Завантажити

отсей сон віє ореолами правди ще й навіть більше, аніж ледь не однойменне вкраїнське інтернет-видання. Та ще те, що публіцистика в цій ситуації, коли єдиною публікою є тепер, схоже, він сам, узагалі мало можлива.
Вийти ж із становища треба було намагатися негайно, бо дихати було важко вже з двох причин: до катмоти кисню додалося густе Покахонтесове перелякане дихання. Проте, звільнитися з уз теперішнього його світу нашому герою було аж ніяк не легше, аніж бранцям з турецького берега: щось підказувало, що в них хоч часу було - до самої смерті, тоді як його часом була метрично зафіксована смерть, без якої ти - какашка. Теоретично, бранець власного скитського кургану мав стільки ж часу, як і вони, але…Як не борсався, як не вив, волав і дерся зі свого дерев’яного підземного човна Міша, проте, виходило те, що й мало у такому страшному випадку вийти: аж нічого.

35. Мімікрія Орфея

Між тим, мліючи на кожному кроці, Людмила, підтримувана аж двома сильними стовпами з ще не дуже п’яного чоловіцтва, пленталася додому ходом камікадзи, якому так і не пофартило продертися в благословенні омріяні печери достойної смерти: двічі вона стрибала туди, за сином, перебуваючи коло самої могили. Й обидва рази нічого летального їй так і не вдалося спромогтись. Тепер вона вже достеменно знала ту саму істину, яка була відома їй від першої миті, коли ся зигзиця взнала, що сина в неї вже більше нема і не буде: рано чи пізно, є там той світ чи нема, але їй все одно вдасться продертися до того, заради чого, від часу смерти батька-матері тілько й билося її сердешне серце.
Сказати, що вона змарніла, буде неправильно: то був людський труп помітно файніший, ніж те, що щойно було закопане. Про лялькоподібність життя в її худій гачкоподібній чомусь відтепер постаті нагадувало тільки те, що, оточуючий людський персонал вряди-годи бачив слабкі рухи в її виконанні – але й тоді була вона радше подібна не до різновиду тварі людської, а до штучного виду ляльок карабасових, а от тільки ляльок повоєнних, тряпчаних і геть помарнілих.
…А син її, живий і здоровий, творив у своєму саркофазі чуда, які важко описати звичайними людськими словеси. Можна сказати хоча б про те, що коли, покликана одним блукачем за зайвиною людських добр, сторожа Байкового, спочатку добряче налякавшись, все-таки вирішила, попередньо обзвонившсиь із дядьком небіжчика, що знову повертався у лінгвістичну форму небіжа, Санелою (дядько, між іншим, зрадів неймовірно і зараз же наново зателефонував Катьці, яка під кінець доби спілкування вже було втратила до нього природний статевий інтерес), відкоркувати нарешті саркофаг і хутко, в разі, коли тамтешня людина справді ще якимось дивом жива, зірвала з нього кришку, то видиво живого тіла налякало працівників ритуальних послуг помітно більше, ніж плеяди їх найкращих знайомців, мертв’яків, до яких ритуальщики звикають, як водії до світлофорів.
Середина гробу, разом із шовковою червоною набивкою, виявилася вся геть чисто понівечена безжальними до людської праці пазурами й зубами Покахонтекса, з рота якого стирчала синя тряпка - шмат солом’яної подушки, на якій покоїлася в останнім шляху голова невдалого покійного. По гробу валялися шматки його ж таки одбитих зубів. Голова упокійника була біліша від січневого снігу: у одного з присутніх, з якого ранкові копальні алкоголі ще не вивітрилися, навіть виникла-була ідея запустити по їй карлика на санчатах. З кутків губ мертв`яка стікала його свіжа юначо-червонава кров – він так гриз саркофаг, що геть роздер, сердешний, собі рота. Весь перед грудей Покахонтеса був начисто скривавлений, а з часом внутрішніх стенань і поруділий до коричневого кольору фашизму (а головно - густо оббльований). З людського сідала бив сильний дух сечі, калу й сперми, а мокроти всього цього вгадувалися скрізь по дну човна могили. Очі покійника, такі сині, як волошки, і такі ніжно-спокійні ще в домовині, перед забиттям кришки, тепер були бордові і шаленіли застиглим огнем безумства, спотворюючи суть людського обличчя і ніби шепочучи: краще б ви мого газду звідси не виймали. Скули й зуби, які ще митей з «надцять» тому тряслися, як несамовиті, вже заклякли. Здавалося, що стукіт всередині щелеп продовжував нагадувати гудіння на вітрах високовольтної лінії.
Першим же вільним рухом покійника, замість чогось вербального був удар ратицею в самісіньку щелепу низькорослого копача, який сам нагадував карлу, і якого мертв`як наміряв у свої мішені ще з домовини. Вирвавшись на свободу, коли живі мешканці Байкового в жаху розступилися, а мертві тілько беззвучно і, здавалося б, торжественно, як сама Смерть, спостерігали, кинувся небіжчик світ за очі босий (бо тимчасові черевики, призначення яким – служити вірно тільки нерухомим людям, майж одразу позлітали, кривлячи шляхи-траєкторії, з його ніг) цвинтарем, як якийсь дикий вовк, тягнучи за собою шмат-прапір червоного рядна з своєї власної домовини.
Довго б ще лякав духів на Байковім своєю живою присутністю наш Покахонтес, якби санітари з Феофанії, які нагодилися на сьому

читати