Завантажити

одного боку Покахонтес переконаний, що зустрів саме її, з іншого, оскільки в мить зустрічі він припустив, що це міг би бути і хтось інший, то Міша не знає: вона чи не вона.
- Дійсно, звідки ж ти можеш знати, Вона це чи не Вона, якщо, як я розумію, ти
навіть ні разу за руку не тримав свою Певну Особу, – скрушно резюмував я і, не доївши, залишив трапезу з гидливим настроєм і з якимись, хоч і мутними, та ще гидотнішими й похмуреннішими думками. Запитувати про те, чи не привітався він часом з тією жінкою, що так нагадувала, і в принципі відсотків десь на 99.9 і була Гдабоною Махстель, я не вважав за потрібне, бо це було уже смішно. Тим більше, що коли через півтори години, не втримавшись, я все-таки навів у племінника подібні довідки, то, звісно ж, отримав негативну відповідь. Однак племінник «проколовся», додавши те, що раніше не було нам відомо про Славнозвісну Зустріч, як саркастично я вже встиг подумки охрестити цю його чергову найнепристойнішу з усіх можливих декамеронів оцю «віртуальну оргію».
- Вона подивилася на мене так пристально, наче знає мене, - пригадав Покахонтес, -
хоча подібна ерудиція і пам’ятливість у його виконанні всього через півтори години після прийому їжі здавалися мені майже неможливою, і тому я трохи засумнівався в точності наведених ним фактів із його власного куцого, але таки переконливого, резюме інтимного життя.
- Чекай! Вона подивилася на тебе так, наче знає тебе, і ти навіть після цього не
впізнав її?
- Ні, я не зміг її впізнати. Але зараз я, нарешті, впевнений: вона, дядю, все-таки вона!
- Ну, слава тобі Господи, хоч це!


16. Бог на дурні молитви не реагує

Марнувати слова, які, як відомо, мають силу втілюватися в життя, на подальшу бесіду про діла амурні і практично відсутні, а фактично хмарою знов навислі над нашою нещасною родиною, якій, виявляється, мало було колись війни і голодівки, а тепер ще й таке лихо звалилося! – було годі.
Безперечно, що в цій проблемі з ідентифікацією коханої Покахонтесом було занадто вже дуже багато винних, щоб вирішення ситуації здавалося простим і однозначним. І найперше - триклята фотографія, єдино яка для Міші і служила основним енергоносієм споминів про Певну Особу, затьмарюючи собою наразі увесь світ нормальних полюбовних стосунків, як то - телефонні дзвінки, записки, слова про кохання при персональній зустрічі, я вже не кажу про той мінімум, який вінчає, практично, 25% всіляких людських походів князя Ігоря до опери, на кшталт того який здійснив, переборюючи, як Давид – Голіята, страх, сумніви і власну натуру, мій племінник.
Під 25% я маю на увазі викручування лампочок у під’зді і намагання зігріти один одного теплотою губ при особистому контакті з предметом, без якого подальше життя не тільки не уявляється, а на практиці вже зовсім і не є можливим. Якби я міг, і про це я не раз казав на кухні своїй сестрі, то віддав би дві дюжини кохань, які пережив сам, з усіма їх подробицями, за те, щоб Бог відкрутив час назад і зробив так, щоб мій племінник провів тоді Гдабону Махстель на свою Троєщину, був впущений нею в її власну квартиру і хоча б напився з нею гарячого чаю. Бо в такому випадку існували б туманні перспективи хоч другого чаю в інтимному житті племінника. Я згоден був би навіть на те, щоб він відразу відкланявся. Ба ні! Заради рідної кровинушки, мого любого племінничка іноді я подумки розщедрювався настільки, що готовий був віддати дві третини своїх особистих любовей - я був згоден уже на секс одного-єдиного поцілунку мого племінника з однією викрученою лампочкою у під’їзді за весь цей мішок моїх особистих зітхань і решти любощів.
Але, Бог, як відомо, дурних прохань не виконує. А що може бути дурнішого, ніж зробити щось за іншого. Кожен має прожити своє власне життя, а життя Покахонтеса тільки починалося: особливо в тій сфері, про яку йому аж нічого не було відомо, і про яку він не хотів нічого слухати, але в яку він, як автомобіль у вибоїну, сів одного нещасливого дня.
Між тим, здоровля моєї сестри погіршилося. І то сильно. Сказати, що причиною цього був її син, точніше, постійні думки про його долю, це все одно, що не сказати нічого. З якогось моменту Людмилу якось перестав хвилювати образ надуманої в нічних кошмарах невістки Гдабони Махстель. Напевно, десь на глибині душі бідолашна Люда відчула, що дівчина просто не винна в тому, що її син - ідіот, і тому «невістка» не може відповідати за ситуацію з погіршенням її власного здоров’я (хоча номінально «вона не повинна була приходити на тоді іменини» - і цього вироку сестра вже не скасує ніколи).
На зміну сльозам страху втрати сина і збільшення роду людського шляхом підвищення кількості мешканців у її ж власній квартирі прийшли набагато лютіші і пекучіші сльози втрати можливості контролювати ситуацію, що розгорталася, після… своєї власної смерті. Люда якось собі надумала, і ця думка звила гніздо в її голові не на один рік, - «що ж то воно буде з Мішою, коли я помру?» Я заспокоював її, як міг, кажучи, що смерть, можливо, не так близько і що вона, Люда, ще встигне

читати