Завантажити

віртуальне житло – їй постійно доводилося платити тим, що слугує решті для життя, а не для повільного вбивання себе недоїданням й авітамінозом, власним потом і кров’ю) в нинішньому двадцятичотирирічному стані свого скорого знайомства Покахонтеса з нею на його іменинах Гдабона почувалася часами восьмидесятирічною старухою – без бажань, перспектив і сил; і єдиною мрією її в цьому чортовому колесі випробування цим світом були слова прабабці Катерини, які іноді висвітлювалися на дисплеї її внутрішнього вуха: «Поховайте мене швидше! Поховайте живцем прямо тут, посеред хати: я не в силах більше жити».
Побачивши іменинника, і, на відміну від нього, признавши в ньому знайомця зі свого догвалтівного минулого, Гдабона почала очікувати, доки вечірка закінчиться. У принципі, тамадувала на застіллі переважно мама «винуватця торжеств» Людмила. Сам же Міша за вечір двічі розповів про якісь розкопки в Єгипті, в принципі, вразивши присутніх і глибиною думки, і гостротою аналізу, і реактивністю розуму, здатного водночас і до абсурдних і до правильних висновків (цієї миті Гдабона навіть простила йому свої, тепер уже штучні, передні зуби), сказав кілька справді теплих слів про маму в контексті свого дня народження – і на цьому все.
З простодушністю якого-небудь фараона, Покахонтес того вечора не звернув уваги ні на одного з підданих своїх іменин: винятків не було зроблено ні чоловікам, ні жінкам. Хтось із присутніх випадково клацнув мильницею фотоляпавки якраз у ту мить, коли Гдабона гидливо намагалася перебороти себе і вдавала, що смакує Людину, щойно розпіарену Покахонтесом, смажену капусту. За нещасливим збігом обставин у кадр попав і Покахонтес. Прощаючись, Міша, точніше, його мама, яка, радше перестраховуючись, аби убезпечитися в разі зникнення якихось із цінних речей не багато, але зі смаком (на яке здатне тільки наше східноукраїнське інфантильне міщанство) увібраної квартири в центрі міста, дякуючи за візит, взяла у кожного з присутніх номер телефона.
Коли ж через кілька місяців ввечорі Гдабона підняла слухавку і приклала до вуха, то вона здивувалася, вперше в своєму житті - відтоді, як стала дорослою – голос на тому кінці дроту належав людині, для якої, як вона збагнула наприкінці ще свого музейного стажування в неї, усе людське було, здається, чуже в принципі. (Ще тоді, після вибитих зубів, холодного зимового вечора, ридаючи на східцях музею, Гдабоночка зробила припущення, що якби в роки війни правою рукою Гітлера був Міша Капіца, то міру реально настав би капець).
І хоч як Гдабона Махстель не вирізнялася особливою святістю, однак тієї миті і її охопила така огида, наче не Міша до неї – по телефону, а - змій горинич, та ще й у самому Еденському саді – пішки і підтюпцем - наближається до Єви.
Однак, те, що вона почула далі, змусіло її засумніватися в тому, що життьові акценти і судження про оточуючих людей нею в цілому розставлені правильно: мій любий Покахонтес задав запитання, яке навіть саму царицю Клеопатру (якби вона знала, хто і що таке отой Покахонтес) «сразіло б» наповал самою своєю інтригою. Покахонтес запитував, чи не хоче ВОНА піти з НИМ в Київську оперу: йде саме «Хованщина», а в опері (як і десь інде з подібних, у часи наших прапрапрабабусь пошлих закладів) він зроду ще не був.
Хм, залп лівого борту міноносця «Покахонтес» був таким сильним, що одеса Гдабонячого серця була дощенту зруйнована, і на відбудову мали піти всі повоєнні роки людської старості.

11. Що ховалося під вкривалом терри інкогніти?

Статус Махстель, будь-якої хвилі, де б ми її не застали – статус крижаної людської самоти, яким може бути уквітчаний невидимий паспорт більшості з людей нашої епохи - дурних і розумних, гультяїв і пуритан, одружених і холостяків, легких на підйом, коли треба провести дівчину до трамвая (або навпаки - написати есемеску хорому хлопцю до лікарні, куди його завалили «бики» тільки за один погляд у твій бік, моя кохана, з глибини останньої парти, на прикінцевому уроці перед останнім дзвоником), чи - противотанкових в своїх відчуттях і знанні правил суспільного етикету покахонтів.
Самотність, що виринула німецьким підводним човном з глибини пошуків людського щастя (в повних свобід глибинах терр інкогніт від усіляких обмежень починаючи ще з епохи мадам Боварі), на відміну від фашистів, перемогла у третій світовій війні за людські душі. Відтак у нинішньому віці саме вона – омріяна розпусною і безжалісною до себе та і до всіх решти інтелігенцією, саме вона, люба самотність, ставши для наркоманів власного честолюбства дороговказом різдвяної зорі нью ейдж, втопила всю решту сучасного світу в крижаному, а тому геть без запаху лайні приреченості на одинокість.
Вона стала вироком без вироку, правилом без правила для всіх – в тому числі для тих ніжних створінь, які прийнято колись було називати плебсом, і який, проте, правив у нас сімдесят літ із горішком із успіхом патриціїв, - породжуючи і породивши в особі нинішніх кланів і банкетів жалюгідні подоби розквіту цивілізацій, крижану смерть від ЛЕДІ

читати