Іван Драч. Сивим конем. — Харків: Фоліо, 2011. — 187с. — (Сафарі).
Коли нову збірку Івана Драча читаєш або принаймні гортаєш, то досить швидко приходить бажання - на якийсь час закрити її і подумати, що ця вся мішанина високого і низького, мудил і зозуленьок, сивини і прибамбасів означає? Це оранжеве сонце постмодернізму не оминуло соняшника? (Колір ніяк не стосується революції, а лише класичного Драчевого вірша.) А ви знаєте - так. Дивна схильність літературознавців, мало зважаючи на стиль, зараховувати до постмодерністів майже будь-кого, хто пише в час від початку 90-х, тут ризикує виявитися точною. Ще, чого доброго, з´ясується в тонкощах теорії, що саме Драч став найвиразнішим постмодерністом пострадянської літератури і пострадяністом літератури постмодерної - ото новина буде. Чи це просто в затісному колі кружляє думка поета і прикладом застерігає від того, щоб ставати політиком? Певно, може бути і таке прочитання, і схотілося б поспівчувати і позітхати - ну що це таке? І спробувати зверхньо потлумачити, ну, мовляв, чудить дід по-дідівськи. А не виходить, от дивина.
Не виходить передусім від любові. Ця любов чомусь від книжки «Сивим конем», від вірша «Сивим димом», від речення зі вміщеного в книжці інтерв´ю «Я би вибачився за те, що я такий» (на Прустове «Що б ви сказали, якби зустрілися з Богом?») постає переді мною тим, що я й так знаю, якщо добре послухати себе, - без Драча був би інакшим я, були б інакшими люди, яких люблю, була б інакшою дорога до найближчої тополі і до найближчого себе.
От і все? Любов усе розуміє і приймає?
Ні, не все. Все тільки починається.
Бо річ не в постмодернізмі. І не в колі сьогоденних проблем, безліч разів у збірці «Сивим конем» усе ж таки прорваному. І як прорваному - аж вітер свистить у прогалинах зачарованого кола українських політичних ток-шоу та інших «словесних бедламів», аж чи не занадто докладно зафіксованих у книжці.
Бо є те, що поєднує цього Драча з тим Драчем, який завжди і повсякчас. Бо через це лежить у мене на столі зараз коло ноутбука сіро-оранжева книжка «Соняшник» поряд із вельми колірно подібною «Сивим конем». І цим обидві вони великою мірою викликані до життя.
Це бунт.
Іван Драч - це бунтівна людина. Людина Альбера Камю. Та, яка бунтує, отже, існує.
Насправді тільки абстрагувавшись від поверхового сприйняття епатажних словечок і химерних заявочок, знаків набридлої політики і пролазливої маскультури, можна усвідомити, скільки в новій збірці бунту. Проти самотності і Чорнобиля, старості і тілесної обмеженості, забуття і незнаття, VIPів і стереотипів... - незчуєшся, як воно саме й заримується. Але римується чи верлібрується - то для Драча і нас із вами не завжди принципово. Проте навіть ті вірші, які автор називає «противними», відсторонений читач «епатажними» і так далі, - вони теж результат бунту. Краса Драчевого бунту (так, і краса теж, чи живе вона у вірші, а чи лише пробігала) - в його непрямолінійності. Непрямолійний бунт пояснює практично все, що може тут викликати питання, а там уже така річ - зиґзаґи не передбачиш так просто і не впишешся з ходу.
До речі, про потребу абстрагування, незважання. Таке враження, що і в цьому випадку маємо чітку паралель у книжках із різницею майже в півстоліття. Чи це лише мені так видається? Мається на увазі, що книжку не об´їхати (і не хочеться, і тупо виглядатиме), а от деякі вірші в ній об´їхати дуже бажано (і хочеться, і виглядатиме правильно). У радянській книжці це ідеологічні вірші-паровози, про них чимало сказано в спогадах про укррадлітературу. У тій, що цього року, - вірші, породжені шаленством грубо-агресивного інформаційного простору, розрахованого не на соняшників (навіть, кажучи словами Драча з того ж інтерв´ю, «у пору виробництва олії»).
Проте яка поезія серед усього того...
І там, і там поета підминає епоха. І там, і там він з її борцівських лещат прагне вирватись. І таке враження, що і там, і там ані епоха до кінця не перемогла, ані поет. Драч і не Лаокоон, і не Геракл. Він хтось третій, хоча сюжет із тих міфів.
Думаю, до книжки «Сивим конем» найбільше пасує програмістсько-галюциногенний, але зм´якшений повсякденною сленговістю епітет «глючна». І скажіть, що він не пасує до «Соняшника».
Проте навіть зі знайденим епітетом не легше. Бо глюки - глюками, а бачиш, як доба підминає. А той, кого вона підминає, - велет. І що з усім цим робити?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/11/01/072244.html
|
