Завантажити

крізь хитрі очі пращура проглядали в бік Покахонтеса якісь сатанинські бісики грайливості, які споглядачу могли віщувати що завгодно, але обов’язково – не добре.
Тому, хто прикипів би до батьківської розпластаної в непристойній позі фігури поглядом, могло б здаватися, що всілякі наміри в тій голої наразі будуть уже уважатися за природно доречні: аж раптом родитель скочить дідьком і покусає немовля (бо Міша якраз, піврозкривши вуста, не міг вимовити ані якого слова), а ні – то втне ще якоїсь гидоти, до якої людський мозок в тверезому стані активності докумекатися не має ані найприблизнішої можливості.
Далі, кілька разів зобразивши індика, знеможений від туску Бульба раптом кинувся-було гризти плінтуса з зовсім уже відчайдушним в своїй ідіотськості виразом обличчя. Правду сказати, такі дивні і водночас сильні на почуття домашні вистави трапляються не досить часто навіть і з п’яницями (хоч в Україні, вочевидь, через її безмір, чомусь такому, а то й гіршому таки раз-пораз доводиться траплятися). Отож-бо, коли б навіть сталося синові мати якусь дещицю жалю до озвірілого в своєму горі ненька, то за видовищем такого родинного зоопарку, який транслювався батьком просто таки з сателіту витертої його напівнагим тілом підлоги, діставало до всіляких естетичних чуттів те видовище так сильно, що ніякої можливості відірватися від побаченого в публіки не було.
Врешті-решт, псюгою зарившись у килимок, батько щукою забився в зовсім таки, здається, щирих, хоч і ще більш безпросвітних риданнях.
Що вирисовував собі батько в тому страшному риданні немилого світові п’яниці, одному йому відомо. Син же, відчувши, що ся сильна сцена остаточно вивела з ладу його слабіючий від щойно пережитої софоклової драми організм, нарешті повільно опустився в холодну електрику охололого вже кухонного стільця, і спокійно-повільно, як корова на пасовиську, заремигав.

30. Тарас Бульба

Знайомий звук, що знов збудив у покидька з підлоги рештки святих батьківських відчуттів власника володаря того звуку, змусив людський організм, що знемагав від алкоголю вже не перші сутки, зібрати в собі рештки розкиданої по віках козацької слави і вичавити з турецької неволі очманілої душі бойовий клич, який, як потім стало відомо, змусив сусідів, десь там за стінами, позабиватися про всяк випадок по кутках кожної їхньої собачої конури:
- А-а-а-а-а! Кашалот! Жереш? Батько здиха, а воно жре – не нажерся ще, кат! Ах ти ж
бик! Кля-я-ятий! – услід за тими словами, вперше в своєму нетривалому, всього тридцятикількарічному житті, замість звичної товаришки своєї долі - ложки, побачив Покахонтес просто перед очима батьківського шкіряного черевика з шпорою мідяного, як захід сонця, шпорою.
І, побачивши, не встиг вже син нічого побачити. А тілько відчув, по інерції все ще ремиганням підтримуючи рештки життя, як щось солоне посунулося в його черево, а разом із тим відчуттям відчув ще і легкість птиці, яка плавно собі зрізає відстань у ясному й поки що безхмарному небі – тіло Покахонтесове повільно сповзало на підлогу, причім, із рота так і лишився стирчати триремно назовні недоїдений окраєць хліба, який, за переказами, ганяється потім за всіма, хто не встиг його з’їсти.
Права рука падаючої забитої людини встигла намацати твердь раніше всього тіла, по тому ж, переживши те, чого людям переживати не можна – зазіхання на власну персону, нагле й несправедливе, з боку самого рідного ненька, щось із самої середини ніби бризнуло Міші туманом в очі і він зник із цієї Землі.
Побачивши, як, без усякого корча, мов підкошений кулею з кольта чи бандитського обрізу, його син справедливо розпластався на долівці кухні нелюдем, синовбивця якось несподівано, навіть для самого себе, посміхнувся, і, заспокоївшись, смачно, як уміють тілько справжні людські батьки, висякався. Соплина, проте, чомусь цієї страшної миті не долетіла до відра, що коротало свого віку тут же. Довелося імпровізувати й підправити її злегка ласим на вигадки, як і його господар, рукавом, де неслухняна її масна жовтава бурулька до часу, ніким не помічена, й залишалася. Скоро виявивши пропажу, Дніпро потихеньку підвівся, витер соплю просто об пику забитого сина, всміхнувся сам до себе, дістав цигарку і спокійно, з відчуттям несподівано навіть і для самого себе виконаного якогось значущого і неймовірно необхідного для неї, батьківщини, обов’язку, рушив на балкон, і дістав цигарку, сам до себе не забувши під носа промимрити:
- Я тебе породив, я тебе і вб’ю! - Дніпро Петрович, проте, лишився невдоволений
результатом. Так він і стояв ще довгий час на бальконі, час від часу повторюючи сакральну гоголівську фразу, яка стала життєвим кредом не одного справжнього вкраїнського батька, з найусякішими, щонайрозмаїтішими інтонаціями, то підвиваючи, то регочучи, то ще якось. Але баба Свєта чула, чи то з балкону, чи то з сусідської кухні, переважно якісь звуки, схожі на просте булькотіння. Петрович же, гордий собою від нарешті з правильною, на його погляд, інтонацією промовлених сих слів синовбивства, повернувся

читати