Завантажити

випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.
— Куди йдемо?
— Та тут неподалік!
Поспішає письменник, збуджений такий. Я і думаю, що, може, запідозрив мене? Чи не погрожує мені небезпека якась? Потім дивлюся, як він хитається, як шепоче щось, і заспокоююся. Такий п’яний, що якби і хотів щось погане вдіяти, то не зміг би. Йшли ми хвилин двадцять, потім зупинилися біля якогось задрипаного доходного дому. Квартири там тісні й темні, люд живе бідовий.
— Підсади, — каже Михайло, який зупинився біля одного з вікон. Дивуюся, але підсадив. — Ага, є, — шепоче Михайло і сплигує. Ледь не впав, я його втримав, бо добряче пісатєль вже зволили набратися з моєю поміччю.
— Тепер дивися на свого кумира, — каже і посміюється.
Заплигнув я на парапет, дивлюся у вікно. Бачу, як за столом сидить дядько якийсь. Йому років під п’ятдесят вже, підтоптаний, у сорочці брудній і щось пише при гасовій лампі.
— Бачиш його? — питає Михайло.
— Кого?
— Жоржа Незабудкіна!
— Жоржа немає! — шепочу. — Якийсь дядько сидить, пише.
— Дурню, то Жорж і є!
— Як Жорж?
Я зліз, стою, тупцюю на місці, наче розгубився.
— Зрозумів тепер? — шепоче Михайло.
— Що?
— Те, що як у кого чого немає, то він про те і пише!
— Як це?
— А так! Ти по темноті й малообразованості своїй ототожнюєш автора із його героєм. А насправді, коли читаєш роман, а там герой перемагає всіх, то це напевно, що автор його малий та кволий, кого і в гімназії, і в університеті усі кривдили. А коли герой — дамський угодник, так це у автора із жінками не щастить!
— Не вірю я, що це Жорж Незабудкін! Він більше на якогось чиновника дрібного схожий!
— Він і є дрібним чиновником, колезький асесор Пробної палати. Одружений, жінка страшна і сварлива, четверо дітей, ледь перебивається родина на його мізерне жалування. А щоб втекти від цієї кошмарної дійсності, він романи еротичні пише.
— Не вірю! — кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.
— Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, — верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.
Зліз я, стою вражений.
— Невже це дійсно він?
— Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? — питає Михайло.
— Та тепер вже не знаю навіть. Слухайте, а звідки ж він ото все знав, про що книгу написав?
— А ти як думаєш?
— Мабуть, у молодості погуляв славно?
— Так він і в молодості такий був.
— Так а звідки тоді він оте все узяв?
— Вигадав!
— Тьху! — не стримуюся я. Щиро роздратувався, бо така ж книга хвилююча, коли ж не знати, який бовдур її написав!
— А давай вип’ємо, в мене ще тут фляга за халявою знайшлася, — пропоную, бо розчарувався я неабияк. Всякого чекав, але не такого.
— А давай, — каже Михайло. Він розповідає, що хоче написати про життя лікарів у провінції, серед простих людей. Я йому доводив, що про столицю треба писати, про яскраве тамтешнє життя, губернаторські бали та прийоми, красивих баришень і лейб-гвардійських офіцерів.
— Про простих людей нецікаво, і так всі все знають! А от про князів усяких та багатіїв-міліонщиків, ото так! — кажу я.
Михайло не погоджувався. Потім йому стало погано. Потім мені. Не пам’ятаю, де і розійшлися, та як додому дійшов. Пригадав тільки, що він мене знову гедоністом називав і казав, що коли що — до його папіньки, доктора-венеролога, звертатися. Та цур йому…
Наступного дня лежав до обіду, зле було, у голові гуло, ніби у лаврській дзвіниці на Великдень. Потім, як тільки попустило, поплентався в околоток. Там Мельников давай на мене верещати, аж із чобіт від люті вискакував, мерзавцем називав, звільненням погрожував, навіть про ту мою довідку про сповідь не забув, аж доки я адреси тієї не згадав.
Виявилося, що дійсно той дядько і був Жоржем Незабудкіним. Зізнався, що напиюжилися тоді із мельниковим свояком-цензором до синіх ґудзиків і тоді той підписав рукопис просто у трактирі. Скандал, звісно, був, але Мельников таки пристарався, щоб справу по гальмах спустили. Відбувся письменник Незабудкін лише штрафом. Але наступного дня після суду його зі скандалом звільнили зі служби без вихідного пособія і пенсії, бо начальник його дуже вже моралістом великим виявився. А через два місяці вкоротив собі віку письменник Жорж Незабудкін, повісився через злидні. Бо у нас мітлою більше заробиш, ніж тією писаниною. Ото і будь письменником. Та ну його…



З книжки -
Юрій Камаєв, Владислав Івченко. «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Підіпригори». Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля». 2011 рік.

читати