Завантажити

1945 року так міцно впилася в національні гени, що її не витравити звідтам ніякою щурячою сивороткою-проказою.
- Мишку, ну чому ти так боїшся війни, га? Війни ж потрібні! Інакше буде застой! Ну, чого ти боїся тих воєн – вони тобі однаково не страшні. Ну, Миш, от уяви: почалася війна. Твого дядька забриють у москалі і запустять на фронт як у космос. Але тебе ж однаково в армію не візьмуть – ти ж, принаймні, білобілетник! Будеш ходити собі в музей, читатимеш зводки з фронту, мама, як і в мир, пакуватиме тобі на роботу ящик ленд-лізу харчів, і все, що потрібно – жерти, жерти і жерти їх під час канонад та інтернет-зводок із хронту! – ну, хоч убий, не розумію, чому ти так боїшся тієї війни!..
- Гаразд, ну, прийдуть німці – і ти будеш їм показувать стенди і розповідать, як хірово жилося при більшовиках!.. – не вгавав я, і, побачивши на дисплеї Мишкового фейсу міміку нірвани повної відсутності зацікавлення, додав уже на вищих тонах. - Ну, не німці – москалі прийдуть: будеш пояснювати їхнім дітям, як скверно було за Незалежної України, та й їстимеш там свій сир з родзинками!...
Мишко був не дурний: він розумів, що прошарок сметани може у війну бути на один палець тонкішим, а родзинок може не вистачити на всіх (начиталося ж у книгах про війну!). Тому, на цьому мому словесному ксенофобному пасажі заглухнувши, як колісний танк у болоті, розмова далі так і не пішла.
Пригоди його тривали - Покахонтес щодня, за винятком вихідних, в які була інша програма, повторював один і той же свій денний розпорядок: з восьмої до 12-ї просиджував мовчки у кріслі, далі – з’їдав пакунок харчів, приготовлених люблячими руками, повними позитивно зарядженої енергії, а далі вже сидів до п’ятої в кріслі експонатом чи гідом – у залежності від потоку пасажирів туризму.
Іноді чистоту музейної тиші підпсовували бадьорі голоси українських школярів, і тоді Покахонтес із указкою в руці штурмував висоти високої культури. Врешті-решт, в піднесеному настрої, яким завжди віють далекі бризи вечірніх українських борщів, племінник пророблював маршрут від музею додому. Природа, людина, а головно Бог, і тут розпорядилися таким чином, щоб на це йшла мінімальна кількість калорій. Треба було дочекатися маршрутки, правильно вставити першу, а потім другу ногу в певний вид транспорту, проїхати кілька хвилин, і ти вже був удома: при повному, як і сам глобалізм, оонівському кайфі безпеки!

3. Блондинка чи брюнетка?
Одного разу, проте, приїхавши в гості до кузини, я застав її на кухні якось незвично для неї засмученою. Готуючи чай, вона погано приховувала хвилювання, а в кутках її очей, щойно переді мною відчинились двері квартири, я помітив червонаві сліди.
Усі жінки, навіть такі, як моя сестра, подібні на герцогинь, не полюбляють довго тримати на серці наболіле. За хвилину, рвучким рухом вимкнувши чайник, вона взяла мене за руку і потягнула в кімнату сина. А потім, ткнувши у фото над тумбочкою, зайшлася сльозами, як сільська базарна баба, в якої щойно витягнули гаманець з 5000-ма гривень, першими й останніми в її житті до того ж. Шум від несподіваного вопля у виконанні любої сестриці (такого я ще не чув і не почув більше від неї ніколи) трохи заважав дати неупереджену оцінку виявленому моїми очима на стіні артефакту.
- Ну й шо? – чи то перепитав, чи то констатував я.
- Як шо, дитина закохалася!
- Ну, слава Богу! Уже ж «дитині» 30 з гаком, у твоїх подруг скоро праправнуки підуть! Пора ж Мишку було колись дізнатися, що не всі жінки – мами, є й для іншого використання!.. Хоча, чесно кажучи, Люд…
Емоції якось самі по собі вщухли, як і плач Люди. Я подумав, що, може, помиляюся, неправильно трактуючи знімок. Але Людина розповідь все-таки приголомшила мене. З’ясувалося, що лихо прийшло з того самого музею. Гдабона, а саме так звали щасливицю, на яку наш Покахонтес усе-таки, попри свою нелюдськи мляву натуру, накинув оком, колись день чи два працювала практиканткою в музеї, потім вийшла заміж, в неї народилася дівчинка, а тепер-от, якась «скотина» (а як іще можна називати таких людей?) взяла, і покликала Гдабону на пропущені мною «Мішині імєніни».
Після імєнін, десь через тиждень, мати побачила цю фотографію на стіні в кімнаті сина. Це б ще нічого, та найжахливіше, що вона там завбачила, і навіть почала занотовувати в спеціально відведений для цієї рятівної мети блокнот: скільки ж разів на день воно, бідолашне, стоїть перед тією фотографією.
- Стоїть, дивиться і зітхає, - скрушно кліпнула очима Люда.
- Ну, і нехай собі зітхає! – безжально, в самісінький мамчин гіпертон не витримав я.
- Як це «нехай»? Ти ж знаєш, яке в Міші слабке серце! – йому ж не можна так хвилюватися!
Після цього Люда попросила вияснити «по-мужськи», шо воно там і як. Ібо як мати з сеї миті не мала на зітхаючу інстанцію так багато впливу, як починаючи від народин і донині. Я вам скажу, що краще б Люда попросила мене з’їздити в Москву і пробратися непоміченим у Кремль, в кабінет Мєдвєдєва, з метою потягти звідти ядерний чемоданчик, ніж дізнатися у її сина таємниці його душі,

читати