Завантажити

догодувати сина до його ж власної кончини, однак такими помислами, як виявилося, тільки погіршив ситуацію.
- Якщо він проджовжуватиме так жерти і не дбатиме про власне здоров’я, то ви не
встигнете розлучитися, - можливо, вам пощастить і ви помрете разом, - пом’якшив я з великим запізненням і відчуттям того, що тепер сестра оголосить мораторій на телефонні сповіді до мене, як мінімум, на місяць.
Але ні: Люда в своєму горю не вгавала. І того вечора вона таки взяла з мене клятву стати його персональним опікуном «у разі чого». І ми мусили вдарити у цьому питанні по рукам, хоча в мене на думці якраз з’явилася одна ідея виходу з цієї затяжної родинної кризи. Однак вона була вже не для сестриних вух.

17. Свобода Афін

Ідея полягала в організації другої персональної зустрічі Покахонтеса з Певною Особою. Проблема була наступною: колись я вже заводив із племінником мову про це, але він був категорично проти. Мотив небіжа не позбавлений здорового глузду - страх, що в кінцевому рахунку вальс Мендельсона доведеться йому слухати на весіллі Гдабони Махстель і власного дядька в якості гостя.
Але справжньою причиною мого з небожем непорозуміння було ось що: Покахонтес, як і я, ненавидів гроші, і тому, як і в мене, головним його ідеалом була свобода.
Коли двоє людей вживають слово «Бог», то це ще не означає, що вони мають на увазі одного і того самого бога. Сталося, що бувши дуже схожими, в тому числі й генетично, ми з племінником відрізняємося одне від одного приблизно так само, як білий і чорний кольори. Часто, і ця практика завелася між нами ще з раннього дитинства, коли я кажу «Біле», Міша повторює, але вже в нього виходить: «Чорне». Так і з системою свободи і товарного-грошових відносин.
Розумні люди кажуть, що гроші – не більше ніж засіб для досягнення свобод. Дурні - що ми прагнемо свободи, щоб досягти грошей. І ті, й інші праві. У голові Покахонтеса, проте, обидві ці ідеї зазнали значних пертурбацій, і, так і не змігши вийти сухими із води, цілковито затьмарили невибагливий побут мого небожа.
Завжди, коли Покахонтес дістає з бомажника купюру, на його обличчі з’являється вираз рідкісного гидування – на противагу азартним людям, які виграють у лотерею, співакам, яких пропускають у наступне коло Х-фактора, людям, які знають ціну і собі і грошам, і тому бережливо перегортають кожду сторіночку чистеньких щойно видрукуваних папірчиків. О, на відміну від них, Міша тієї хвилини відчуває одне: приплив страждання. Почасти це пояснюється небажанням розставання з папером, заради якого він псував собі хребта, просиджуючи на роботі, почасти – тим, що гроші, на його думку, занадто слабкий і тимчасовий засіб досягнення необхідної життєвої стабільності вже вчора. За гроші потрібно купувати харчі: якби харчі потрібно було купувати якимось іншим чином, думаю, гроші небожу були б і справді не потрібні. Поко наскільки любить себе, що вважає залежність людини (конкретно, його самого) від факту наявності чи відсутності грошей мало не за кримінальний злочин. Тому що свобода для нього – персональна основа життя.
Головною свободою було, є і буде для Покахонтеса прокинутися вранці, відчути в своєму тілі сумісне з подальшою можливістю пересування по квартирі здоров’я, добратися до клозету, а потім – до кухні, а тоді вже – до роботи і назад. Але головно: його цікавить повна свобода повторювати всі ці дії з дня в день, без жодних змін, від народження аж до самісінької смерті (а якщо смерть – не останній преділ, то щоб там, на небі, все повторювалося в тій же послідовності, що й на землі).
- Дядь, ну, чого ти весь час лізеш мені в душу! Я знаю краще від інших, зокрема, від
тебе, що мені потрібно. А потрібно мені одне: щоб такі, як ти, не заважали жити! – кинув він якось під час однієї з таких філософських суперечок.
Жити ж заважає, практично, все. Все, що не від тебе, все, що безпосередньо не залежить від твоєї волі, заважає жити. І тому з якогось моменту, по закінченні обов’язкових для диплому штудій, життя мого плємяша перетворилося на суцільну боротьбу за повний сепаратизм свого життя в рамках будь-якого соціального чи державного утворення.
Дуже скоро він зрозумів, що в цих особистих Афінах йому доведеться де з чим рахуватися. Афіняни, які, як і мій небіж, але в трохи ширших за власну персону масштабах, займалися політикою народовладдя з ранку до вечора, як відомо, мали неподалік від міста копальні, де раби видобували срібло – чим демократи і жили! Покахонтес же, який із моменту прокидання і до самого глибокого засинання раннього вечора (по можливості, найпізніше - о десятій вечора, що для киянина – майже злочин) неусипно боровся за високі ідеали індивідуальної свободи абсолютно від усього, отож і він повинен був мати рабів, які мусіли забезпечувати демократію його паразитування на тілі української держави. І треба сказати, що такі раби були. Цю функцію, як не складно здогадатися, виконували батьки, передовсім, мама Люда. Саме цей щасливий фактор і забезпечував республіку Покахонтеса всім необхідним для подальшої

читати