Завантажити

родини.
Покахонтесу раптом стало соромно того, що трохи більш, ніж піввіку тому, його родичі жерли делікатеси горобців і мишей, запечених у глину, на далекій, як Британські о-ви, Слобожанщині, а його баба голотою тинялася зимою 1933-го в жорстоку непривітну Полтавщину, де, жируючи, хитрі газди навечір голодування нації фашистами об’їдалися сирами, кидаючи собакам надворі і наймичці з Помираючої України об’їдки, ще й глузуючи: мовляв, живи – ми тобі його, ту крихту життя, даєм.
Як міг він одбирати сьогодні, в свойому неприступному палаці з благополуччя, хлібну крихту в незнаної ним дитини, яка, обкурена борговими драпами, сьогодні ночує в теплотрасі, а взавтра вийде галерним рабом у нетрі метра заробляти копійку газді жебрацього бізнесу! Як міг він спати тут, з небезпекою щоніч померти від удавлення передвечірною їжею, в миті, коли десь в ліванах рвалися ноги на тих піхотних мінах, уривки репортажів про які, випадково країм ока зрізані у підсвідомість крізь шкло столичних вітрин дорогою на роботу, тепер ятрили чорнобилем розпачу від того, ким він є, всю його душу!..
Коли ж думка його добрела - ні, в шаленому ритмі швидкісного поїзда Київ-Баку, який запізнюється рівно на добу! - долунала верховими дротами залізниці його непевної душі до того, з чийого тіла його виплюнули молоді стегна понад тридцять років тому, не було вже як іродовій душі стримувати сльози. І майж сорокарічне немовля заридало, в саму глибину шкіряного дивана, оббльованого колись енкаведешними повіями і присилуваними до ганьби дочками пооббріхуваних сусідами «елементів», втискуючи свою безсоромну пику, й інстинктивно відчувши, що в противному разі пришиблена хора мати з артритами і повилазлими венами на стегнах, які доводиться запікати в парці щовечір перед сном, муситиме зигзицею чухрати, вбиваючись лобом в сліпі стіни, до ложа сина, аби пересвідчитися, чи не покусав комар жирну пику, яка, хоч в світі є стільки болячок, здатних загребти навіть людей із бичачим здоровлям, не знала алергії ні від якої з проказ, навіть аби ту пику покусав родич комара, крокодил.
Та ж було саме таке, що цього б, материного сердобольного візиту в глупу ніч, сего разу не переніс би навіть такий бездушний кат, як наш Покахонтес. То був той раз, що аби таке й сталося, то совість, яка явилася світові в цьому екземпляру з підручника міфічної дарвінічної еволюції і боротьбі з видами, ся совість мала вивергти б його назад – кинувши тушу, повну води, з балкону просто на брук, у нетрі пекла невідомості, з якого цей ящур колись з Божої волі виповз, аби жахати дітей, родичів і решту київського люду по казках, знаних нам тільки під одним іменем: життє. Але, вбита горем очікування тієї миті, коли контингент її здоровля нарешті відмовиться виконувати материнський афганський обов’язок, мирно спала Людмила в сусідстві кімнат. І саме тому, і тільки тому, він і лишився тієї ночі жить. Хоч здавалося, що зайвішої скотини у цілому білому годі шукати навіть рідному, загартованому в уявних буревіях соціуму дядькові.

22. Пестощі ровесниці Крут

Скрежет зубів семидесяти пекел, герць крилатих ящурів з підручника еволюції, сумне весло Харона, що збиває кисіль загробних хвиль людських голів – усі ці та всякі напутні їм звуки увірвалися в розкриті прокиданням вухи набряклого під час сну тіла Михайла Дніпровича, щойно склепіння, хоч і втомлених довгим невмогом засипу, очей босими ногами іродової душі почало намацувати нове життє: ранок.
Усі ці страшні, дуже наближені звуки, йшли з кухні. Прокашлюючи сусідячі стелі, хора Людмила сновигала ранковими танками кухонного приладдя, марнуючи решту життя на черговий сніданок для отих двох нелюдів, які, якщо ти жінка, що впіймала синицю щастя в ранній юності, має неодмінно чи не кожна вкраїнка: запухле від горівки та телевізора напівгниле ладо, що хропіло, вибиваючи силою сновидного гуку останніх мікробів плісняви з вологих стін та справжній скарб любого дитяти, що, ошуканий, смажився в сні цнотливих мрій в иншій з кімнат, де звечора дбайливою материною рукою було відкрито доступ повітря з решти Києва: аби одного ранку не довелося пхати цю мумію замість кухонного бункеру, де підзаправляють всякого київського покоханця-сімейного термінатора, до двобортної чотиривимірної домовини, яка, вслід за сумним поїздом родинних зойків, якими матері і стрічають і проводжають життє, покотиться в бік вулиці Кіровоградської, де всіляким життьовим забаганкам та чуттям, які вдалося пережити нашим героям, буде знайдено і заброньовано останнє пристанище.
В усякий день бряцання виделок з ложками, звуки скипілих молок і запахи самвидавівських материних сирів, ладани приправ борщу і густі хмари духу, в яких вгадувалися і елегантні свині, і проза великої рогатої худоби, і всіляка птиця, солодили Покахонтесового життя солов’їним співом посеред райської рощі, що віщувала швидке опускання в шахту його черева наймистецькіших витворів материної кухні. Сі звуки зачинали нестися, протинаючи німий безобразний сон Покахонтеса десь отак починаючи з щоденної

читати