Завантажити

але тільки не власну інтелектуальну неповноцінність. А абсолютна нездатність, попри словники і коментатори, до яких він вдавався, розуміти цілі глави, а іноді й по сто-триста сторінок поспіль книги, визнаної священною переважною більшістю того, що примислює себе до цивілізації, і більше того – найпопулярнішою впродовж двох тисячоліть, м’яко кажучи, просто виводила Покахонтеса з себе. Так чи інакше, вибору бути не могло: захудалий, але дуже активний мозок розумів математичні переваги Біблії над іншими книжками: здається, сім рукописних копій «Іліади» й одна чи дві пізніші копії історії Геродота, яку атеїсти, до яких причисляв себе і весь Покахонтесовий рід, вважали істиною в останній інстанції, не йшли ні в яке порівняння з фактом наявності сотень копій Нового Заповіту – раннішого, ніж «Іліада», походження, і з меншими розбіжностями в текстах. Повоєнно відкопані сувої з дна Мертвого моря остаточно переконали Покахонтеса в абсолютній солідності, виправданості, доречності, а, може, й богонатхненності Біблії.
Проблема, одначе, залишалася: якщо й був Бог, то Він явно не хтів відкривати Михайлу Дніпровичу всієї таємниці Свого одкровення. Коли ж Покахонтес намагався читати Біблію як звичайну белетристичну чи поетичну книжку, щось таки в сприйнятті й читанні не клеїлося. То йому здавалося, що автори абсолютно безпідставно й у довільній формі понавтикали всіляких запозичених філософських сенсів у півторатисячний фоліянт, кинувши його в напризволяще плавання межи читача, то починало чудитися: е, ні, є відчуття, наче ця книжка живе, ледь не дихає, сама по собі – і тоді вже виникало враження, що оті всі ісаї, міхеї, луки і даниїли – дідька лисого, прости Господи, могли самі таке навитворювати: щирість Божого біблійного одкровення тиснула цю смутну душу! Часто бувало і так: відкриє він книжку на першій сторінці, і читає з першої глави, з Буття – почитав-почитав – і наче не читав. Словом, Священне Письмо було якраз саме тим текстуальним мустангом, на якому ніяк не вдавалося поподорожувати, аби отримати паралельну гастрономічну тільки насолоду, до якої всяка філософія в Міші й зводилася в кінцевому своєму варіанті.
І, однак, були, як думано, люди, які могли в цій справі допомогти. Саме до них у своїх духовних практиках Покахонтес потроху і звертався. Ані пастори-афроамериканці, ані решта п’ятдесятників, які нагодилися, не змогли швиденько, логічно і струнко подарувати Покахонтесу модель тлумачення, завдяки якій можна було б читати Біблію, як по музичних нотах – все починалося в них з Духу П’ятдесятниці, на Який робилося чимало ставки між рядків спілкування, а ще забагато вони махали руками, намагаючись пояснити, чому християни постійно перебувають у радості (тоді як радість була нечастим Мішиним гостем, ще й носила вельми специфічний характер).
Як я вже казав, Покахонтес не любив ніякої зарядки, навіть духовної, тому швидко урвав стосунки з П’ятдесятницею (мама, до того ж, не схвалили б, спілкування з нині спасенними, а все-таки колишніми ж переважно алкашами, наркоманами й повіями, якими кишить наша страждала п’тдесятниця). Баптисти, заперті в Ноєвому ковчезі дбання про тихіші, ніж Покахонтесова, душі істинних віруючих, до нашого героя, що жив і працював поблизу Содома Хрещатика, так і не добралися. «Христовці» з Церкви Христа, що на Лівому Березі, випадково ним все-таки зустрінуті, блиснувши перед ним шаблею палкого модерного інтелекту, майже одразу запропонували Миші лізти у дніпровську воду і хреститися (бо спасіння тільки через їхнє охрищення): а оскільки мама навряд чи благословила б цю затію – лізти в повну бактерій, а ймовірно – ще й дещо прохолодну воду, далі Поко в христовців вже нічого не допитувався. Світло на справжнє євангеліє без Євангелії Бога Сина-Отця-Духа, з Ісусом у ролі теслі, що заледве не отримував в Єрусалимі пенсію від самого Азарова, ледь не пролили в душу Покахонтеса всюдисущі свідки Єгови: але в день їхнього благовістя, під роздачу якого попав і наш Мишко, «Єгова» з центрального американського офісу рекомендував усім «свідкам» нести одну і ту саму «євангелію» (зміст якої, здається, був побудований на оповіді про вбивство цісаря Данилом Принципом), що, б’ючись як риба об лід, об неможливість перевести тему розмови з однієї на іншу, Покахонтес так інтелектуально і фізично підсів, що ледь, вперше в житті, не виматюкав «святих», послуговуючись лексиконом, який, ним ніяк по життю не володіючи, він з послідовністю казкаря Афанасьєва час від часу етнографічно збирав.
Зрештою, як ми бачили, з Покахонтесом відбулося те, що і з Володимиром Святителем: розкарячене перед іконами Володимирського собору, майже бездиханне через утому від небувалого для себе марафону тіло у формі хреста означало, що наш герой, так само князівськи, віддав перевагу грецькому обряду. Зовсім притому не підозрюючи, що відтепер подальша доля його в загальних рисах нагадуватиме долі всіх огречених держав, богообраних, але бездольних.

26. Антагоніст із дна Великої Ріки

Ніхто не може пояснити толком, що таке

читати