Завантажити

комунізм, але комуністів, якщо розібратися, насправді було в світі немало. Усякий раз, починаючи з дрімучої, оспівуваної Дарвіним, печери, коли потрібно було скоропостижно замінити дане нам десь поміж небом і землею звідкілясь звище поняття совісті, неодмінно з’являлося-собі і поняття колективної справедливості.
Ця справедливість вимагала не тільки забиття мамонтів чи мамон вождю, а такого ж справедливого розподілу решти майна – від кожного по можливості, кожному – спочатку по справедливості, а потім і згідно зі займаною посадою. Іноді ця справедливість, коли якийсь неборака виживав через учасно кинутий йому «справедливими» кусень черствого хліба, справді нагадувала пародію на Христову любов до ближнього. Але в більшості з випадків життя комуною давало тільки один приплід: розбрат і теми для балачок.
Маркс вирішив поставити утопічну і фактично не існуючу ідею на рейки машинного виробництва машинної ж людини: може б, він так і залишився не більше, ані менше, аніж мрійником, аби, в заворотках кишок Волги, нечудесним чином не зійшов на землю комуністичний христос Володимир Ульянов.
Сімдесят років кошмарного сну цієї утопії на планеті Земля не минулися безслідно: своїм же прикладом переконавши людей у зворотньому – в тому, що без совісті все-таки жити ніяк не можна, комуністична єресь, доводячи, що якраз це, безсовісність, і потрібно, проте, породила чимало адептів.
Один із таких адептів двадцять зі своїх шістдесяти років переховувався в безпросвітньому мороці лісу держави на ймення Україна. Мучимий західною демократією щоденно, аж до того, що з якогось часу він узагалі перестав дивитися по телевізору абищо, крім футболу, та й то, вимикаючи при цьому звук, віру він зберіг, а от біг свій ще довершив не до кінця. Може, йому залишалося не так довго страждати, занурюючись у спогади про августівський розквіт радянської доби, але якось на Дніпра Петровича впало лихо, яке, здається, повернуло до життя, зараз старого й немічного, а колись загартованого в заводських дебатах комуністичного бійця.
Переконати Дніпра Петровича (який, як бачимо, носив родове націоналістичне клеймо – ім’я Дніпро, дане йому батьком бандитом-григор’євцем, від якого в дитячому будинку він урочисто і назавжди відмовився, пишно при цьому ритуалі салюткуючи правицею в бік однойменної річки Дніпро) в тому, що є якийсь інший месія, крім леніна, не було ніяк і нікому можливо.
Всяку дрянь, де розвінчувалися його ідеали й вожді, Петрович вряди-годи перечитував, а потім, лаючись упівголоса, з насолодою і садистським і навіть дещо еротичним вдоволенням різав і повільно палив у каміні. «Ту всю бандерівську гидоту», як він охрестив твори будь-якою мовою, де тільки хаялося ім’я однозначно святого поки що – раз жив Дніпро! - ілліча.


27. Сон, де твої двері?


Затятість Петровича в цій невидимій, але такій важливій для нього війні, чи, точніше, «паслєднєм баю», який він давав буржуям, назло яким навіть Дніпру так і не вдалося роздути пожежу всесвітньої революції, мало можна з чим порівняти – вона була подібна хіба що до тієї затятості, з якою, ризикуючи власним життям, Прометей ніс людям колись вогонь.
Петрович же не ніс ніякого вогню: той вогонь, увесь час підтримуваний щовечірніми фронтовими сто грам, власне, ледь хіба животів у його тілі, - хоч ніколи і не вгасав. Між, тим, небезпеки кар небесних, ним же, власне, і спричинених, не менших, ніж Прометеєві, випали і на долю Дніпра. Ворон звички клював печінку колишнього партійця чорним поклювом, однак Петрович не тільки не рвав із шкідливим зловживанням, а й добивав ворога на його ж території і його ж таки зброєю. Раніше, в юності, коли синок Міша був ще маленьким, ця битва нерідко позначалася і на сусідніх теренах у вигляді частих синців, синьо-чорнявими зорями розкиданих по тілу любої ладо-дружини Людмили. Однак, з часом, з упомаранченням колись рідної йому батьківщини, а тепер – чужини, на яку він був засланий у якійсь неймовірній машині часу, злобний малослівний старий відчував небезпеку і від банд вуличних націоналістів. Бандерівські тварі дратували його в колись відносно спокійному Києві тепер на кожному кроці, і Петрович картав себе за боягузтво всілякий раз, коли замість того, щоб кинутися на цих юних падонків, рубаючи їх як мінімум сокирами погляду, він тільки нижче схиляв голову і поспішав у гастроном, а потім – кулею дув у свою халупу, розбурханий неіснуючими пристрастями, де через певний час, налаявшись досхочу, трохи заспокоювався і засинав - завжди десь у районі другої ночі.

Ворон присутності української держави на цій землі клював його набагато послідовніше і дошкульніше, ніж той, який, викорчовуючи з його тіла непотріб печінки, давав навзаєм хоч якесь задоволення. Певно, якби Петрович був трохи молодший, то перейшов би і на наркоту, але, по-перше, вік був уже не той, по-друге, серед наркашів патріотів України було, мабуть, ніяк не менше, аніж деінде, і тому, зрештою, Дніпро не поступився алкогольною територією цьому тяжкому гріху.
З часом майже всі його

читати