Завантажити

четвертої години ранку: дзвіночки готованого харчу забігали в підсвідомість тихенько, як казкові зайчики, ельфиками, піднявши волосинки біля носа чи вухів, акуратно вони влазили в усілякі печери сього урода, де вузенькими ніжними віничками з майстерністю поп-виконавця шкребли в усілякі залози. Бувало щастя підсвідомого прийняття харчу ставало так, карлами вшоузоване, солодке, що з горла людської мумії мимохідь виривався азартний видих, - такий сильний і такий жагучий, що сусідці справа, дуже чулій до чужих справ старій бабі ще з часів минулої революції, і ровесниці Крут, навіював помилкову думку. Про те, що, знехтувавши чуттями рідних батька-матері, «боров Михалич», як взивала стара рухлядь сусідську недоросль, таки привів якусь лярву з Окружної, аби врешті вситити забороненим плодом свою страшну, але чомусь тій бабі привабливу плоть.
В сусідній хаті Києва, проте, дихав не дух розпусти з арсеналу полюбовного жіночого екстазу – то був звіриний крик душі, розбудженої ельфами всього-на-всього до майбутнього прийняття їжі. Стара, затягана через голод на чоловіцтво повоєнними каліками в лісах Голосієва до безпліддя баба помилялася, неодмінним таємничим запитанням щоранку свердлячи Люду, свою сусідку по звіриній кліті людського гуртожитку.
Намагаючись таки пересидіти смерть в нетрях суспільного дворика, який не знав нічого осоружнішого і бридкішого, ніж запах сього бабиська ще з часів 1241 року, коли батийці ввірвалися в Київ, зруйнувавши міську стіну, вона щораз двічі пильно зиркала і на Покахонтеса: коли, переживши нічний оргазм скорого відчуття майбутньої їжі, він ішов на роботу, і коли, вбитий харчовим очікуванням, вертався з щоденної бастилії свого музею. Після другого, надвечірнього зирку, старій шльондрі Рад непримітно, але відкривалася істина останнього одкровення: в цього цнотливого одоробла ніякої жінки в учорашню ніч таки не було.
Але людям властиво забувати не тільки свої відчуття, а й більшість не тільки власних думок, а й зроблених на їх основі висновків (не кажучи вже про добрі справи, заподіяні нам ближнім). І тому баба Свєтка рівно раз приблизно на місяць, знов і знов неодмінно помилялася. Коли пекло безсонної ночі, по небозводу якого побитими арміями Третього Рейха проходили тіні забутих предків поцілунків і решти повоєнних калічних пестощів, які з роками спалахували в її душі в усій яскравості спецефектів голлівудських блок-бастерів, протнув крик (на який, думалося, здатна людина тільки в найповнішій, найгармонійнішій, найвеселішій своїй розвазі жаги), баба, ледь сама не відповідаючи на той гарматний вибух чоловічої плоті, заклякала.
Ледь не кидаючись по тому на стінку, дожидалася вона ранку, аби панфіловим доповзти до лавки посеред колгоспних дворів витонченого стольного граду, й аби раз, один тілько раз, стрільнути в непробивну амбразуру повільно марніючого обличчя Люди, що саме знов мчала за провіантом, та двічі кинути саморобну гранату старечого похотливого погляду в гудеріанову «Тигру» Михайла Дніпровича Капіци, який, плюнувши в душу сухим «Драстє, баба Свєта!», несучи своє нетлінне черево в безвість бюрократичної машини життя, гарчав черевиками далі.

23. Нічні конквістадори

Поїзд, певно що то був поїзд, а не якась інша трясця, спинився беззвучно. Гостей стрічали двоє конквістадорів у чудних брилях, один із яких нагадував каску. Конквістадори були чомусь афроамериканського походження. В зимному ранку, на зворотньому боці вокзалу назустріч вигулькнув миршавий, малий, але з голосом, що просвердлює зеківським відтінком всяку ранкову душу, таксист. Ввічливо відмовившись від його послуг, володар очей пішов далі. Дугою оминувши розранковілі димні причандалля міського транспорту, він рушив, ніби спускаючись в долину. Перші триста-чотириста метрів, крокуючи по широчезній дорозі повз хати, що чимось нагадували кримські помешкання, побачені на фотографіях з материноюностевого відпочинку в Алушті, він почував втому й водночас полегкість, що люди на шляху більше не траплялися.
Раптом дорога почала вирівнюватися, з лівого боку забовваніло болото, що, певно, було закинутим кар’єром чи частиною міської ріки. Смердючий запах дохлої риби й нечистот технічного походження (цемент) освіжив душу новими враженнями. Надалі шлях вельми круто вербував подорожнього вгору. Далі був чи то міст, чи, мо, тунель. Одразу ж, минувши його, з лівого боку можна було побачити кошмарно величне видиво: очам відкривалася будівля, переважно зрежисована у формі хреста. Хтось сказав, що то – головний католицький храм міста. Праворуч, навпроти, бовваніла будівля, дах якої нагадував обсерваторію – учасник сну раптом дізнається, що це баптистська молитовна кухня. Не чуючи автошуму, володар споглядання дивується і вирішує подивитися з цього вже пагорба вниз, на стрічку автостради. Там він бачить напис, що поки що не вражає свідомість своєю несподіваністю: «Сестра брату дасть по блату. Підпис: Чорна воля». Напис виведений білою фарбою, тією, якою даїшники усолоджують шлях пішоходам і плутують водіям. Навпроти нього,

читати