Элина Свенцицкая. Проза жизни. – Донецк: Донбасс, 2011. – 76 с.
... Куди подітися, сховатися куди?
Еліна Свенцицька
... від життя залишилось лише почуття вини
і відчуття що нічого більше не залишилось.
Тарас Федюк
П´ята книга відомої донецької письменниці Еліни Свенцицької виявилася книгою прози (авторка вірші пише лише українською, а прозу, відповідно, - російською (рідною) мовою). Зрештою, це проґнозовано й навіть очікувано, бо попередня книга прози «Вибачте мене» (1999) була ще дванадцять років тому. Поза сумнівом, за новою прозою письменниці читачі вже встигли неабияк засумувати, якщо, звісно, уявити собі, що такі читачі десь реально існують. Але навіть, якщо таких читачів і немає, проза Е.Свенцицької все ‘дно має право на існування. Такої прози у теперішньому світі відверто бракує. Це письмо на віддаленому марґінесі нового світового порядку: світовий порядок іґнорує його, а таке письмо, своєю чергою, зовсім не зважає на те, що відбувається у фінансовій та інших актуальних для світу сферах. І ніхто нікому нічого не винен. Письменниця живе у своєму письмі, а довколишній світ - у чеканні на нові фінансові потрясіння. Це нагадує перебування у різних вимірах, попри те, що доводиться товктися на спільній території смутку, безвиході й розчарувань. Тільки от ґрадус розчарувань у кожного свій: хтось не встигає виплатити кредит за нову іномарку, а хтось, споглядаючи за власним життям, по-письменницькому відчужено, констатує маленьку чарівну смерть, що торкнулась заледве не всіх нас, - у тому іншому вимірі, де немає письма, немає мистецтва, а є самі лише калькулятори. Про світ калькуляторів у людських головах, пригадую, говорив Улян, відповідаючи на питання Михайла Бриниха про сучасний цинізм.
Еліна Свенцицька є на диво послідовною у прописуванні спіднього боку людського життя. Можливо, навіть не спіднього, а побутово-драматичного, екзистенційного та імпліцитного, так званої «прози» життя. Це дискурс нікому непомітних людських поразок, які тривають десятиліттями й стають людськими звичками, нібито навіть прийнятними модусами життя, але від того не є менш драматичними. Це проза про життя опісля апокаліпси. Виявляється, життя опісля апокаліпси цілком можливе. Це як у Мішеля Уельбека в поезії: «Подивився у дзеркало, / Треба зварити каву, / Відерце для сміття повне. // Погляд її став колючим, / Вона хапається за чемодан; / Все це - з моєї провини. // Злиденного нудить в метро, / Пасажири відходять подалі / Прибуває потяг». Або у останніх віршах самої Е.Свенцицької: «Розкішний, розгублений, злий / Наш світ поринає в повітря» («Ридає оркестр духовий...»); або дещо інакше, додаючи смислових обертонів усе тій же темі: «Додому, додому, додому, / В країну розпуки й зими, / Прибитися там хоч до чого, / Припасти до злої землі. // Паркани, паркани, паркани, / За кожним парканом тюрма. / Чому пам´ятаємо назви, / Забули чому імена? // За межі, за межі, за межі, / Повітрям, піском між долонь - / Там нас обіймає пожежа, / І там нас цілує вогонь» («Додому, додому, додому...»). Колесо зосередженої на самій собі ліберальної економіки обертається невпинно й безжалісно, намотуючи на себе не лише наші дитячі мрії, але навіть і наші смішні дорослі життя.
У новій художній прозі Е.Свенцицької якось зовсім не відбиваються місцеві ляндшафти. Це впадає в око, особливо ж, якщо зважати на той факт, що навіть поети-неоклясики Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара (не говорячи про інших), залишили нащадкам однойменні поезії з емблематично-монументальною назвою «Донбас». Натомість у прозі Свенцицької жодного «Донбасу» немає; не впевнений, що присутня хоча б Донеччина. Події, що мають місце у прозі Е.Свенцицької, можуть відбуватися в передмісті будь-якого міста й будь-якої іншої країни. Відтак авторка є не лише невимушено інтертекстуальною та позачасовою, але, як любили говорити раніше літературні критики, - цілком інтернаціональною, всюдисущою у своїй художній проґностиці та етичній нещадності. Ця проза є релігійна; релігійна рівно остільки, оскільки релігійною може бути грішна і знекровлена земля після віри, опісля ненависти, після життя. Зрештою, це давня фірмова відзнака цієї письменниці (починаючи з її прозового дебюту в донецькому альманасі «Антарес» 1993-го року), у творах якої Бог присутній не в емблематичних образах, зраджуючи, наприклад, присутність «риторики загальних місць» (як сказав би Жан Полан), а ніби розчинений у коротких абзацах, відбиваючись, як у дзеркалі, у знуджених, але по-своєму, щасливих людських обличчях. Вони дивні, ці людські обличчя, вони пересічні і водночас незбагненні у всій своїй недоторканій глибині: «Лето. Раннее утро. После ночи, проведенной на скамейке какого-то пансионата, он проснулся и пошел по пляжу, навстречу солнцу, вспоминая свою жизнь, и постепенно понимая, что жизнь была хорошая, потому что ничего плохого он никому не сделал. Не крал, не убивал, не предавал никого, а если некоторых он иногда пугал, так они его, наверное, простили. И самое главное - он всех любил: и мужчин, и женщин, и молодых, и старых, и живых, и мертвых, и статую Свободы, и учебник истории, и даже тех, кто убивал, предавал и брал чужое. Он всех любил - и был счастлив, может быть, любил он как-нибудь не так, наверняка не так, как нужно, но разве кто-нибудь точно знает, какая она - любовь».
Можна лише дивуватися, де авторка вишукує своїх героїнь і героїв. Підозрюю, вона зовсім не озирається по сторонах у пошуках натури, черпаючи, по суті, один-єдиний тип персонажа із внутрішніх ментальних, психічних і психологічних заглибин і комірчин. Тут я хочу надати слово Морісу Бляншо: «Але для людини факт розуміння того, що світ є проекцією його духу, не руйнує світ, але навпаки, забезпечує його пізнання, конкретизує його межі та уточнює його зміст...». Зрештою, читач, знайомий із поетикою експресіонізму, зовсім не буде подібним хоч трохи здивований. Писав же В.Домонтович у романі «Без ґрунту», прагнучи показати героя своєї доби, мистця-експресіоніста: «Він творив себе з середини самого себе, фантаст, містагог і руїнник. Витвір власної, назовні виявленої уяви й волі, розумова конструкція, ідея, проєктована в світ речей, проти якого він змагався» (Курсив мій. - О.С.). Експресіоністичний хронотоп - так само можна запозичити у Домонтовича в ідеально-хрестоматійному виконанні: «Місто, замкнене стінами, високо, як самотній острів, піднеслося над безоднею. Червоні язики полум´я, здіймаючись з безодні, охопили довкола гору. Вони досягли стін, і камені міського муру полум´яніють од відблиску пекельного вогню. Внизу в прірві змій огорнув гору кільцем огидного тулуба. Він зніс голову, роззявив пащу, ладний поглинути світ-місто. А вгорі над містом янголи вже сурмлять у сурму, провіщаючи кінець світу, й поволі згортають свиток неба». Змій вже не просто поруч, він повністю нас полонив. І янголи змотують небо приблизно так, як невдалі рибалки змотують вудки. Світ закінчився, і ми присутні в його останньому невблаганному акті. Що, зокрема, й засвідчує своєю прозою Е.Свенцицька: «Но однажды она проснулась и подумала, что с нее хватит. И поднялась с дивана, охая и растирая колено. Она подошла к окну. А там была дверь на балкон, ржавый и мокрый, и ветер свистел внизу, и черные листья падали вниз головой. И вот она уже летит, и все летит вместе с нею, все путается, сливается и свистит, с гулким стуком ударяется оземь и исчезает. А впрочем, соседке все это приснилось. Бывают такие сны, которые очень долго кажутся явью. Бывает такая явь, которая очень долго кажется сном. Потом просыпаешься, а ничего уже нет - ни сна, ни яви». Чи додивлятися подібні сни до кінця, - кожний вирішує сам. І що насправді буває страшнішим, сни чи життя, - кожний із нас так само вирішує, спираючись на власний досвід. Утім, є ще він, - незаперечний досвід літератури. Тієї літератури, до якої безпосередньо причетна своєю творчістю й Е.Свенцицька, про яку донецька російськомовна критика, здається, ще й до сьогодні не сказала жодного доброго слова. Тому мужності авторки можна лише дивуватись. А з іншого боку, вона просто виконує своє призначення. Бо написання такої прози й подібних віршів, - це навіть не праця, як писав Мішель Уельбек у есеї «Залишатись живим» (1991), це - направду, людське призначення.
Щоденні майже непомітні сторонньому окові драми (як у етюдах «Что было», «Тихие ужасы»), змінюються не менш пересічними (приміром, «Я люблю его»), але з виразним сюрреалістичним малюнком у місці, в якому інші засоби, очевидно, уже не працюють: «Девушка плакала. Заведующая стояла, остолбенев. Ударил гром, сверкнула молния, хлынул дождь, и чужие поношенные, линялые вещи разлетелись по тихой сырой комнате, вылетели в окно, полетели по улице, и вот уже нет ничего, только чужие тряпки летают повсюду, трепеща и ликуя». А цій сцені всього-на-всього передує поява у маленькому підвальному секонд-генді молодої жінки «з нещасливими очима» та її розповідь про неможливість бути щасливою. Ось так усе просто й водночас складно з такою ефемерною та нетривкою субстанцією, якою є щастя. Ще простішою виглядає молода жінка в короткочасних стосунках із випадковим шанувальником: «Девочка в черном платье, почти школьном, в ресторане пьет коньяк и закусывает лимоном, рядом грузин в огромной кепке. Зачем? Когда они вышли из такси, она все надеялась, что ей встретится кто-нибудь знакомый. Или хоть полузнакомый. Но никто не встретился. Тогда совсем непонятно, ля чего она все это затеяла? Потом они пили еще неизвестно что и, уже действительно пьяные, сидели, уткнувшись друг в друга лбами. Это было в гостинице «Дружба». В комнате пахло сырым постельным бельем. Расплатился он с ней десяткой» («Что было»). Мова, мабуть, іще про совкові часи, - з огляду на згадувану десятку. Виявити симпатію до такої героїні - непросто. Особливо, в житті. Хоча в літературі - також. Але значно складніше письменникові (зрештою, як і читачеві) - не піддатись спокусі й не почати рядитися в суддівську мантію. Але чи варто кидати камінь у героїню? Суддів у цьому світі уже вистачає. Натомість світові відчутно бракує елементарного співчуття. Впевнений, що письменниця саме про це і хотіла сказати тому, хто здатний її почути.
У новій книзі Е.Свенцицька досить активно використовує формалістичне оголення прийому. Навряд чи з епатажною метою; можливо, з якогось власного письменницького розпачу: «Я, писательница Элина Свенцицкая, пишу этот рассказ, потому что делать мне больше нечего. Конечно, это причина не самая уважительная, но у других и такой нету» («Пыльные люди»). Не говорячи вже про те, що це просто буває весело: «Что такое наша литература? Каждый, кто задает такой вопрос, а особенно в письменном виде, - больной. У него или маразм, или мания величия. Только я, прекрасная легенда русской литературы Элина Свенцицкая, имею на все эти болезни жуткий иммунитет. И потому я задаю себе этот сакраментальный вопрос: «что такое наша литература?» И отвечаю на него так: наша литература - это массаж болевых точек. Обдумывая наши произведения, мы нащупываем их, а когда прикасаемся к этим болевым точкам и пока не утихнет боль, - пишем и плачем, пишем и плачем» («На белом коне»). Або ось ця гірка іронія авторки, екстрапольована на власну книгу «Вибачте мене», точніше, на її літературно-критичну рецепцію в рідному місті Донецьку: «Сколько же можно писать об угрюмой и несчастной любви, о гинекологических креслах, на которых она обязательно кончается, об алкоголиках и ненормальных филологинях! Я хочу написать наконец-то о чем-нибудь возвышенном и духовном, чтобы люди, прочитав, радовались и верили, просветлялись и возрастали в истине, а не утыкались носом в глухой забор и беспросветный мрак». Що вийшло в авторки після такого вступу? Вона пригадала своїх колишніх героїв, які всього-на-всього стали її теперішніми героями. Хоча про них і говориться в минулому часі, бо спогади знають хіба що минулий час. Це закон, це - невблаганність ґраматики, а можливо, й сама невблаганність життя: «А еще была актриса Лена Затескина, которая играла в основном кикимор, но на самом деле должна была играть леди Макбет. А еще был профессор Застенкер, по призванию конюх. А еще была поэтесса Ниночка, которая всех любила, и поэтесса Танечка, которая ее осуждала... Господи, мы же все такие хорошие! Нас воспитывали хорошие родители, которые старались воспитать нас хорошо. Мы учились в хороших школах, и некоторые даже хорошо учились. Мы учились в хороших институтах, а потом хорошо работали. Мы влюблялись в хороших людей и старались, чтобы им с нами было хорошо. Господи, мы такие хорошие, что с нами не должно случиться ничего плохого!» («Совсем другой рассказ»). Я розпізнав, як мінімум, актрису й професора, - і це вже чимало. Сама ж авторка наприкінці цього дивного і просвітленого етюду, цього «зовсім іншого оповідання», - сягає заледве не метафізики, тобто чогось на кшталт до кінця невимовного: «Вот хотела я написать что-нибудь возвышенное и духовное, но ничего у меня не получилось. Просто это возвышенное и духовное все время от меня куда-то прячется. Но жизнь - это большое картофельное поле, и пока его перейдешь, может встретиться все, что угодно, даже то, чего никогда не было, то есть духовное и возвышенное. Просто надо идти и идти, под солнцем, в сгущающихся сумерках, по этому огромному полю, где тихо ходит трактор и там, вдали, в тумане, под розовыми перьями пушистых облаков, ругаются пьяные бабы». Втім, на цьому полі не зрідка виникають іронічні промені, які лише увиразнюють тиху печаль довкілля і авторський смуток.
Також констатую відсутність щонайменшої ґендерної або, поготів, феміністичної мотивації. Художній світ авторки - це світ безнадійно та безкінечно загублених у часі та просторі людей. Вони народились трохи невчасно, запізнилися років на сто або сто п´ятдесят. Так буває. І так можна було би вважати, трохи поспівчувавши тим, які запізнились, якби не одне серйозне але. І воно полягає в тому, що сьогодні весь світ виглядає таким, який запізнився у своєму народженні. Звідси виникає відчуття неабиякого реального трагізму. Можна іґнорувати проблеми кількох непомітних смішних і зайвих людей, але якщо це проблеми усього людства, про них починають говорити філософи. Наприклад, Жак Бодріяр. Утім, сьогодні ніхто вже не чує навіть філософів: чого варті ці їх волання в пустелі, якщо увесь світ витинає власні жили задля розвитку молодої та аґресивної китайської економіки?.. Finita la comedia, дорогі мої, - щось подібне і стверджує авторка своїми новими етюдами, волаючи, знов-таки, у безкінечній, хоча і густо залюдненій, урбаністичній пустелі. І знову, неповторний у своєму драматичному тембрі, голос Еліни Свенцицької, мало кому ще й сьогодні відомої української поетки:
І пахне черствим хлібом, нафталіном,
Ніхто не впізнає свій сум і лють.
І всім, що зберігаючи, втрачали,
Над урвищем спрямовується шлях:
На всіх обличчях - божевільна радість,
На всіх обличчях - божевільний жах.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/10/31/075956.html
|
