Завантажити

розбудови його особистих свобід.

18. Скільки сонць у Космосі?

Сказати, що мій небіж був егоїстом із егоїстів – це все одно що просто промовчати. По його царственному погляду, по будь-якій із його дій (тому що він не завжди сходив з висоти свого становища до вербального спілкування з плебсом, серед якого йому доводилося мучитися в цьому житті) було видно, наскільки вся оточуюча цивілізація, незважаючи на своє неймовірне розмаїття, безнадійно відстала від того, що вдалося йому особисто; вона видавалася йому настільки примітивною, що навіть не заслуговувала на увагу і вивчення.
Дійсно, навіщо вчитися всяким аборигенським відсталостям, коли ти – сама довершеність. Усі ми учимося. Якщо чесно сказати, то мало того, що немає нічого, чого б не було раніше (як сказано в Еклезіасті), але будь-яким навикам у будь-якій сфері, в тому числі й у царині людського спілкування, ми навчаємося в інших – це звідтам ми беремо еталони, це звідтам ми наслідуємо кумирів, аби якоїсь миті їх перевершити, це там, і тільки там – від інших досвідів й від інших людей ми вчимося всьому: від найпростішого до найскладнішого.
Але що робити, коли ти сам еталон, кумир, довершеність, повна гармонія всього всіх і вся?
Якщо це так, скажу вам, то нічого більше робити і не треба. І Покахонтес був саме такою людиною. І нічого дивуватися, що майже нічого, крім щоденних традиційних рухів душі і тіла, вироблених ним самим, він і не робив. Додуматися до того, що ти сам і є ідеалом цієї світобудови не складно, але втілити цю ідею в життя на практиці можна винятково самотужки. Якимось чином Покахонтесу це зробити все-таки вдалося. Зрозуміло, що якщо ти – еталон, і ніщо і ніхто в зворотньому тебе вже апріорі не здатен переконати, то далі нічого іншого, як існувати всередині себе самого, задля самого себе і ресурсами винятково ж самого себе, не залишається.
Арістотель помилково гадав, що Сонце обертається навколо Землі. І саме тому Копєрнік і Галілей, які намагалися спростувати цю чушь, зазнали переслідувань. Я в київській квартирі на кшталт Копєрніка неодноразово був переслідуваний - і самим Покахонтесом, і його рабами - за крамольну думку, яка здавалася мені істиною: що центром Всесвіту не є не тільки Міша, а – й жодна інша людина.
То була очевидна єресь з мого боку, і час від часу щире каяття у власній неправоті рятувало мене від шибениці та тортур сестриних сліз. Згідно з уявленнями клану Капіц, Міша, і тільки Міша, є центром планети Земля, і другого центру, за живого існуючого центру, нє відать! Міша, і тільки Міша, є мірилом всіх речей, для Міші і тільки для нього існують, принаймні ті нещасні, які генетично є найближчими Мішиними родичами. Ми всі, мовляв, не свобідні, а створені, щоб Міша був свободний, але Міша: свобідний від всіх і усього. Потенційно агресивний і небезпечний для Міші оточуючий світ – ето древній мір, який оточує Афіни, намагаючись задушити свободу їхньої дитини - спокійно і безхмарно дожити до глибокої старості. І тому всі і вся, що є тільки прогресивного і тверезомислячому в нашому славетному роді, мають оберігати Мішу від соблазнів, спокус і решти агресивних намірів із боку.
У принципі, політика родинного раболєпія давала плоди. Голова Покахонтеса з дня на день здіймалася з усе більшою погордою, речі і люди довкола ставали все менш значущими, синові сентенції за обідом – все вражаючішими, свобода – все всеохопнішою, життя – все кращим. То була перемога не так персонально Мішина, як абсолютної свободи над абсолютним же її носієм.
Ви можете уявити собі, що відчули славні мешканці Афін, коли на горизонті нарешті з’явився суперник, якого Афіни не могли перемогти за визначенням – Спарта, себто особа протилежної статі на ім’я Гдабона Махстель. І можете собі уявити, що закричали раби, коли напіввільний громадянин, автор оцих рядків, одного з вечорів піднявся на подіум і заявив: раз Спарту не можна проігнорувати, отож вона має впасти... зголосившись при тому повести рабів у бій на славетних триремах. Людською мовою це означає: я запропонував очолити делегацію з офіційного сватання до Гдабони Махстель.
Жахлива думка викликає тишу. Саме вона і настала хвилин на десять. Чутно було лише плямкання губ і клацання зубів, та удари сталі об глину – це тоді, коли якась випадкова ложка зустрічалася з мисячим дном.

19. Головоломка для чоловічої частини

Чесно кажучи – марнота марнот це життя! Що я отримала від нього? І який морок іще судиться пережити? Чи можливо мені, жінці, помістити все це в моєму серці, аби воно не луснуло на частини, й аби потрьопане, не впало воно в землю і не покотилося по ній, порване, понівечене, погвалтоване і ні на що не годяще? Пощо мені такий уділ? Чому я? Що буде і чому не минути, - най воно буде все-таки все, що буде…
Так або приблизно так, сидячи на своїй кухні на восьмому поверсі дев`ятиповерхівки міркувала Гдабона Махстель. У її житті справді, коли й бували сюрпризи, то – радше щось скверне і негодяще. Мало зазнала ця дівчина щастя, і, бачить Бог, не так багато маячіло його й

читати