Завантажити

рахунком, було байдуже.
Історія, проте, отримала неймовірний розвиток. Я дізнався про це наступної ж подорожі до Києва. Справа в тому, що Покахонтес, зрадивши своєму, віками виробленому графіку і типу стосунків із цим світом, пішов ва-банк.
Одного вечора, якраз напередодні мого приїзду, він, попередньо поклавши до бомажника місячну свою зарплату, вирушив у Національну оперу України - увага! – з… Гдабоною. Приблизно три години глибокого інтиму, що відбувся за цей час між ними, і що став вічною таємницею, яка піде за Покахонтесом у могилу, пройшли успішно.
Мені ж вдалося дізнатися в племінника лише безпосередньо про те, що відбулося одразу ж після того, як завіса «Хованщини» опустилася над київською сценою. Не знаю, як ви, але я все-таки не повірив тому, що почув.
- Як? Ти, Міша, хочеш сказати, шо ти сів в маршрутку і поїхав додому, вийшов через дві зупинки, ввійшов у квартиру, роздягнувся і сів їсти, тоді як Гдабона поїхала додому сама?!
Дійсно, амінь. Після вистави, на яку пішла майже вся зарплата Покахонтеса, вони пішли і випили по чашці кави, після чого племінник, і справді, негайно вирушив додому, а…куди ж ділася його пасія?
- Мабуть, додому, куди ж їй іще їхати? Пізно ж було, десять вечора, - виправдовувався Покахонтес.
- Племіннику, любий. Ти питаєш, шо робити далі, і я тобі зараз скажу. Погралися – і доста. Забудь її ім’я, її номер телефону, зніми з стіни фотографію і викинь її в туалет – може, папа підітреться, тому що якщо ти їй подзвониш після того, як ти пішов їсти борщ, а вона півтори години добиралася сама до бульвару Висоцького, а далі йшла своїм неосвітленим бандитським районом поночі додому, то ти можеш від неї почути таке, що тобі його краще і не чувати взагалі!
А що можна ще від когось чувати? Племінник про щось з хвильку подумав, риб`ячим косяком ковзнув по мені очима і… звалив дядька на підлогу абсолютно справедливим аргументом, що пролунав у формі питання риторичного:
- Дядю, а чим би я їй допоміг, якби нас у неї там, на Троєщині, перестріли?
- Вибач, племіннику, я не подумав! Дійсно, нічим би ти ні їй, ні собі ти б уже не допоміг… Але, любий мій, виголошуючи таку нісенітницю, я виходив із того, що, можливо, вас би там і не перестріли…
При цьому я ледь не додав «…коли б побачили твою чотирьохсоткілограмову тушу, баранюго!» тільки тому, що знав, що після такого епітету втрачу сестру, і притому втрачу назавше.
Потім я пробував пояснити небіжу, що коли дівчата кудись із кимось погоджуються йти увечері, то дуже часто, а практично завжди, то роблять це не тільки для того, щоб подивитися виставу – вони в такий спосіб ніби – о, тільки «ніби», племінничку! - натякають, що ви їм, як би його висловитися ввічливіше… подобаєтеся. Він сказав, що такі думки йому навіть у голову не приходили. Мене потому вистачило тільки на нічого не значаще: «Логічно!..»
Коротше, з сього шпоньчиного сватання ставало менш-більш зрозуміло, що в нашому роду Люда, можливо, ніколи не стане бабусею. «І звідки ця гадина підколодна взялася!» - побивалася вона на моєму плечі біля поїзда. Я заспокоїв сестру: нічого, мовляв, найстрашніше – вже позаду, хлопчик начитався книжок, і трохи потурбував маму – тепер все нормалізується: коротше, вся погань спогадів про дівчину вийде гноєм із нього, і круги своя замкнуться над людським трупом. На мій подив, ці слова мало втішили: навіть мене самого.

5. Про що вона не дізнається ніколи

Однак, як виявилося, зарано було вкладати зброю у піхви: випадок з мандрівкою в Оперу був ще далеко не останнім у плеяді «зальотів» мого племінника.
Наступного приїзду Покахонтес виглядав надзвичайно бадьорим і втаємниченим. Оскільки я встиг стати його конфідентом (батько його, Петрович, все життя присвятив служінню телеекрану, тому на таке звання не міг претендувати), небіж повідав мені історію, з якої я збагнув, що справжні ідіоти в нашому роду все-таки ще не перевелися.
- А ви, дядю, знаєте, що в Однієї Особи, - розпочав таємничо, арготичним чином означивши свою Дульцінею, мій ніжний романтик, - є донечка, і їй от-от виповниться 10-ть, і в неї немає ДВД?
Я прикинувся дурником, аби Міша міг без болю і боязні для своєї прихованої пихи продовжити сповідь:
- Але в цьому місті є, як ви знаєте, одна людина, якій не байдужа ані Одна Особа, ані її донька, - видав папаша-заочник, голосно при цьому чомусь клацнувши язиком, - і в цієї людини є рахунок, на якому 8 000 гривень!..
План Покахонтеса був геніальним, як і він сам: у день народження Софійки він купує ДВД плюс подарунок, все це запаковується у офігенно файну фольгу, і тоді він з подарунком підіймається до Гдабониної квартири, залишає подарунок під дверима, дзвонить у двері, а от тоді-то …блискавично зникає з місця пригоди так, аби про це ніхто ніколи і ні під якими тортурами не дізнався!
Тільки почувши це від Міші, я збагнув, ні, я нарешті дійсно усвідомив собі: як же неймовірно я його кохаю!
- Вау! Нормально! Навіть я б сказав – геніально, мій Ватсоне, - запопадливо вигукнув я з виглядом знавця справ амурних. - Може

читати