Електронна бібліотека/Проза

ПровинаЮлія Єліна
У полоні спогадівЮлія Єліна
Випадкова зустрічІван Корсак
Любов ЧугайстраГанна Заворотна
Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Завантажити

«І як я до такого докотилася? – краяла Оксанине серце думка у п’ятницю ввечері. – Навіщо я піддалася на вмовляння мами і згодилася на це безглузде сватання? Двадцять дев’ять – це ж іще не вирок самотності. Невже їй так не терпиться здихатися рідної доньки? Без сумніву, той її «знайомий літератор» – якийсь бридкий нероба з місцевого генделя та ще й запізнюється на півгодини! А я кар’єру будую, на другу вищу пішла, на дурниці часу не маю…»

Дзвінок у двері відбився на тілі легким тремтінням. «І чому я так нервую? Одна зустріч – і все, тільки аби мама відчепилася». Нашвидку розправивши русяві кучері, Оксана пішла відчиняти двері.

Гість стояв на порозі з букетом блакитних фіалок. На хутряному комірі його куртки танули порошинки снігу і ставали іскристими прозорими кришталиками.

– Доброго вечора, – здивовано зазвучав чоловічий голос.

– Доброго. – Жінка ніяково усміхнулася. – Заходьте, будь ласка. Надворі така хуртовина. Змерзли, мабуть. Чайник уже закипів.

Широкі плечі акуратно протиснулися крізь вузькі двері, і чоловік, скинувши боброву шапку, ввійшов до просторої, залитої світлом вітальні. Його погляд неспішно дослідив закутки кімнати, що пахла сирістю «совкових» шпалер, і зупинився на господині, яка саме наповнювала чашки окропом.

Незнайомець підійшов до дерев’яного столика біля вікна і простягнув Оксані букет.

– Це вам.

Оксана ковзнула поглядом у бік гостя. Його великі карі очі прискіпливо вдивлялись у бліде жіноче обличчя, і густі чорні брови зосереджено сходилися на переніссі. Кумедно усміхалася легка сивина на кінчику коротенької борідки, і такі ж тонкі рисочки срібла вибивалися з волосся, акуратно зібраного у хвостик. У правому вусі чоловіка красувалася блискуча сережка, роблячи його схожим на смаглявого героя-пірата епохи Відродження. Але цей міф швидко розвіявся, коли Оксана поглянула на охайні руки без жодного мозоля. Та й нігті коротко підстрижені, а отже, звик завжди бути на виду. Тьмяні синці ж під його очима свідчили про довгі безсонні ночі, без сумніву, пройняті копіткою працею над черговим літературним шедевром.

– Мене звати Сергій.

Чоловік усміхнувся кутиками очей.

– Оксана. Приємно познайомитися, – зашарілася жіночка, приймаючи квіти. – А ви не такий, яким я вас уявляла.

– А я саме такою вас і уявляв…

Усупереч Оксаниним побоюванням, бесіда з маминим «обранцем» того вечора виявилася досить легкою, ненав’язливою і, на щастя, аж геть не пов’язаною з літературою, в якій вона нічогісінько не тямила. Розмовляли про її любов до класичної музики, його мрію здійснити навколосвітню подорож і їхнє, як виявилося, взаємне бажання завести пітбуля. А саме це здійснити обом заважали квартирні умови. Оксану вразило завзяття, з яким Сергій розповідав про проблеми світової інформатизації, зокрема про свободу слова в Інтернет-мережі.

Легкі сутінки за вікном загусли чорнилом, і Оксана зрозуміла, що розмова триває вже понад дві години. При цьому ледь відчутне потьохкування в грудях свідчило про її неготовність відпустити гостя.

– Мабуть, ще чаю заварю, – усміхнулася жінка, підводячись зі стільця. – Я швиденько.

За кілька хвилин Оксана повернулася з тацею і двома чашками та неабияк здивувалася, коли у вітальні не побачила Сергія.

«Де він подівся? – чудувалася вона. – Якби пішов до туалету, я напевне помітила б його з кухні».

– Сергію! – кілька разів гукнула Оксана у простір, який відповів їй тишею.

Поставивши тацю, жінка помітила візитку на краєчку стола, де ще кілька хвилин тому лежала широка долоня гостя. «Сергій Степанович Пономаренко, – повідомляв шматочок цупкого паперу. – Літературний критик, поет, видавець». Нижче додавався номер мобільного телефону, а на зворотному боці синіло прописом ім’я «Оксана» й адреса, де вони з мамою винаймали квартиру протягом останніх кількох років.

Дзенькнула ручка вхідних дверей, і Оксана визирнула в коридор. Мама переступила поріг квартири й, поставивши громіздкий пакет із продуктами на підлогу, стомлено зітхнула.

– Привіт, мамусю.

– Привіт, донечко! Ой, так поспішала, так поспішала! – Мама повісила затерту дублянку в шафу. – І мобільний, зараза, як на зло, розрядився!

– Що сталося, мамо? – насторожилася Оксана. – Чому така знервована?

– Та оце ж бігла сказати, що Сергій Степанович не зміг на зустріч до тебе прийти, бо якийсь телепень його мало не задавив на дорозі. Слава Богу, відбувся тільки переломом ноги й легким шоком. Зараз у лікарні, переказує тобі свої вибачення.

– Як у лікарні? Ми ж із ним щойно чай пили. – Оксана простягнула мамі візитку. – Ось, залишив.

– Так, це його візитка. – Жінка здивовано знизала плечима. – Але він таки в лікарні. Я щойно звідти.

– Тоді кого ж я впустила у квартиру?

– От і мені цікаво, кого ти впустила? – Мама озирнулася довкола. – Нічого не зникло?

Оксана обвела зором вітальню.

– Та начебто нічого.

Мама зупинила погляд на фарфоровій вазі з фіалками, що примостилася на столику біля вікна.

– Це Сергій… Тобто, той чоловік приніс, – пояснила Оксана.

Мама на хвильку замислилася.

– А квіти були в обгортці?

– Так. А чому ти питаєш?

– Коли я працювала у квітковому магазині, ми чіпляли на обгортки букетів рекламні ярлички з контактною інформацією.

– Чекай. Зараз погляну. – За мить Оксана повернулася з кухні зі шматком жовтого паперу, до якого на тонкій ниточці кріпився ярличок. – Ось, є. Магазин квітів «Камелія». Вказана адреса та номер телефону…

Наступного ранку Оксана вирушила на інший край міста у пошуках магазину, де було придбано подаровані їй квіти. Тамтешня продавчиня виявилася приємною жіночкою років тридцяти, з довгим рудим волоссям, заплетеним у «колосок». Уважно вислухавши Оксанину історію, вона таки погодилася допомогти.

– Зараз погляну. – Пальці з французьким манікюром швидко бігали по клавіатурі. – Фіалки взимку купити не так уже й просто, потрібно замовляти заздалегідь, тому ім’я покупця, напевно, залишилося в нашій базі даних. Ось, знайшла. Замовлення зроблено минулого тижня Сергієм Степановичем Пономаренком.

– Не може бути.

– Чому не може? Я сама це замовлення оформляла. Досить чемний чоловік приходив. Блондин, років за сорок, невисокий, худорлявий, з ледь помітними залисинами на скронях.

«Цей образ аж ніяк не клеїться до мого вчорашнього гостя, але на сто відсотків відповідає маминому описові справжнього Сергія. – Моторошні дрижаки закралися під Оксанину шкіру. – Хто ж він? Шахрай, злочинець, крадій? Але ж із квартири нічого не зникло. Маніяк? Тоді навіщо були ті розмови й загадкове зникнення? А якщо просто жартівник? Хм… Тоді в нього напрочуд дивне почуття гумору…»

У понеділок уранці, запізнюючись на роботу, Оксана поспішно зачинила двері квартири і краєм ока помітила, як до ніг упала блакитна фіалка.

«Хтось застромив її між дверима та рамою, – зметикувала жінка. – Але хто? Невже знову той самозванець? Це вже не смішно!»

Відтоді одну-єдину, самотню, як і вона сама, фіалку, Оксана знаходила на порозі щоранку. Пелюстки дихали тендітною ніжністю й виманювали з далекого дитинства спогади про збирання квітів у весняному лісі, коли бабуся Соня – мир та спокій її душі – ще човгала ногами по землі.

Минуло два тижні таємничих залицянь, а Оксана так нікому й не розповіла про свої тривоги. Одного лише разу, обідаючи в офісній кухні, проговорилася приятельці.

– Це не жарти, – насупилася гачконоса бухгалтерка Іра. – Он по телевізору щовечора крутять ролики про чергових жертв маніяка. Дожилися до того, що вже страшно на вулицю виходити. Думаю, тобі краще звернутися в міліцію, доки не пізно.

– І що я їм скажу? – Оксана натиснула на кнопку кавоварки. – Що мене закидає квітами чоловік, з яким я нещодавно провела приємний вечір?

– А й справді, після такого пояснення тебе хіба що засміють. – Іра задумливо звела брови. – Тоді залишається лише чекати, що буде далі. Хто знає, може, ви ще якось здибаєтеся?

– Саме це мене й лякає. Невідомо, хто він, звідки й чому прийшов до моєї квартири, видаючи себе за іншого. Не впевнена, що люди з добрими намірами так чинять…

Оксана увійшла до робочого кабінету, який ділила ще з п’ятьма такими ж, як і вона, маркетологами, і завмерла на місці ошелешена. Поряд з її ноутбуком стояла скляна вазочка з фіалками.

– О Боже! – зойкнула Оксана. – Звідки?!

– Що звідки? – Ілона Михайлівна визирнула з-за сусіднього столу, мружачи очі за товстими скельцями окулярів.

– Звідки взялися ці квіти?

– Гадки не маю. Щойно з обіду прийшла. – Тонкі пальчики торкнулася блакитної пелюстки. – Такі гарні фіалочки. Що, кавалер завівся?

Ілона Михайлівна провокаційно усміхнулася, проте бажаного зізнання так і не дочекалася.

– Марто, ти ж на обід ще не ходила, так? – гукнула Оксана через увесь кабінет. – Раптом не бачила, хто приніс сюди ці квіти?

– Не бачила. Вже півдня голови не підіймаю. Ціла купа роботи! – Марта демонстративно взяла до рук стопку паперів і розгорнула віялом. – Пам’ятаю тільки, що наші айтішники тут мережу налагоджували, а ще кур’єр з пакунками довгенько вештався.

– Кур’єр? – Оксанині зіниці насторожено звузилися. – А давно пішов?

– Біс його знає! Запитай краще в секретарки.

Оксана прожогом вибігла до приймальні.

– Маринко, кур’єра бачила?

– Так. Щойно пішов. – Пишногруда секретарка здивовано кліпнула накладними віями. – А що сталося? Чому така збентежена?

Не відповівши ні слова, Оксана вискочила за двері та побігла сходами. Поспішаючи до автостоянки, вона відчувала, як морозяний подих вітру пронизував її вовняну сукню.

Чоловік, що сідав до авто кур’єрської служби, був з ніг до голови обліплений снігом і уявлявся Оксані живим сніговиком із мультика, який часто показували на радянських телеекранах.

– Стійте! Стійте! – Розмахуючи руками, жінка бігла до автомобіля. – Це ви квіти привезли?!

– Які ще квіти?

Кур’єр спантеличено зиркнув через вузькі щілини очей.

– Фіалки. На моєму столі.

– Вибачайте, жіночко, але ви щось плутаєте. Фіалок я сюди не привозив. Листи та кілька бандерольок – от і все.

Чоловік гучно ляснув дверцятами авто і завів двигун. Оксана дивилася йому вслід, ловлячи поглядом дрібні шматочки спресованого снігу, що вилітали з-під протекторів.

Зачинившись у кімнаті для куріння, Оксана нервово запалила вже сьому на сьогодні сигарету. В її руці тремтіла візитка Сергія Степановича Пономаренка, як їй здавалося, остання зачіпка в заплутаній справі «фіалок від незнайомця».

Нарешті зважившись, Оксана набрала на мобільному номер з візитки й натиснула кнопку виклику. Почулися довгі гудки, а потім чоловічий голос прохрипів:

– Привіт.

«Не він», – подумки зітхнула жінка, а вголос мовила:

– Доброго ранку, Сергію Степановичу. Це Оксана…

Того вечора, накупивши в магазині цитрусових, Оксана навідалася до місцевої травматології.

– Це вам. Вітамінчики. – Жінка усміхнулася, віддаючи пакет із фруктами Сергієві Степановичу. – Дуже шкода, що з вами таке трапилося.

– Усе гаразд, дорогенька. Це не ваша провина. – Погладжуючи гіпс на правій нозі, чоловік схилився на бильце лікарняного ліжка. – Та й винуватець виявився досить порядним чоловіком. Усі витрати на лікування на себе взяв, щодня мене провідує, ще й гостинці приносить.

Двері за Оксаниною спиною стиха скрипнули.

– А ось і він. – Сергій Степанович поблажливо усміхнувся. – До речі, також Сергієм звати.

Оксана озирнулася й отетеріла від здивування. На порозі палати стояв її «таємничий незнайомець», а поряд із ним – колега по роботі Іра.

– О, Оксанко, а ти що тут робиш? – витріщила очі Іра.

– Я і в тебе те саме могла б запитати.

Оксана презирливо поглянула на колегу, а потім на її супутника, який мав не менш знічений вигляд, ніж вона сама.

– Та до лікаря на прийом записалася, а мій чоловік, як завжди, на роботі затримується. Добре, що Сергій, наш айтішник, що поверхом вище працює, також у лікарню збирався та згодився мене підвезти.

– А я тут знайомого навідую, – повідомила Оксана, спопеляючи поглядом Сергія.

– Я, мабуть, піду, – тихо мовила Іра, усвідомлюючи напругу, що нависла в повітрі.

Сергій увійшов до кімнати, і Оксана теж відкланялася. Вона прямувала порожнім коридором і відчувала, як «мурашки» повзли по шкірі. Ні, не від холоду, навіть не від страху чи злості. Невідоме досі відчуття теплилось у її душі й застигало льодом на кінчиках нервів.

Оксана чекала на Сергія біля виходу з лікарні і, коли він з’явився на порозі, вже була готова до серйозної розмови.

– Отже, це ти сьогодні мережу налагоджував у нашому кабінеті та лишив квіти на моєму столі? – Жінка без тіні остраху зробила крок назустріч. – І щоранку біля моєї квартири також ти фіалки залишав?

Чоловік мовчки кивнув.

– Навіщо ця таємничість? Навіщо брехати про те, хто ти? – Оксана ніяково прикусила нижню губу. – Якщо я тобі сподобалася, міг би відразу сказати, як є.

– Я випадково збив автомобілем твого коханого, а потім вдерся до твоєї квартири з чужими квітами. Чи хотіла б ти почути таку правду?

– Чому ти вирішив, що Сергій Степанович мій коханий?

Чоловік завагався з відповіддю.

– А хіба ні? – Його голос зірвався на останній ноті. – Коли я віз його до лікарні, він марив тобою: «Оксанко… Моя мила Оксанко…» В одній руці він міцно стискав візитку з твоїм ім’ям та адресою, а в іншій – букет фіалок. От я й вирішив віднести їх тій, кому вони були призначені, та вибачитися за скоєне. Коли двері відчинилися, я відразу тебе впізнав. Ти прийняла мене за іншого, а я не зміг сказати правду. Пробач. – Сергій м’яко торкнувся пальцями Оксаниного підборіддя. – Ти привабила мене ще першого дня, коли з’явилася в нашій фірмі, але за півроку так і не помітила мене.

– Тепер помітила. – Оксана сором’язливо втупила погляд у сріблясту верхівку снігового замету. – То, може, відвезеш мене додому?

Очі чоловіка радісно заблищали.

– Звичайно, якщо бажаєш. Прошу.

Сергій відчинив дверцята свого авто, і Оксана вмостилася на передньому сидінні.

Вставивши ключ у замок запалювання, чоловік усміхнувся.

– До речі, в юнацькі роки я писав непогані вірші, тому, мабуть, не випадково ти прийняла мене за літератора…

 



Партнери