Завантажити

внизу, мовби в дзеркальному відображенні, проте, яке чомусь мозок зчитує, інше прислів’я: «Брати і сестри, вітаю вас із усіма вашими завтрашніми святами. Підпис: Брат». Далі бачиться все чомусь уже зверху: стрічка дороги, вантажівка, легковик, даїшники, певно, якась аварія, на стовпчику напис: «Сьогодні ти помреш». Зусиллям волі гість сну повертається в попереднє видіння, де бачить, туди далі, над хрестом церкви голубіючі крізь туман волошки териконів, на небі вимальовується постать у вбранні конквістадора, вона розгортає стародавній папірус із власним ім’ям з напівпристойною назвою Дон …ць…
Весь у кіптяві жару і поту, Покахонтес прокидається, ледь вирвавшись з пекла страшного сну і ще жахніших спогадів вчорашнього надвечір’я. Крізь сон він уже чує бряжчання ранкового посуду і шворгання матері. Вклякнувши, він лежить колодою ще якусь частину часу в купелі ложа, вибравшись з якого починає кудись збиратися і щось шепотіти…
Того дня Покахонтес зрадив звичці, яка досі гарантувала йому частину комфорту його життя. Замість того, щоб опустити власне тіло в районі зупинки, він цього чомусь не зробив. За кільканадцять хвилин, штовхаючи ногами каміння матері городів Руських, він вийшов до Хрещатика – рівчака, по обидва боки якого колись ріс густий і маловтішний ліс, єдиного зручного проходу до Дніпровських пагорбів, який згодом перетворився на те, чим його знаємо ми: гордість Києва, кожен сантиметр бруківки якого, здається, вже сьогодні дорожчий за сади Семирамід чи содоми двірцевих Єлисейських Полів. Через ще кільканадцять хвилин Покахонтес дошкандибав до католицького храму, що примостився майже на маківці Українського Дому, захований подалі від очей Святителя Володимира, якому західний обряд видався пацаном у порівнянні з солідним дядьком візантійського православ’я. Покахонтес пройшов чомусь усередину, потім так само вигулькнув чомусь корком з тих самих вхідних дверей. Приблизно через сорок хвилин чиїсь допитливі очі могли спостерігати його розпростертим на паперті Володимирського собору…
Не те, щоб за ніч із Михаїлом Дніпровичем відбулося те, що священники називають покаянням. Однак, нічний сон і події душевних мук, що йому передували, як не дивно, змусили Покахонтеса трохи поміркувати не тільки над сметанним сьогоденням, але і над тим, що зазвичай приховане від людських очей, тим, про що відають тільки кашпіровські, глоби, баби-шептухи, пророки білого братства, гороскопи та, хіба, такі дбайливі матері, як його матуся Людмила – про його ж власне майбутнє.
Якщо чесно, то нічим іншим, аніж білою масною, сирною чи сметанною плямою, нашому герою воно ніколи не ввижалося. Якщо справедливо те, що Покахонтес не хтів мати жодного поняття про теперішнє: де він живе; то ще більш справедливим було б сказати, що поняття про те, навіщо він живе, могло йому хіба що приснитися. Сновидіння, яке, попри всякі закони психології і особливо внутрішньої хімії Покахонтеса (а хімія перетравлення, переважно, і становила весь сенс його життя), йому таки насніння перевернуло те, що інші автори називають внутрішнім світом своїх героїв.
Ні, не подумайте чогось лихого: не те, щоб в Покахонтесі прокинулися якісь почуття, душевні міркування, бажання безкоштовно чи навіть коштовно творити такий беспрєдєл, як добро ближнім. Нічого такого, наскільки бридкого для сучасної незалежної людини в усій її красі вільної від усього, крім задобрення божества власного его, не відбулося. Одначе, якщо конституції держав зазнають видозмін, переписувань, поправок і лжетрактувань, то справедливо буде визнати, що людські конституції – невидимі, але нерушимі союзи внутрішніх законів, за якими вони, ті люди, живуть – також зазнають окремих поправок.
Через сон персональна, роками перевірена, незрадлива конституція Покахонтеса здетонувала, як від німецької глибинної міни в Босфорі: на той ранок і день, про який саме ідеться, Покахонтесові почало здаватися, що світ може виявитися набагато ширшим, ніж сказано було в Основному законі про його персональне життя. Цю єресь, як ми вже бачили, навіяв вище згаданий сон. Невиправний логік, наминаючи сніданок, прикинув: якщо він не може контролювати сну, отже, можливо, є речі і сфери, які також не є підвладними його контролю. Дуже швидко гострий розум Михайла Дніпровича, шляхом простих спогадів і їх співставлень, зробив відкриття, що є принаймні одна життєва зона, в якій не все залежить від його залізної волі (тупого бажання жерти, жити в мирі з усіма і щодня зітхати біля фотографії Однієї Особи).

24. Два вуха

Цією сферою було його власне здоровля, яке, ще з глибокої коми дитинства, доводилося контролювати, передовсім, за допомогою штучних апаратів та препаратів, причому залучаючи до цього процесу фахівців у білих халатах всіх служб і видів. Тому що, незважаючи на нелюдську апатію до всього і вся, Покахонтес не мав сил залишитися цілковито байдужим до потреб власного організму хоч іноді не хворіти на всілякі шлункові та решту розладів.
Потужні гени, запозичені ним з сивої давнини пращурів, можливо, ще з

читати