Завантажити

щотуру неодмінно нагадували про ймовірність того, що він пропускає фінал Кубка Світу з футболу.
Однак, на щастя, Покахонтес був такий самий далекий від футболу, як і від решти всього того, що нагадує про те, що ви - людина. І при цьому всьому зусиллями вашого покірного слуги, який незважаючи на відмашки з боку матері-Людмили все-таки взявся за справу розв’язання небіжевого любовного конфлікту серйозно.
Заради того, аби вивести племінника з його звичного стану коали, мною було запущено в дії єзуїтський план. Наминаючи млинці зі сметаною, я почав розмову про Стародавній Рим зокрема та античний світ загалом, шматком ока зизячи в племінниковий бік, чи не зацікавить раптом його корисна копалина стародавньої теми. Я навіть і не сподівався на успіх: але якщо фарт властивий навіть українській збірній з футболу, то мало ж нарешті хоч колись пощастити в цій державі комусь і на ниві виховної лінії.
Майже засинаючи в застольному сідалі після млинців і сметани, почувши про Гая Юлія Цезаря, якого племінник чомусь любив (можливо, тому, що той уже давно помер і не заважав Покахонтесу особистою присутністю: ба навпаки, можна було уявити себе Цезарем, лежачи на дивані і пухнучи від жиру, чим, в принципі, таємно від свої родичів Пока займався неодноразово, відтоді як почув про Цезаря), він раптом сам перехопив ініціативу у розмові. Як завжди, він знайшов, що його дядько хоче обдурити його: йшлося саме про те, як минався Рубікон, і ми з ним зчепилися на темі, чи різали перед тим жерці жертовні тварини, чи ні. Я казав, що різали, як козаки турчина, а наш фамільний цісар присягав, що то вже було по тому, як Рубікон перейдено. Виманивши племінника з ями сну, в яку він зараз же неодмінно звалився б, аби не Гай Юлій, я завдав несподівано дошкульного, а головне, як показало майбутнє – ефектного удару по його самолюбству, раптово шувбовснувши в ту частину античної історії, чи була любов між Антонієм та Клеопатрою, чи то – тільки вигадки, а насправді йшлося винятково про меркантильні інтереси.
Треба сказати, що всілякі історичні та археологічні події Покахонтес переживав набагато агресивніше і дошкульніше, аніж те, що могло, наприклад, статися з абиким, в тому числі й із ним, у реальному життю 21-го віку.
При спогаді Клеопатри Міша якось так чудно зчервонівся, мовби рак. Нібито своїм неосяжним внутрішнім взором на ложі поруч із Антонієм він побачив іншу Клеопатру, - ту, яку нещодавно він спромігся не зовсім упізнати в районі власного музею.
Бувають у житті чоловіків, навіть щонаймужніших в цілому світі, такі моменти, коли вся сталь їхньої волі від незначного подуву вітерця, зовсім малого, враз розбивається, і пада вже тепер нікчемним побитим чавуном на землю. Саме таким чавуном розсипалися тієї миті Мішині мрії навіки лишитися невтомним спостерігачем біля ікони улюбленого спогаду, що цвів на стіні, тією самою кислотою гробової цвілі українського інфантилізму невпинно поїдаючи його - колись при народженні – живу, бо кричало! - душу. Йому якось захотілося – ні, не життя з усіма його втратами й набуттями, пригодами, баламутством та свіжістю першовідкривача світу – то було б надто сміливо для його натури, яка звикла лише до одного – невтомно споживати блага цього світу, переважно молочної його частини ( і то так тихенько і ненабридливо, - аби ані собі, ані іншим). І все ж, небіжчику мого небожа захотілося начудити щось таке чудне, чого... він не чудив ніколи.
Майнувши ракетою мрії до Марсу, він одразу вирішив-було сісти на Землю. Але цього разу йому це вже більше не вдалося. Сяк-так в кухні поставивши на місце свого невдаху-дядька, який так нічого і не досяг у житті (натомість себе геть розгубивши по жінках, дотягав він тепер непримітного свого провінційного віку), Покахонтес поплентався в ночівлю. Але ся ніч, навіть гастрономічно чиста від болів, газів, пігулок і водних хлебтань, виявалася невигідно для нього довгою.

21. Клеопатра совісті

Без усякого сну, перевертаючи на вертелі ліжка мумію свого огрядного тіла, якось незвично довго думав Покахонтес тієї ночі про себе самого – про те, що завжди відчував він під боком і ніколи не давав собі ради, що воно до чогось би мало прагнути, чогось хтіти, якось скніти не в самий тільки бік молочної залози, запах якої подекуди вчувався йому в щоденному сирі з родзинками.
Перелякано вгадував у лабіринтапх часів, що ще не настали, Покахонтес свою власну смерть, яку поетична натура вночі бачить так ясно, ніби вдень. Щось хтілося йому і щось баглося. Щось звідусюди дошкуляло і тицяло в нього пальцем: йому раптом стало соромно за себе самого: за те, як він йде і як говорить. За те, як він слуха і за те навіть, як спить, щоночно протираючи попону старовинного дивану, завезеного, напевно, десь одразу по війні якимось офіцером-інвалідом, якого невдовзі зарили собакою неподалік корчми, де він добивав останню гільзу свого невтішного безшлюбного, напівбезлюдного віку, одразу по чому, за певні служацтва, кагебістське ложе разом із рештою пенатів по наслідству чинів переходило і до його

читати