
е.е. каммінґс
Ласкаво просимо в інший світ. Він виник після глобальної кризи знання, раціонального мислення й культури, яка не втрималася на цьому хисткому фундаменті. Звичний проект Людини (за Протагором, «міри всіх речей») завжди звучить гордо, та Єшкілєв і його відправив на смітник історії. Еволюція людей і світів в часи Ери Відновлення (в романі вона починається з середини 24 століття, точніше, через 700 років з хвостиком) таки здійснилася, хоча соціальна прірва між правлячими кланами й простуватими шахтарями-клонами стала, як би сумно не звучало, неподоланною. Тут напрошуються аналогії з елоями і мерлоками «Машини часу» Уеллса, іншими словами, кастова система просто невитравна. Та істоти майбутнього (й минулого водночас) - Повзучі Отці - подолають «пастки на шляху визволення життя від законів часу», а також обмеженість вербальної культури людської цивілізації (нічого більшого за слово досі не винайшли, як бідкався ще Хакслі). Так для клану ящерів мовчання є найвищим рівнем посвячення: «обмін інформацією пов´язаний у ящерів з фізіологією і водночас піднесений до рівня священного ритуалу. (...)кожен із кланів оберігає свої таємниці, має свої храми мовчання. Загальнодоступна інформація у ґ´ормітів практично відсутня. Там словом дають право на життя, право на приналежність до клану і словом убивають». Таємничі створіння, які в романі називаються норнами, опанували принцип взаємодії з гіперпросторовими порталами для власних потреб. Один із фізиків-теоретиків сучасності Мічіо Кайку в одному зі своїх бестселерів так описує чорні діри, паралельні світи й багатозв´язні простори: «уявіть, що якось пополудню ви прогулюєтеся П´ятою авеню в Нью-Йорку...як раптом просто в повітрі перед вами з´являється якесь дивне «вікно», дуже схоже на Алісине дзеркало (абстрагуймося наразі від того, що енергії, яка потрібна, щоб «відчинити» таке «вікно», було б достатньо, щоб рознести на друзки цілу Землю). Ви підходите ближче, щоб зазирнути досередини... і з жахом бачите перед собою голову бридкого тиранозавра. Ви вже готові тікати стрімголов, але помічаєте, що в цього тиранозавра немає тіла». Далі сюжет гіпотези розгортається ще несподіваніше: тіло монстра перебуває по той бік вікна, а під ним його нема, видно лише вулицю. Якщо обійти довкола вікна, страховиська взагалі ніде нема. Але якщо зазирнути у вікно з іншого боку, там - голова якогось бронтозавра... А коли дивитися під інакшим ракурсом, то ні вікна, ні жодних динозаврів. А відбувається така річ: перед монстрами - з´явилося вікно в інший всесвіт, в якому перебуває наш герой. Ось примітивний приклад, який дає уявлення про дивовижні деформації простору й часу, які письменники-фантасти вигадують із багатозв´язними всесвітами. Мова про вищі виміри, завдяки яким спрощуються фізичні закони. У десятивимірному всесвіті (це вже неевклідова геометрія), як проголошував великий математик Ґеорґ Бернгард Ріманн ще в 1854 році, фізичні закони всесвіту набувають істинної елегантності й простоти.
Отже, подорож у вищі виміри - це не витвори багатої уяви фантастів, а одвічна велика мрія науковців подорожувати крізь простір і час. У космічному масштабі, на рівні неосяжних галактик, які люди майбутнього облітають на надшвидких зорельотах, ударних рейдерах (крейсерах). Для героїв роману Володимира Єшкілєва це вже реальність, вони можуть спокійно пересуватися в межах галактичної мегадержави зі столичною планетою Альфа Альфа (4КВ20:8, Зоряна система Альдебарану). Темні шляхи, Позачасся, Гіперпростір - по той бік законів тривимірного світу «три кораблі пірнули у задзеркалля буття», «вони летять до Фаренго і одночасно не летять нікуди (летять у нікуди, нізвідки не летять - людські уявлення й образи безпорадно відступають перед загадковим позапросторовим буттям Темних шляхів)», «вони випали з простору і закінчилися в часі». Але їм не страшні «чорні діри», тунелі в паралельний світ, які мають свою перевагу: можна полетіти на ніч сьогодні ввечері і повернутися вчора вранці. Якщо хтось запідозрить втора «Тіні попередника» (першої частини трилогії «Фаренго») в філологічних вправляннях зі смислами, значеннями, словами, одразу підкреслю: це текст не зовсім для гуманітаріїв. Або для гуманітаріїв, які цікавляться наукою й технікою, сучасною астрофізикою, нанотехнологіями. Інакше читати доведеться зі словником, ілюстрацій нема і важко буде розібратися як в деяких технічних моментах конструювання кораблів, так і в параметрах атмосфер, часових вимірах etc.
ІІІ
«Все тільки розгін до того, чого ніколи не можна здійснити. Вся людська культура - тільки розгін, розгін до цілком нездійсненного. І тому все взагалі цілком безглузде»
Пер Лагерквіст
Роман не позбавлений гумору й дотепності - і це не може не тішити. А особливо в контексті сексу, про який можна прочитати вже на 12 сторінці книжки. Яких проривів слід чекати в цій чарівній царині емоцій і відчуттів через кількасот років? Значення сексуальних, як і духовних практик, без іронії, велике й недооцінене. Історія задоволення - це також історія людської культури, табу й невігластва, невміння знайти порозуміння на рівні елементарних потреб. Глибоко символічно, що в романі інтимні стосунки поміж героями і героїнями мало нагадують велику й красиву любов, яка буває тільки в описах великих романістів. Це радше холодний розрахунок - на секс і нічого більше. Жінки й чоловіки аристократичної породи керуються в своїх бажаннях холодним розумом, жодних сентиментів і зайвих ритуалів, про почуття ніхто нічого не знає. І знати не хоче, лірика не має значення, тільки фізика: телепатки, піфійки, жриці таємних культів професійно спокушають чоловіків. Був правий словенський філософ і теоретик культури Славой Жижек: людина, хто б вона не була, мріє, аби її ...професійно спокусили («Метастази насолоди»). Можна лише здогадуватися наскільки просто це мистецтво спокуси дається вишколеним телепаткам, а мужності мужчини в цій ситуації залишається хіба дивуватися. Воно, з одного боку, цікаво, а з іншого, чомусь телепатія в фаворі тільки на планеті Піфія, де живуть лише жінки, чоловіки в Єшкілєва менш розумні й, як кажуть у Львові, там нема жодного, з ким би я «пішла на каву»! Чи то чоловіки як вид здеградували, чи то в таких, як я, домогосподарок, зависока планка? Або ж автор щось недопрацював, та, може, він фемініст(?) Де сексуальна еволюція? Якесь неподобство: секс став всього-на-всього інструментом маніпуляції, «відмичкою» до іншого, засобом зчитування інформації. Люди Ери Відновлення нашпиговані різним інформаційним начинням, їм майже не потрібен звичний комп´ютер, бо всі важливі для життя і мислення дані вмонтовані в тіло (файли імплантованої кіборґенної пам´яті, крихітні персональні комунікатори, глаймери - життєві лічильники, які виконують роль «чорної скриньки», яка фіксує всі зміни в організмі людини чи клона впродовж життя, а також нанороботи, які працюють в екстремальних ситуаціях куди оперативніше й продуктивніше, ніж сучасні медики). Емоційний розвиток натомість лишився десь на рівні психічного автоматизму, інтелект з емоціями явно не корелюється. Архаїзми ріжуть вухо і в мові: замість «сказав» не раз читаю «мовив», схоже, роман старанно вичитували коректори і не вчитали, що такі правки просто недоречні. Те саме, якби Вів´єн Вествуд вказували, що їй в її поважному віці треба бути стриманою і не фарбувати губи червоною помадою... «Відрехтували» деякі діалоги так, що недалекі клони, які мріють одружитися з клонкою самої імператриці, висловлюються екстрарафінованим літературним стилем, якому позаздрив би й сам Великий комбінатор Бендер!
Адже всім без винятку клонам «імплантуються молекулярні обмежувачі інтелекту й біологічного віку», авжеж, існують звичайні й елітні розплідники, де майстри-клонороби створюють генетичні копії найкрасивіших представниць жіночої статі: відомих актрис, секс-моделей і топ-моделей минулих епох. Цим прекрасним створінням на «масажній панелі» ведеться далеко не найгірше, на відміну від двох з половиною мільйонів клонів (обох статей), які працюють на рудниках периферійної планети Кідронії і в прямому сенсі собі не належать, бо є власністю впливових приватних осіб. Ні, це складно назвати жорстокістю, надто воно нагадує розумних олігархів, які вболівають за футбол, точніше, за великий спорт, й однаково дбають про своїх підопічних: тих, що намотують кілометри на помпезних стадіонах, та інших, які торують свій земний шлях дуже глибоко під землею. Абсурд - велика річ, йому завжди буде місце в людському житті, що на Землі, що на Марсі. Безглуздя - ось міцна й надійна підвалина, на якій стоїть життя! Адже під кожну велику світлу ідею можна підкласти іншу ще потужнішу ідею, тоді підірвати її і зовсім знищити. А от безглуздя неприступне, неподоланне, тому - вічне. Отож, автор «Тіні попередника» й бачить сценарій розвитку людства через оптику ідеології тотального нагляду, цифрову «орвеллізацію» пересування в просторі й стилю життя, от тільки чи рівноцінний цей обмін свободи на безпеку (?) Як домогосподарка зі стажем протестую! Стоп. Жінок-красунь клонують, а чого нобелівську лауреатку Марію Склодовську-Кюрі й не тільки красиву й розумну Марію Матіос забули дублювати, де, нарешті, клони великих мужчин: Нікола Тесла, Ніколас Кейдж і меланхолійний злий геній Ларс фон Трієр, й красунчики Обама та Путін з Распутіним... Гендерна несправедливість, пане Єшкілєв. Як потомствена відьма й стратег-аналітик виступаю проти нерівності, соціальної і статевої! Хоча що б там робив клон Путіна без Російської імперії - стояв би у музеї й посміхався.
Згадайте, пане письменник, що англійський публіцист і політик Едмунд Берк ще наприкінці ХVIII століття зауважив: суспільство - це партнерство не лише між живими, а між живими, померлими та ще не народженими. Великий консерватор переконував: будь-який перерозподіл власності (тої чи іншої) завжди загострює почуття несправедливості в суспільстві й загрожує соціальною катастрофою. Крім того, не треба забувати й про так званий «ефект чорних лебедів»: ми не знаємо, що ми будемо знати. Міжгалактичні одіссеї - техноархеолог, ксенобіолог й відступниця з планети жриць - власне полюють на «заборонені» знання предків, аби назавжди змінити хід розвитку мегацивілізації, критично переповнену чварами й почварами. Мудрі попередники «виходять з тіні» (так звана Тінь у Юнга, синонім так і не прожитого життя й нереалізованої ролі), приходять у сни й кличуть до себе. Містика? Якщо вкладати в це поняття більше ніж речі апріорі непоясненні, мабуть, ні. Йдеться радше про те, що рукописи не горять, навіть якщо їх (як і мене) давно спалили. І завжди буде надія на те, що священні ритуали й жага до пізнання не можуть зникнути назавжди. З огляду на це, перша частина трилогії «Фаренго» оптимістична й провіщає майбутнє прогресивної цивілізації, яка унеможливить самознищення людства та у можливий чи неможливий спосіб забезпечить досконалість людини майбутнього в її зв´язках з предками і вищими силами. А чи не в таких пошуках і полягає основне завдання науково-фантастичної літератури - бо щоб змінити людину, треба починати з Ліліт або з Єви, або вже йти до самого Попередника.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/11/21/115237.html
|
