Завантажити

часів, коли з неофіційним і тому міфічним візитом на наших пагорбах побував апостол Андрій, а також надперспективні сучасні розробки сучасної фармацевтики деякий час підтримували зносну, відносно здорову життєдіяльність у організмі, шлунок і серце якого, як Євпатій Коловрат з монголо-татарами, невпинно боролися з ордами їжі, яку власник організму посилав на війну з власним тілом із упертістю Наполеона, що втік з Ельби.
Однак усякій машині, а тим паче, машині людського організму, є якийсь знос. З певного віку, засинаючи, Покахонтесу здавалося, що взавтра він не прокинеться, а цього, за всього бездушшя ставлення його до самого себе, все-таки не хотілося. Гострий розум смутно шукав причин. І знайшов: видиме не завжди ефективне, не вся правда в ньому. Такий вердикт був зроблений таблеткам і лікарям – світу видимого, не здатному боротися за людське здоровля, а здатного його лише реанімувати. Крім того, попри зовнішній ідіотизм нашого героя, внутрішній світ, як і його здібності, як я вже казав, були якщо не геніальними, то вельми значними.
Покахонтес же не був свинею: всі тривалі години очікування прийняття обідньої їжі на робочому місці він присвячував не чомусь іншому як читанню книжок. Це зайняття видавалося йому дещо цікавішим, ніж просто дивління в стіл чи в вікно, яке він практикував з послідовністю буддистського монаха в перші п’ять років своєї музейної служби.
Однак, як я вже сказав, паразитування поглядом – взимку вдивляння в морозівський візерунок і намагання злитися з ним душевно і тілесно, а влітку – в каліку-муху, його ж ляпавкою злегка пришиблену в проймі міжвіконня – чомусь усе-таки набридли нашому герою, який, до того ж, мав кілька невинних звивин, чому-то, властиво, і пристрастився до всякого читання.
В перші дні своєї добровільної самоосвіти він пробував читати те, що видавалося найцікавішим решті людської подоби – масу газет, що виходять у нашій державі тоннами. Але, нажаханий подіями, які там описувалися, і подіями, як вважали журналісти, справжніми – невдовзі Покахонтес став відчувати, що через читання газет втрачає віру в безвоєнне майбутнє і головну опору свого життя – масний апетит. Тому він перейшов до читання всілякої белетристики, від якого апетит неодмінно зростав, а американські гірки сюжетів і колізій якої були нічим іншим, як видобутком, за мамою, хворих уяв хворих же авторів. Поправді кажучи, Покахонтес трохи заздрив усім тим авторам: розлад мозку, думав він, певно, був єдиною їхньою проблемою – навряд чи їм відомо, що таке триденний запор, чи, навпаки, тригодинне безвилазне сидіння на певному місці, від чого, як в старця, починає затікати все тіло.
В усякому разі, можна сказати, що Покахонтес, по доброті душі свого масивного тіла, не розрізняв літератури і любив її всю. Йому хіба що не дуже-то подобався герой гоголівської «Шинелі», який судячи з усього, був тілесним глистом і погано харчувався. Однак в цілому Покахонтес був вправним літературним арбітром: в мистецтві оповіданого слова все здавалося йому солодким, приємним і придатним до моціону напередодні харчування, а коли й були які особисті вподобання, то це можна віднести тільки до світлих образів Санчо Панси та Чічікова: однак і тут у нашого літературознавця панувала тверда нічия – Санчо Пансу недолюблював Покахонтес через його селянські вибрики, а Чічікова не любив за непослідовність Гоголя, який, коли справа була вже зроблена, замість того, щоб описати хепіенд, немилостиво «вбив» героя, вдавшись до послуг п’яного язика Ноздрьова.
З-поміж решти начитувався Покахонтес і більш туманних книжок: поезії, релігії та модерного українського мистецтва. Так, Забужку, Пашковського, Матіос, Сваровскі чи покійного Ульяненка ставив наш герой у рівень будь-якої поезії: воно все було натхненно, малозрозуміло і читано спорадично (як і писано). Релігійні тексти спочатку жахали Покахонтеса: одкровеннями і пророчими місцями, постійними нагадуваннями про неодмінні війни, яких наш герой чомусь не хотів, порівняннями, які не завжди були вчасно розшифровувані гастрономічним розумом і колодою вольового тіла Покахонтеса. Якби не поетика, дух внутрішньої війни, здихання та песимізму, якого й так вистачало в духовному житті нашого друга (як і епохи, в яку йому пощастило вилупитися на світ), то його улюбленцями стали б Ніцше з Шопенгаеуром. Але ці книги, як і всілякі китайські афоризми, конфуцієм та кораном примножені, не так умудрили, як закумарили нашого героя. Всяке легке чтиво, авторів якого ані Покахонтес, ані якийсь інший справжній поціновувач культури не запам’ятовує, ковтав Михайло Дніпрович в один дух: а в друге духовне вухо, одразу ж по прийняттю їжі, всілякі кінги й марініни разом з аеропланами поттеровими спішилися геть, залишаючи його тіло і особливо душу останніми кадрами ще чорнобілих стрічок про Кінконга.

25. Пам`ятник Володимиру Святителю

Єдина книга, яка була йому не зрозуміла, але до якої тягнуло-таки чомусь магнітом – то були папіруси Священного Письма. Покахонтес, треба сказати, міг пробачити собі що завгодно,

читати