Завантажити

однолітки-знайомі зрадили своїм колишнім комуністичним ідеалам. У таких випадках Дніпро сварився мало не до бійки, а потім просто викреслював навіки зі списку роду людського ім’я того чи іншого з колишніх своїх друзів, заради яких, був час, готовий був в вогонь і воду і навіть більше, і на трупи яких тепер присягався навіть не плюнути. Зрештою, аж на двадцятих роках незалежності, під добу панування псевдо-радянського цісаря Августа Джануковіча не лишилося в нього ніяких друзів: одні, старі корєші-прометеї, попхалися на цвинтар під скрушіні трубні завивання останніх совіцькіх гімнів, від яких краялося в Дніпра серце, інші ж просто вимерли, як мамонти: навіть важко було довести, що вони колись існували.
Кінчилося тим, що лад і мир панував для доволі вже серйозно закритого і перекритого ним самим від цього світу Петровича тільки в нетрях його власного помешкання. Дружина Людмила, до речі казати, геть не поділяючи теології чоловіка про друге пришестя ілліча, за інерцією була до його комуністичної релігії лояльна, і намагалася берегти, як могла, від будь-яких небажаних для чоловіка сцен словесних, а подекуди й фізичних розбірок із сусідами та рештою киян. Син, Михайло, хоч і зачитувався всілякою дрянню, але, не маючи ніяких вірувань, своєю мовчанкою підтримував, як здавалося батькові, його виняткову комуністичну релігійність (син-бо був копією саме того попелу Ніщо, з якого, згідно з матеріалізмом, усе і постало). Дніпро ж, кленучи Симоненка регулярно, і на чому світ стоїть, завжди, проте, голосував тільки за комуністів – він, здається, вірив тепер у воскресіння компартії України, але вже в іншому тілі.


28. Мухи над пасхальним агнцем


Власне, вся наявна політологія України здавалася Дніпру Петровичу єретично-антикомуністичним двадцятирічним сном, який вперто сниться, і ніяк не може він в ньому, в цім сні снів, прокинутися.

Але понад усе ненавидів старий, а можливо, справді єдиний живий комуніст в Українській Державі, церкву, попів, і все, що тілько з оцим пов’язане. Те, що там забирало в нього життя, тут уже додавало сил і наснаги: з жахом великим, здавалося іноді, що людина здатна жити не тільки хлібом чи любов’ю, але за рахунок поїдання самої себе гідрою виняткової зненависти.

Не знаю чому, не долюблював він Ісуса Христа і всього, з Ним пов’язаного, страшно. Найбільшим же щастям уважав Петрович, вичитавши про се, або про те, що «натворили» всілякі священники різних вкраїнських священств, обсмоктувати це потім за столом у монотонному нікому вже з ближніх не цікавому монолозі. Слова говорив він при тому такі жахливі, що Люді повсякчас таки здавалося, що небо, навіть якби його насправді і не було, має усе-таки розверзнутися і покарати так її безбожника чоловіка, що мало не покажеться.
- О, диви, Люд, обікрали! Га-га-га, таки попи народ пообкрадали! Диви, чорний як чорт, будь ти проклят, а туди ж - у попи! – ревів Дніпро під час відомої банківської справи з капіталовкладчиками та Сандеєм.
- Диви, скоти, лізуть воду святить – будуть, Люд, по червонцю воду на базарі продавать чи ні, га? Я їх знаю! Ех, немає на них Сталіна, - скрушно відгукувався Петрович, вже переглядаючи постери газет з Водохрещею. Дійшло до того, що навіть Леоніда Ілліча Брєжнєва, за яким спочатку плакав увесь цивілізований світ, а тепер і півнецивілізованого третього світу згадують його епоху як добу імператора Августа, предтечі нашого Августа Джануковіча, не шанував падлєц-Петрович з однієї-єдиної причини: якось той випив із попами, і те фото з часом потрапило в друк, де його наш затятий антисеміт і застав.
Але кого вже ненавидів Дніпро Петрович і справді по-чорному, так це саме тих із своїх екс-знайомих, які, повіривши в викупну жертву Ісуса Христа, почали й собі відвідувати богослужіння й церкви, не надіючись тілько на людей.

Петрович же ні на що, крім людей, та й то із певною розкраскою їх індіанських пик, не надіявся і не сподівався надіятися ніколи. Але от в великодні ночі, як тільки люди в Україні почали ходити до церкви так масово, як колись на Першотравень, ніяк не міг заснути Дніпр Петрович: лють клекотіла в ті миті в ньому тільки їй самій відомим чорним клекотом.
Якимось боком душі розуміючи, що не сплячи в сю ніч, він в такий спосіб начебто вітає Бога, Якого не визнає, Петрович взяв за моду напередодні Великодня купувати сильнодіючі снодійні. Однак снодійні допомагали мало, а шкодили здоровлю подекуди добряче: якось пасхального ранку, зачувши серцем недобре, Люда викликала швидку. І чоловіка, який уже почав-було заглиблюватися в кому, а язичницький Харон почав уже наближатися до цього червоного гладіатора на човні, ледь відкачали.
- Чо, старік самоубійца, што лі? – перепитав здивований санітар, дізнавшись, яку дозу прийняв Петрович під Пасху. – Ну, я панімаю, маладиє – у ніх кров іграєт, а етот што, с ума сашол – сколька кальос накатіть?
Певною мірою, Петрович дійсно з’їхав з глузду, але, як виявилося, то було ще далеко не останнє випробування, вготоване Богом своєму затятому недругу. Тому що одного

читати