Завантажити

найпечальнішому місці в цілому світі, не вгамували шаленство цієї поки що нещасливої, але таки наново народженої людини, простим заломлюванням рук і не потягнули-було його в місце впокоєння ще живих клієнтів. З силою рисі кинувся-було на них Мишко. Причім, аби пересвідчитися, що йому повернуте життє, кілька разів намагався вирватися він із жорстоких рук санітарів, які душили його щоразу з усе більшим завзяттям, аж доки дух його не полишив землі, а тіло нарешті не стяжеліло справжньою своєю поземною тяжестю.
Цікаво при цьому, що коли пацієнт вчорашнього нашого життя залишив нарешті державні кордони Байкового, то один із ударників світового погребального ритуалу перехристився, а інший, діставши тим часом з спільної робітничої каси гробарів кілька монет, мовчки хмарою посунув у бік Володимирського собору, де про всяк випадок таки поставив, хоч і не зовсім своїм коштом, кілька свічечок – чи то завпокій, чи навпак, за здоровля першого свого клієнта, якому, як Орфею, пощастило зіслизнути з Харонового човна в подальші життьові муки.
Але, як бачимо, зовсім ненадовго.

35. Розвіюючи попіл

Ніщо не вбиває над реальність. І ніщо не примножує страждань так, як відчуття того, що вони не на раз, але тривають якимись життьовими многократними сніговими лавинами (казка яких так і, на відміну від Гердиних чухрань по Кая, не припиниться, бо всі вони, в неймовірних своїх подробицях, можуть і повторитися – знову і знову).
Та якщо страх отих снігових лавин для когось і є якимось випробуванням, то для кожної жінки саме це, кожне випробуваннє є нічим іншим, як затятою смертю, яка попри все її борсання, наглим плащем чину, якого вже ніколи не оминути, таки накидається в саме її серце – і часто, ще до свого фізичного втілення.
Так чи інакше, але саме така, нагла й глупа досмертна смерть чигала нині на Людмилу Капіцу, яка вже потроху починала сі відходити від тего справдішнього капцю, який поїздом проїхався по її ніжній, самітній і завпокійній наразі свідомости.
Це те відчуття, яке Люду, здається, не відвідувало ніколи. Ось воно сьогодні, по тому як синявий, майже як колір президентських прапорів труп її властивої дитини був густо заправлений у саме пекло, звалюється із самих горішніх гір – свідомої несвідомості. І, падаючи, дме губи геть не в той бік, в який співають тепер струни її душі. Ось вона, надія. Сяка-така. На те, що по злісних променадах цього життя вона таки зможе натрапити на щось, від чого кисла міна її обличчя могла б собі вдозволити хоч невеличку гримасу, схожу на людський усміх, яким грає зазвичай обличчя кожної з панянок-відвідувачок інтернету.
Вона сміється. Уперше. Затято і несподівано. Шкіра її обличчя так і не пригада, коли таке було востаннє. О, вона нарешті жива!
Хоч - відколи живе! - Люда не мала нічого в собі живого.
Дурною восьмикласницею вкохавши те лайно, яке впослідку мало стати її довічним мужем, брела вона своєю долею з упослідженістю, яку важко було назвати психічною нормативою нації, яку вона представляла. Як на гріх, ніц файнішого в теї нації сі не лишало - отож і вона брела, вторячи свій шлях, ні в чим не різнячись від нашої Люди. Бувши ще ранньою дівицею, Люда якось заприсяглася бути довічною Дніпровою супутницею, а потому вона тій клятьбі могла взрадити хіба в сні, який так собі ніяк і не надходив. Отже, принаймні, спочатку, дохле дівча кругом брело за хвальковитим москалистим шкетом неприємної зовнішності в кепці, мабуть, чуючи, що ніяка решта чоловічої зарази не зобачить її ніде, хіба радше на якій шибениці, але - ніяк не в шлюбі. З іншого боку, москалистий шкет, між тим, синуля і навіть онукуля поважних, і на той час шанованих батьків-комуняків, відчував, що не непорочною практикою волгоградських нєвєст єдиною. А що: можна пройтися й українськими байстритими гидотами вшлюбовань. Отож, попри не зовсім сумісний з модною людською подобою Людин вигляд, і воно собі, крізь риганину і всяку несумісність самого себе з собою, обрало таки оту свою шлюбницю Люду. Бо не добре людині не тільки бути на самоті, а й на самоті пити.
Як не дивно, поросль, яка виперлася вже через дев’ять місяців з Людиних стегон, була не така собі дохла, як отой гуманоїд, її туди вперший силами страстей власної непогамовної конячої волі. Навпаки, сяяло се порождіння богатирським міцом і кріпостю, вказаною в вітцях-казках, а ніяк не в небилицях-сучасниках. Сам батько, побачивши на дебелих Людиних руках богатирського сина, якого видавав навіть неприродній сьому союзові чинганчукський гук голосу, навіть трохи присів - нібито чуючи якесь негоразде майбутнє.
Але з часом всілякі людські пристрасти, як і Днірові хвилі, під якими він ховає свій попіл, мали влягтися. Бо то, як кажуть гуцули, життє.
І ось, промайнувши стрімким орлом в небі, воно, життє, нарешті дало собі ради. В усякім разі, вже наступного по описуваних подіях ранку ся мати, за законом скитського жанру любовної жертви і неможливості знести те, що знести ніколи не можна, мала і собі клеїтися в домовину.
Але перед тим востаннє вона ще раз

читати