Завантажити

попереду. Принаймні, так гадало жидівське дівча в закапелку, як їй здавалося, з якого не видно ні виходу, ні просвітку.
І власне, багато в чому вона була права. Єдина відрада, від чого буття її все-таки світилося слабким щастям, її донечка лялечка. Та й тут зовсім нещодавно мала Гдабона чимало мороки. Донька-було тєжко захворіла. І хвороба, попри тисячі змарнованих доларів, здавалася невиліковною. Ще вчора Гдабона почувалася на межі цього світу: бо що гріха таїти, коли б ляленька таки померла, мало чого лишалося, ради чого варто було, щоранку прокинувшись, насилувати себе і йти на роботу.
Звичайні жіночі радощі і бадьорості - жіночі журнали і телепередачі, фітнеси та всілякі руханки, підтяжки шкірок та брунькування цицьок силікона, подіуми і ріжна решта гламурної твані, включно з файними кобелями-мачами, савнами та карієрами, мало цікавили Гдабону. Якось із самого дитинства тримала вона в цьому відношенні хорду рівно. І хоча вона також, як і решта жіночого цеху, хтілася почуватися перш за все жінкою з-поміж решти жінок, те, що її певно, конечно і вельми конкретно вирізняло з-поміж когорти ровесниць та решт жіночих птичих зграй – те, що хоч би які нещастя її не вітали, хоч в якому дранті (а бувало й таке у її життю) їй не доводилося вибиратися в люди, вона на практиці виглядала Жінкою.
Не маючи зросту холерної гойдалки для подіумних платтів чи виняткової мерилінівської слинявої вроди, вона все ж трималася так, що ніяк не могла лишатися не помітною. Чоловіча частина вуличних зграй чомусь ламала голови в її бік. Хоч би скільки завсіди не всиділо в метрі ляль справжніх і всілякої симпатії гідних, та в реальному життю, а не на картинці власних домашніх свічад, всі вони втрачали на вазі, коли в тому ж таки вагоні, чи на тій же таки алеї, або в гуркотінні камінів бульвару появляласі общипана долею курка Гдабони Махстель. Курка перемагала жінку, тому що курка і була Жінкою.
Тутечки одразу треба зробити велику заввагу: ходила Гдабона не якимось спеціальним кроком із розгойдуванням стегнів у 380 градусів, від чого мається на меті таке саме кружіння, особливо пацанських та пристаркуватих голів, з яких подекуди вже сходив дух трупних склепів, але Гдабоняча хода була найпростішою з жіночих ходів.
Вдягалася вона, як я вже казав, не вельми вибагливо: і саме тому, аби зайвий раз не клопотати й так роздертих інтернетними звабами уяв чоловіків, яких, знала, не вдовольнить ані вона, ані хто ще – хоч би на кожного з тих падлюк вилізло враз по легіону найфайніших журнальних дів, для певності підтримуваних апаратами штучних сердець і дихань (аби мали хоч якийсь дух витримати оті свої оргії).
Жінка, словом, була гідна. А долі, проте, за ці перші двадцять чотири роки ще не було ніякої. Але то був уділ наймудріших і найкращих наших дів: саме тих, які вміють витримати і дочекатися своєї долі. Бо хоч розчарувалася і розневірилася в своїй судибині бідолашна Гдабона, але вона, її доля, ось-ось наближалася, і з кращими сюрпризами, про які їй повідає завтрашній день і найнесподіваніший із гостів, яких вона тілько могла бачити чи й очікувати.

20. Коло єзуїтів

Ми вже якось розповідали читачу про те, що якщо у світу і є який-небудь центр, то знаходиться він не де ще інде, як десь у районі гіпотетично першого полянського поселення, де тепер змагається за право на життя з хмарочосами Космоса якась нікчемна кількаповерхова середньовічна будівля стольного Києва, в якій саме і перебуває той центр на ймення Михайло Дніпрович Капіца.
Культурологію батьківського імені Дніпро на честь Славути ми залишимо на потім. Зараз же повідомимо лише, що цей егоїст із егоїстів, егоцентрист із егоцентристів, чмо зі чмів (вуличною мовою сучасності), живий бовван власних предків, і мій любий племінничок зазнав небувалих досі ударів з боку макросоціуму у формі матері, її брата і, опосередкованим чином, батька, Дніпра Петровича, який саме дивився в сусідній кімнаті футбол.
Була субота, початок дводенного шабату всіх національних бюрократів, байдуже – титульної вони нації чи манкуртського походження. Чути було, як грало київське «Динамо», живий бог вже більшості киян та інших антипатиків донецького клану. Грали з аутсайдером-приходнем із нижчої ліги. Однак, якби, скажімо, Покахонтес хоч трохи цікавився якимись ширшими, ніж власне існування, подіями в країні (якими у нас, крім футболу, споконвіку нічого і не буває), державою, яка стала його колискою і намірювалася з часом перетворитися також і на неодмінну його домовину; якби в грудях Міші замість каменю, густо намащеного з усіх боків болотом жиру, билося серце людини, то він би, певно, добряче перехвилювався б за здоров’я коментатора, київська національність на всенаціональному телеканалі якого вгадувалася без блюдечка салону мадам Блаватської: репортерські крики, що нагадували родові муки породілі, і зойки, подібні до тих, коли вже летять під поїзд, з приводу кожного епізоду, в якому Артему Мілевському вдавалося зачепити м’яч ратицею, вболівальнику зі стажем, що пропускав цей матч,

читати