I

Спочатку було тихо і сумно, потім розпочалися хороводи. Заграла музика – раз, два, три чотири! – і в танок пішли люди, гуляли, співали, пили вино… Добре, коли навкруги веселощі. Я сидів на лавці і бачив двох дітей – хлопчика і дівчинку. Вони були на баржі, біля маленького острівця, посеред чистого, як космічний ефір, озерця… А навколо ліси, гори, небо, сюрчання коників у траві і вранішній щебет птахів.

На столі горить свічка. У маленькій кімнатці було темно, волого і сумно. Лише свічка, її ніжний безкінечний вогник не дає відчувати, що я тут сам. В її безмежних очах я бачу вогні великих міст, сонце, хмари, оленів у лісі, бурхливу сонячну річку, пташині базари, пінгвінів, гусей-лебедів із казок. Сидіти весь час на місці не має сенсу. Маленький вогник тремтить, як ведмежа, відірване від матері, і хочеться його зігріти. Маленький вогник, пластинка жовтого кольору, зверху жовтогаряча, а знизу синя; вогник, схожий на медіатор. Вогник прориває велетенська діамантова Жар-птиця, летить над зорями, а після неї залишається срібний шлейф. Поки горить вогник, мені тепло. Я торкнувся пальцем – розпалений віск боляче пряжить у руку! У шовковій темноті неба яскраво засвітилися зірки, сузір’я об’єдналися довгими лініями, перетворюючись на оріонів, псів, ведмедиць, хіронів, драконів і кассіопей…

Востаннє вона замайоріла, так часто-часто і погасла.

 

II

 

Над нами усіма одне сонце, один місяць і одні зірки. Я – просто пес на прізвисько Шакал, напів-дворняга, напів-такса, шерсть моя довга і вуха мої довгі, аж по землі волочаться. Цілими днями я нічого не роблю, лише сиджу на прив’язі коло своєї будки і гавкаю на чужаків. Неначе і мені не хочеться побігати, гратися, ганяти котів!.. Тож тільки і лишається, що вдень спати, а вночі дивитися на зірки. Я вже вивчив давно всі сузір’я і… тільки ж ви нікому не скажете? Здається, я відкрив нову зірку! Інколи балакаю з нею і чую у відповідь, інколи вона більше говорить, розповідає мені, що там вирішують на небі щодо нас. Вона для мене світить, мені, так, саме мені, але я не можу навіть побігати, купаючись у її світлі – сиджу біля будки, пильную панське добро. Єдине, що мені дозволено – мріяти. Я мріяв, як здохну і стану синього кольору; мене на кришталевому човні відвезуть вверх течією по річці до тієї сонячної зірки…

 

III

 

Дзвенить дзвіночок – Дзинь!

Пі-пі-пі…

Хтось підходить до дверей щоб відчинити. «Я Вже йду!»-кричать господиня і відчиняє. Пі-пі-пі…

-Хто там?

Бах! Нікого немає…

Пі-пі-пі… Стоп…

Дзинь-дзинь-дзинь… Вжить! Заливається соловейком баян і над хатиною вночі вибухає ціла купа різнокольорових феєрверків. Зі святом вас, люди! Зі святом, народ! Слабкий тугий довгий свист – над землею щось пролітає, зависає у повітрі, тримається у тривожному очікуванні. З чола градом сиплеться сонячний піт… Те саме чулось кілька секунд; чекає, а потім летить, розрізняючи цю білу ніч суперкрутими піке і мертвими петлями та бочками серед інших годин, проведених у печалі чи в напівзабутті. Воно летить сюди і я бачу – це відьма, вона атакує…

-Ага!

Я Баба Яга! Цілий сніп страшних старих відьом кружляє на мітлах, радіючи… Скоро у нас шабаш, скоро гульня… Лише через чотири дні! Хай живе веселий розбій!

-А пам’ятаєте, дівчатка,- каже одна,- як ми із Фаустом танцювали? Що ти йому казала? – І та червоніє від сорому й летить геть.

Еге-гей! Ото були часи!

Зі святом тебе, важка втомлена земле! Зі святом тебе, цвіт папороті! Зі святом вас, роси на синіх дзвіночках! Зі святом річку і сонце, що живе вночі! Зі святом тебе, діду, старий скрипучий млин! Радій із нами, дівчино, перевернута в тополю! Зі святом, вся містична сило!

Потім відьми розлітаються з дикими криками, проносяться над землею, кидають камені у вікна, б’ють людей на вулиці, палять домівки. Eat my shorts! Коли ж вони летіли над великим палацом, що стояв на перехресті кількох тріщин, з яких виривалися оранжеві іскри, розміром з добрий кулак, той вибухнув. День засвітився серед ночі, такого не бачив ніхто й ніде… Земля завила й від страшного ревіння затремтіли всі гори, всі ріки, всі пустелі кам’яні.

Пі-пі-пі… Дзинь!

Відьми розлетілися хто куди, тільки б тут не бути. Відьмам, дочкам диявола, стало страшно… Зорі почервоніли, налилися сльозами калини й вистроїлися у білому нічному небі в слово:

(…хвіст страшної комети зачепить Землю

люди, втрачаючи шкіру, волосся й очі…

…будуть чекати ангелів з неба, а прийдуть…

…прийде комета на Землю,

Зірку Одкровення несучи на хвості,

Ім’я тій зірці…) –

ВОГОНЬ…

Це те, чого ми боялися. Це те, що нас зжере і дітей наших.

 

IV

 

Отож, на баржі, посеред мальовничого озера сидять двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Обоє гарні, чорняві, у звіжевипрасованих костюмчиках. Їм років по дев’ять, вони граються ляльками і машинками. Не те, щоб було дуже весело, але добре – це точно. Серед тихої мальовничої природи, серед озера, що простирається ген-ген за горизонт, неначе море, серед м’яких лісів та левад. Я ваш, мої дерева! Сказано це було, коли ще в лісі був, де ростуть дуби, берези й сосни. А коли дивиться знизу догори, то відчуваєш у собі всю прадавню силу, ровесницю хіба що Атлантиді.

Дівчинка знайшла маленьку скриньку, з різьбленою кришкою й численними гравюрами, пошкодженими часом та вологістю землі, що її прикрашали, на вигляд-старовинну. Хлопчик поставив її між ними. Що там? Мабуть, намиста й браслети, подумала дівчинка. Ясна річ – олов’яні солдатики, коники, кораблики – вже знав хлопчик.

-Ти відкриєш?

 

V

 

Обіцяли показати місця, де ходили греки, де пили вино, розповідали один одному міфи про героїв. Група студентів вибралася з душного «Ікаруса» на вільні простори кримських степів. Котрийсь із них у панамці, хтось у білих кросівках; з рюкзаками, хтось слухає Сісі Кейч, а в когось мати зараз батрачить на фермі біля корів. Між ними бігала височезна засохла мавпа у здоровенних сильних окулярах, в кишені у мавпи чекала свого часу граната. Всі до купи, до купи! Цими кам’яними сходами, цією бруківкою колись ходив Геракл, пив вино, розповідав міфи, про греків, що з прямокутними бородами, аж сміх бере, гей!

Ту-у-у! Це гудить потяг і клуби диму вириваються на перон, а в ньому купаються перехожі люди. Серед них є ведмеді, страуси, циклопи, парасольки, цитрусові малюночки в дитячому альбомі, «колеса» екстезі, круті «Феррарі», смажені індички, насіння із соняшника, ацтеки - такі смішні і дивні, молекули Гідрогену, сонячні промінчики, дешеві китайські кеди, усмішки властолюбців, хмільний перегар, кувалди, дерев’яні колоди, курчата з мультиків та ін.

Швидко потемніло, на вулиці, прямо на бруківці, почали роз’їжджати міжгалактичні футболомобілі. А в них сидять веселі люди і кричать: «Здровєнькі були!» і ми, студенти, їм відказуємо: «Hello!» Ми веселі, тобто, навєсєлє. Ми, блін, навєсєлє! Ходимо по квадратному колу, куримо, граємо на сопілочках… Раптово вискакує з гурту індіанець у сіро-буро-малинових шароварах, сука, еге-ге-гей! – і всі падають перед ним, роздягаються, роблять, що мусять, купаються в попелі; «Слава КПСС!» - чується звідусіль і це до сміху й задухи неприємно. Хай живе головний ворог народу, що вже не сів на голову, а вліз у неї (це найгірше) і управляє нами, мов солдатиками з воску!

Самотньо п’яна гітара…

Марсіани забренчали на арфах, забігали по колу пацюки і засвітилася лампочка. Електрика FOREVER! А вже за вікнами бал, де танцюють тупоморді коні і свині, і хмарки, і смажена ковбаса. Дракони засурмили в бойові ріжки і свічка загорілась яскравим полум’ям. «Не морозьтесь, пацани!»- гукнув він весело і пішов вприсядку. А там, несподівано з гурту вирвалася кльова провідниця у блискучому береті з пістолетом «Баррета» і з сумкою з драконової шкіри. «Де мій вагон, де мій вагон? Я загубилася!» Всі сміються. Тоненька дівчинка… Курт…

 

What else should I be

All apologies

What else should I say

Everyone is gay

What else could I write

I don´t have the right

What…

… тоненька дівчинка у величезних зелених чоботах падає на землю: раз, два, три!.. «Уже пів на четверту»- порахував і сказав лісовий гном. Потім от що сталося: за провідницею вереничкою вибігло пританцьовуючи дванадцять чоловік: полковник Арбетнот, місіс Хаббарт, Мері Дебенхем, містер Маккуін, містер Мастермен, Грета Ольсон, княгиня Драгомирова, граф і графиня Андрені, містер Хардман, італієць Фоскареллі, Хільдегарда Шмідт. І знову всі сміються. Як каже один худий лікар-наркоман, всі брешуть, отже нічого страшного. Градом сиплються жаби з неба кольору людини-неведимки, а сонячні слони танцюють гопак… Хо-хо-хо… Всіма любимий дракон підходить до знаменитої провідниці і запрошує її на танець, а вона відповідає: «Бачите, мсьє, уцю сумочку. Це мій колишній чоловік… був.» Дракон озирнувся навкруги, чи ніхто не помітив цього прикрого моменту і потихеньку чимчикує назад, а провідниця загиготала диким сміхом, земля навіть здригнулась.

Виходять один за одним жовті гусенята і (drum fraction) - тинь-динь! починається офіційний парад. «Пані та панове,-каже у мікрофон солоний огірок в окулярах від кутюр,- прошу пройти до столової, їсти мізки та пити ацетон». Всі, хто були присутні, швидко кинулися, аж бігом, щоб підживитися. Уявляєте, вони їдять, смакують, плямкають і відригують… Красота! На поміст із черепахових панцирів виходять двадцять шість лебедів-красунь, повертаються спинами до глядачів і повільно спускають із плечей до самих ніг золотисті халати кімоно. Ой, як цікаво! А тут і братва підтягнулася – прилетіли на мітлах відьми з дикими криками, писком і т.д. Провідниця вискочила їм назустріч і, цілуючись (блям-блям), махаючи сумкою, пищала голосно: «Ой ви мої любі! Мої хороші!»-«Ну як, свято вже почалося?»-питають відьми. «Так, зараз запалюють ракету, буде феєрверк…»

Бах!

На горизонті стався жахливий вибух – рівних якому ще не знала планета. Далеко за горизонтом спалахнуло щось, немов гармата, психоделічно-зеленим і прокотилася хвиля землею на тисячу кілометрів в усі сторони світу, змітаючи все на своєму шляху, віддалася луною у лісах і американські шпигуни-супутники побачили у свої ілюмінатори як десь під хмарами зародилася купка білого пилу, і з нею дуже повільно та впевнено почав рости гриб… І заплакала Чорнобильська Мадонна. І закричали неймовірним криком усі, Боже мій, порятуй! Такі страхіття бувають лише у фільмах жахів. Кров запеклася на обличчях, білки очей потемніли, зуби випали, рук розсохлися – і провідниця розпалася на шматочки, а потім розлетілася, як пил. Жах огорнув усіх, і вони розбіглися в різні сторони, хто куди, швидше, швидше! Боже, порятуй, що сталося? Комета із зеленим хвостом влетіла в атмосферу Землі і з розгону врізалася у старовинний замок, і він розколовся на шматки під вир іскор. Що ж сталося з усіма тими, хто там був, хто і як тікав? Один із них вирвався із гурту і тінню майнув у підземелля. «Я вільний, ура!-тікаючи, подумав він-До речі, Іуда навряд чи був покидьком. Скоріше, необхідним місточком між гріхом всесвітнім і прощенням. Я впевнений, Ісус його пробачить. Погано бути навічно проклятим. А все ж він потрапив у пекло. Чому? Бо закінчив життя самогубством». Один зупинився. Стоп. Туди – і кинувся бігти в інший бік.

Заграв гімн, лопотіли слони вухами, майоріли на Дикому Заході скажені марсіани, олов’яні солдатики теленькали на маленьких барабанчиках, а свічка горіла, горіла, горіла… Й досі бачу: у сонячному світлі мерехтить пожовклий кадр, сепія золотим язиком його облизала: дитсадок, звичайний літній день і сонце світить, і росте трава, аж ось відчиняються парадні двері і на вулицю вилітає зграя дітей, а замість облич у них… а замість облич у них протигази, намертво прирослі до голови… все літо в один день… Як зараз бачу, стрій здоровенних молотків крокує під шалені акорди електрогітари:

We don’t need now thought control!

 

Дикий вовкулака скаче кущами, світить хижо очима і щось шепоче. Хмари насунули на небо, а найправдивіші, найхоробріші та найпузатіші мужі приготувалися брехати.

У Зоні стріляти ні в кого…

Зараза… Мені тут пахне заразою, я знаходжуся в якомусь льоху, страшному й темному, а на підлозі сяють сонячною фарбою мухомори. Тут, мабуть, був якийсь палац для короля, потім для хворих раком. Тут, автострадою, що півкільцем огортала палац, бігав хлопець із факелом, у білих кедах, білих трусах та з п’ятьма кільцями на пузі. Що то за фрукт? Еге-гей! Біжимо! Стадо слонів, стадо антилоп, стадо зебр, AFRIKA! А-а, який же я ідіот, ідіот! Не плач, ні… Гм… Не треба… Хтось на мене дивиться із дальнього кутка (Я ж у в’язничній камері, пам’ятаєте?)-це вогняна голова. Я тобі поклонюся, стаю на коліна. А вона сміється! І чого вона сміється? Була б у мене гармоніка, я б зіграв, але в чоботях у мене пісок з Урану. Чорт, я не хотів. Головешка підходить сміючись і каже: «Я Зевс, хрещений батько Тріади Олімпійської. Розумієш, дурнику?» А хрещений батько – то гарна прохвесія! Він каже що робити – і всі роблять; він мовчить, а його слухають; він бере все, що бачить, і з тої секунди це вже його річ. Не те, що декотрі невдахи – себе ненавидять!

Головешка одягнула червоні галіфе (такі, мабуть, батько Махно носив), закурила люльку і вискочила через вікно в космос. Ну і нехай!

А, ще хотів сказати: їде машина. То, мабуть, якесь там «Ferrari» чи мерс, бо дах у нього відкритий, в салоні дев’ять чоловік і гармошка, вони грають пісні і співають. Мені смішно, що вони не знають про наяд, які ховаються у кущах і дивляться на те диво переляканими очима по п’ять копійок, що не знають про русалок, які пливуть брасом у водному каналі, який не так давно простягся паралельно сірій дорозі – не що інше, як довжелезний язик монстра Гиго. Співають, ла-ла-ла! Їм весело, а я себе ненавиджу. Ненавиджу! Чого сидіти у кутку, коли люди роз’їжджають у тачках і співають. Тік-так, тік-так, а час іде… і моя молодість проходить повз… веселощі, пряники і гітару. Ну і нехай, Гиго їх проковтне, а я житиму, може й невесело, та спокійно й сито. Вони їдуть, співають, а на руках у них мітки «КПСС», Служу Совєтскому Союзу! Оце і є ім’я того самого звіра.

Через дорогу перебіг голий мужик, кинувся у поле, а звідти – прямо в леваду. У нього в руках свічка. Він і любить людей, але ще цього не розуміє; він як той Пан, гуляє сам у всіх лісах планети і грає на сопілочці. Чого з ним не подружився титан Прометей, провидець, мій кумир? Він – best of the best – він дав можливість людям побачити своїми очима всю красу світу, в якому є веселки, промені сонця, русалки, шум моря, зелений квітучий луг, звірі лісові, високі дерева, дзвінкоголосі птахи, свіжі й прохолодні ранки, яскраві заходи сонця і дика пісня африканських мандрів біля потужної та величної Конго!..

 

VI

 

Косі пласкі промені жовтого сонця прорубали віковічну стіну з прадавніх дубів, розірвали собою коричнево-золотистий дух, увірвалися, немов з темниці, сонячними стовпами розмалювали пил і впали на пожовкле листя. Листя, як діти, щось тихенько шепотіло і підтанцьовувало під тихеньку мелодію, що з’явилася незрозуміло звідки й навіщо. Так тихо і солодко у лісі, там пахне пилом і сосновою корою, там гуляють дикі звірі і милуються красою кольорових тіней. Цю ранкову елегію порушили далекі дитячі голоси – на пагорб піднімалися двоє маленьких дітей – хлопчик і дівчинка. Вони про щось жваво перешіптувалися, дівчинка з наївною впевненістю щось доводила, а хлопчик виступав у ролі такого собі скептика – ніби нічому не вірив. Вони піднялися до старої одинокої сосни, яку в цілковитій темряві освітлював один-єдиний пильний промінь. Діти присіли під деревом, дівчинка занурила руки між коріння й обережно витягла маленьку скриньку з різьбленою кришкою. Гострим лезом хижий фон пронизав віковічну тишу, та ніхто цього не чув – хлопчик вже ніс знахідку на своє улюблене місце для ігор – до старої баржі…

 

VII

 

- Ти повинен уже розуміти, ти достатньо для цього дорослий – гроші вирішують проблеми.

Повз моцний весняний виноградник оленячою стежкою йшло двоє: батько і син – Старшой і Меншой. Батько був якраз у розпалі, махав руками, мов вітряк, роз’яснюючи сину прості істини.

- А люди склонні до швидкого рішення проблем, навіть тоді, коли це зовсім не проблеми, а обичні капризи. Всі хочуть грошей, не понімаючи, що не в грошах щастя…

Меншой був високим двадцятичотирьохлітнім хлопчиною (і з кожним роком ставало на рік більше), йому хотілося відповісти батьку яким-небудь жартом, наприклад, що щастя не в грошах, а в їх кількості; але він слухав, лише слухав з виразом обличчя покірного ягняти.

- Підпільний мільйонер може мати у себе під ліжком у сховку статок, але все одно стоятиме разом з іншими в трох чергах відразу: за ковбасою, сірниками і милом. Ні, мій сину, обов’язкова складова щастя – треба мати хоч яку-небудь владу. А що таке влада?

- Влада – це сила!

- Правильно. Але щоб її отримати, треба пройти важкий шлях, який не кожному під силу, але не тобі. Слухай, синку, батько тобі каже: будь черв’яком, де від тебе цього чекають, нехай твоя думка співпадає з думкою більшості, а краще – правлячої сили; розірвись на шматки, але виконай обіцянку; служи силі і виконуй будь-які її забаганки, пам’ятай – мета виправдовує засоби. Так, чорт побєрі! Але навіщо я тобі це кажу? Запам’ятай одне лише, найголовніше: нехай у тебе буде ціль у жизні, йди до неї всіма дорогами й силами. Твій старенький батечко зовсім не хоче, щоби ти усе життя підлизував зади всім підряд, ти будеш хробаком і нулем, нулем без палички, аж поки не з’явиться у тебе хоч якась влада. Тоді вже, от уже треба викрутити з людей все, що можна – життя одне, хто встиг, той і вхопив!

- Але ж влада,тату, це важка ноша?

- Звичайно, але важка ноша лише тоді, коли ти дійсно мудрий правитель і прагматик. Нажаль, за всю історію було стільки, що й пальців вистачить, щоб перерахувати. Не всі ж повинні служити народу, комусь і народ повинен кланятися в пояс.

- Хіба ж не варто хоча б спробувати…

- Що саме, чорт побєрі?

- Діяти прагматично…

- Ха-ха,- Старшой закинув голову назад, оголив кінські зуби у дивній подобі посмішки,- якщо в тебе є гітара, то це ще не значить, що ти Ерік Клептон!

 

VIII

 

Був звичайний весняний ранок, коли молодий студент (умовно найменуємо його Вася), прогулюючись безкрайніми вулицями Києва, помітив купу народу біля Палацу Спорту. Отже, щось цікавеньке, подумав він; почав накрапати дощ, до вечірнього потяга залишалося ще сім годин, тож він засунув руки поглибше у кишені брюк і почимчикував до натовпу. Вася знайшов зайві три карбованці і вирішив будь-що потрапити на концерт. Він без труднощів зумів перекупити квиток у якоїсь жіночки і пірнув до прохолодного темного залу.

Коли студент Вася всівся, то помітив що на цей концерт зібрався повний аншлаг, а кілька десятків чоловік так і не змогли на нього потрапити. «Що ж, пощастило,»-подумав він, і, вдоволений собою, вмостився позручніше у кріслі. Дійство затягувалось з початком, тож від нічого робити він спостерігав за двома веселими дівчатами, що сиділи попереду нього і з сумом співчував своєму становищу - значно краще було б сидіти між красунь, ніж між двох об’ємних тітоньок, у щілинці між якими він ледь вмощувався. Погасло світло і завмерло серце, почалося… Відкрився парадний вхід у партер і до залу якоюсь неземною ходою увійшла жінка років сорока-сорока п’яти. Одягнута була в довгу сукню, на високих підборах, йшла мовчки і без мікрофона, і всі за нею спостерігали. Вона виставила руку вбік, проводячи її над головами глядачів, сидячих праворуч. І сталася дивна річ – всі ті, над ким проносилася рука загадкової царівни починали стрибати, шуміти, гавкати, бекати, розмахувати руками, волати пісні, словом вести себе неприродно. «Це якась гра,»-подумав Вася, і всім своїм спокійним виглядом давав зрозуміти оточуючим, що думає саме так, а сам сповз у сидінні понижче, щоб не (а грець його знає?) потрапити, бодай, під дію чарівництва.

- Оце зараз і ти так почнеш робити! –Залилася сміхом одна з дівчат-жартівниць. Вони обидві гикали і тикали пальцями на людей, що дивно поводили себе. Та тільки чарівниця пропливла біля них, та, що сиділа ближче до краю повернула голову вгору і протяжно завила. «Ой, мамочки!»-друга дівчина не на жарт злякалася, схопила за плечі подружку і відчайдушно почала її трясти: «Лєнко, що з тобою? Досить! Досить!» Подруга гимселила її по обличчю, але ніхто на те уваги не звертав. «Досить! Перестань!»-Та якраз закінчила з воєм і перейшла на гавкіт. «А нехай йому…-подумав Вася і ще нижче сповз униз,-це вже не іграшки!» Чарівниця в цю мить дійшла до сцени, повільно повернулася до залу обличчям і, роблячи виразні рухи, плеснула в долоні – все скінчилося, всі гавкаючі, нявкаючі, бекаючі та ін. знову стали людьми.

- Здрастуйте,-сказала вона.

Це був сеанс у екстрасенса і гіпнотизера - жінки, відомої в столиці, але про яку Вася ніколи не чув. Із самого дитинства він виховувався у глибоко релігійній сім’ї, в університеті він мусив відвідувати заняття з атеїзму, а зараз несподівано для самого себе опинився на виступі у людини, яка доводила силу нетрадиційної медицини. Через деякий час з початку дійства десь із перших рядів до чарівниці підійшов молодий, з виду міцний хлопчина в простій одежі, зачіска коротка. Його вигляд був звичайним, а очі – з таких, що не забуваються, перелякані, принишклі. Хлопець був німим. Він не так давно повернувся з Афганістану і не міг відійти повністю від тих жахів, що переслідували його кожну хвилину, навіть уві сні. Хлопець був контужений. Чарівниця сказала, щоб добитися успіху, йому треба відвідати одинадцять її сеансів, зараз був шостий, а результатів зовсім не було, він мовчав.

Уявляєте, зал, повен людей і ця жінка поряд з хлопцем-афганським ветераном (котрому ще й двадцяти немає), стоять на сцені. Він, зім’ятий життям і вона поряд з ним – мудра, велична.

- Скажи слово «Мама»,- аж смішно стало, як можна не могти. Вона простягає руку і кладе йому на голову – скажи. Він нервово і сконфужено озирається навкруги і… нічого. Бекає щось, навіть найпростішого людського звука не видає. В очах хлопця – щось схоже на відчай, в її очах – надія.

- М… б… б… - щось намагається він.

- Скажи «мама» - твердо повторює жінка.

- М… Ббм…

Повна безнадійність…

«Боже, поможи йому,»- десь у залі шепочуть атеїстично виховані люди. Всі дивляться, уважно слідкують, навіть Вася зараз дуже хотів, щоб у хлопця все вийшло.

- Мм… Ббм… М…

- Скажи «мама»…

- Мм…бм…м…

- Скажи!

- М…мб…мбм…

Відчай поселився в його серці. Невже ж так нічого ніколи і не вийде? Нічого йому не вдасться? Він, котрий біг з автоматом назустріч ворогу, котрий дихав пилюкою, тягав на плечах каміння, днював на БТР, а ніч проводив на безсонному посту, який бачив смерть і вже побував у пеклі – і не зможе? Невже не скаже нікому ніколи жодного ласкавого чи лайливого слова?.. Ні, він не міг, вени на шиї надувалися, обличчя червоніло, очі вилазили з орбіт, а нічого так і не виходило…

- Мбм…

- Мммм…

- М…б…

- М… б… МА!

Зал ахнув.

- Ма… Ма… Ма… Мама! – Двадцятирічний хлопець видихнув і підточено упав до ніг жінки, стис їх з усієї сили і голосно ридаючи, крізь сльози шепотів:

- Мама!

Весь зал плакав разом з афганцем.

Отже НІ! Значить, не вбито мене, не спалено і не розстріляно, не розчавлено гусеницями танків і не витравлено надновими вірусами, не забуто, що таке честь, хай живе голосний спів пташок, сміх дитячий!.. Не вибили з мене червоножовтневі демонстрації, західні воєнні інтриги, весь XX вік не знищив мене зі своїми атомними бомбами, наркотиками, ідіотизмом цього прогресу, жадобою, жадобою; отже тужить Аtom Heart Mother і пам’ятає, я син; отже, живу, ура! І світ кольоровий, і фашисти нічого не зроблять, і мій рідний дім, гей-гей, як там співається, я забув – буду жити!

 

IX

 

Була ніч. Темна, похмура ніч, знаєте, бувають такі… Я пес напівлабрадор-напівтакса на прізвисько Шакал, лежав біля будки і дивився на ворота, щоб ніякий чужак, бувало не ввійшов, не поцупив панське добро. Стиха у дальньому полі сюрчали коники, дув теплий літній вітер, на небі купчилися сірі галушки – люди називають їх … Раптом одну з тих галушок прорізав срібний промінь і впав на мене – моя срібна зірка усміхнулася мені. «Привіт,»-сказав я . «Чого ти тут лежиш,-шепотіла вона збудженим голосом,- всі, хто хоче бути на волі, давно на волі. А ти що, хочеш тута залишатися і пильнувати й без того нікому не потрібне добро панської ледацюги?»- «Я б хотів на волю, але я не знаю що там. І мені страшно від цього…»-«Не страшно!- Підбадьорювала мене зірка -Я ж з тобою!»-«Але я не можу покинути хазяїна, він на мене надіється… Собака – друг людини.»-«Друг, коли її не гамселять ногами і хоч інколи годують вчасно, коли дають розім’яти лапи і жити вільно!»-«Ні, все не так! Мій хазяїн добре до мене ставиться, мені гріх жалуватися», а зірка усміхається: «Ти думаєш, звідси не видно нічого. Зірки створені для того, щоб бачити все і освітлювати дорогу заблудшим».

Тихенько, щоб не привернути нічиєї уваги, я кігтем розкрив карабін і, звільнившись від полону, кинувся до воріт, проповз під ними – і гайда на волю! Як тоді мені легко дихалося, як весело було на самоті!.. Правду кажуть – мати свободу – це ніщо, отримати свободу – це все!

Три дня і три ночі я жив у лісі, спав, де хотів, біг, куди хотів, ловив на болоті качок і зайців у лузі. Сире м´ясо ще ніколи не було таким смачним і ніколи так легко не дихалося!.. А з вечора і до вранішньої зорі ми говорили з зіркою і нам було так невимовно хороше, так добре! В одну з тих трьох ночей я їй зізнався, що то найщасливіші миті мого собачого життя.

Ранок четвертого дня був похмурим і сірим, ось-ось мав початися дощ. Із середини дня і до вечора я блукав степами, що розкинулися у всій своїй безмежності за лісом, поки не натрапив на поселення людей. Особливо воно запам’яталося мені тим, що посеред нього знаходилася велика будівля, що страшенно гуділа, а з величезних труб валив чорний сонячний дим. Коли пішов дощ, я саме дрімав у якійсь канаві. Важко холодні краплі билися мені по вухам й голові, і я прокинувся. Калюжа, що вже встигла зібратися у вибоїні на дорозі, майоріла безліччю яскравих кольорів. Такого я ще не бачив. Звичайно вони були сірого кольору, а тут переливалася із червоного, салатного, синього у жовтий, фіолетовий, сонячний… Я подумав, що тут знаходитись недобре, тому рвучко знявся і втік знову до лісу. Поки я біг, ішов дощ, і скажені краплі жаринками кусали мене.

Коли на небі з’явилася моя зірочка, я вже був у лісі. Зірочка була дуже злякана чимось. Вона розповіла, що у людському світі сталася страшна трагедія – щось вибухнуло і від того всім їм дуже погано. «А нам щось буде?»-Запитував я. «Не знаю, але я чула, що багато звірів – оленів, кабанів, диких кіз – осліпло і померло. Ті з них, котрі вижили, але осліпли, тікали подалі з північних лісів, бігли до найближчих поселень людей і падали у них під вікнами, немов питаючи, що сталося? Дикі звірі питали допомоги у старших братів, але, схоже, ті й самі не знають, що робити».

До ранку моя передня лапа вже не працювала. Весь день я тікав вглиб лісу і знов потрапив під дощ. Лапа відпала, хвіст розкришувався, щохвилини моє тіло, починаючи ззаду, гнило, смерділо, а вуха покривалися болючими плямами. Не можу передати, який це був біль – моє тіло відлипало й руйнувалося, випадали очі і зуби. Я впав на дорозі і під жорстокими краплями стиха плакав.

Бо коли розвидниться, моя зірка мене вже не побачить. І дарма, що вона буде щосили кричати і розпитувати лісових мешканців, будячи їх від сну, ми з нею бачилися востаннє.

 

X

 

Маленька скринька з різьбленою кришкою стоїть на баржі, її між ногами затис маленький хлопчик і здивовано дивиться на свою подругу – таку ж маленьку дівчинку. Навколо весна, золота зелень в усій своїй сонячній величі відображається у дзеркально-чистому, широкому плесі озера, співають пташки, блакитне небо, весна.

Цікаво, що сховано у скриньці?

-Ти відкриєш?- Таємничо прошепотіла дівчинка, питаючи у хлопчика, а той хитає головою.-Ну добре, тоді я відкрию,- дівчинка перетягнула поближче до себе знахідку і обоє завмерли у хвилюючому очікуванні. Завмерло все, тільки стиха попискували пташки і drum fraction напружував атмосферу. Клацнув замочок і кришка повільно почала відпадати назад, а звідти, зі скриньки, залпом вирвався чорний вогонь і вдарив дівчинку в обличчя… Звичайно, вона злякалася і голосно закричала, її крик луню покотився понад водою навколо, обличчя зникало, тіло теж – його здувало чорним пустельним вітром геть. А хлопчик спочатку дивився круглими очима, а потім голосно зареготався. І його лихий, нелюдський регіт рознісся по долині, луною розкочувався, розширювався і врешті злився зі сповненим жаху криком дівчинки воєдино.

А ви його не чули?

 

XI

 

З початком нового дня перегорнулася наступна сторінка великої книги життя. Розлилося сонячне молоко по лісам, степам, відбилося в озерах і річках. Листочки на деревах затремтіли в дивовижному хвилюванні, зашелестіли. Пташки заспівали, цвірінчали щосили, наввипередки прославляючи весняне воскресіння…

А над усією цією красою – безмежними лісами, озером, селами, що ховалися по ярах і рівнинах – відчуваєш себе птахом і легені забиває від неймовірного, безмежно чистого повітря. Волосся розвівається, очі червоніють і сльозяться, а легені ось-ось вибухнуть від цього відчуття… волі! «Я вільний!»-ти хочеш закричати всьому світу-«Я вільний!»-ти хочеш це сказати і мовчиш. Кілька порухів руками – і ти плавно опускаєшся до землі, і вже не тільки бачиш, а й знаходишся серед усієї цієї краси – квітів, трав і вітру… Сонце так не палить в голову і спину, а ноги омивають вранішні клапті туману.

Квітки повільно колишуться, прокидаючись, струшують з очей сльози, усміхаються одна одній: жовта-червоній, синя-білій, золотиста-блакитній. «Здрастуйте! Здрастуйте!»-лише й чути в полях і лугах. Якщо добре прислухатися, чути, як перешіптується вранішня природа. Навіть стара розбита дорога, що напідпитку тиняється між усі цим зеленим чудом, стиха поскрипує, як у прадавні часи поскрипували колеса возів наших прабатьків-чумаків. Якщо довго йти цим шляхом, то зрештою, здобудешся старого совдепівського села, що вмостилося між двох пагорбів, і кожен день лягає спати і прокидається з однією і самою думкою: «Товариші! Слава КПСС!»-І все!.. Інших думок просто немає.

Хіба ж це найголовніше? Чи краще, ніж, наприклад, зустрічати світанок у полі?

Біля села буяє замріяна осичка, хвилюється від солоних подихів вітру, немов сімнадцятирічна дівчина, мріє про дивовижної краси кохання в той час, коли й сама дивовижно красива і від тепла її серденька співають метаморфічні вогники у моїх… в твоїх очах, людино!

Бо ти – людина.

Я намагаюся згадати, як же казав принц Гамлет:

- Ось флейта. Заграйте на ній що-небудь.

- Принце, я не вмію.

- Будь ласка.

- Запевняю Вас, я не вмію.

- Це так же просто, як брехати…

- У мене нічого не вийде, я не вчився.

- Ви збираєтесь грати на мені… А ця річ… створена, щоб грали…Та Ви не можете примусити її говорити… хіба Ви думаєте, зі мною легше, ніж з флейтою? Ви можете розладнати мене, та грати на мені… неможна.

 

XII

 

У тому самому совдепівському селі жили батько і син: Старшой і Меншой, уже знайомі вам. Не можна було сказати напевне, чого саме хотів Старшой, чи дійсно заради сина стільки трудився, чи хотів виростити з нього що-небудь путяще, або ж просто…

- Вітамінки,-усміхався якось негарно, по-хижацьки батько, коли вони з сином гуляли біля виноградників.-Нада їсти вітамінки,-і показав на долоні різнокольорові пігулочки, - споживати нада. Це підтримує здоров’я. Ага?

- Так, батьку.

- Я не чую…

- Так, ага! Я розумію вашу думку!

- От і добре,- вони крокували доволі швидко - так хотів батько.

- Я покликав тебе, щоби дещо спитати.

- Так, батьку.

- Гм, чорт побєрі, ти мені не подобаєшся. Ти худий, ти зблід. Ти хворий? Ні, тоді в чому ж річ. Так не можна, нада їсти вітамінки, щоб краще ворушилися пальчики – будеш вправніше грошики рахувати, ги-ги…- і знову хижацька посмішка, але світить золотом сонце, купає в світлі зелено-пречудовий виноград, десь річка виграє, хвильки-крапельки кришталевої роси сяють у кожній виноградній ягідці, бо спека,- у тебе що, з’явилася дівчина?

- Так.

- Щось ти посмілішав. Сміливо дієш, сміливо про це говориш. І кому? Мені. Ти так раніше не робив. Я не одобрюю твій вибір. Ти її любиш? Дуже? Отже ти повинен її покинути, і не питай чому. Для твого ж, тікай звідси, Жучко, киш з-під ніг, хай йому грець, блага! Поглянь, який амфітеатр, які фрукти, чорт його побєрі; думаєш, добряче твій батечко злупить восени з заїжджих дебілів? А ти вже вище, ніж я, а дурний, кинь її! Вона блондинка, брюнетка? Тим паче, живуть собі, шляпи товстопузі в електрифікованих курятниках…

- Габріель Гарсіа Маркес.

Вони довго йшли, а тут раптово зупинились. Батько подивився широко відкрити очима на сина.

- Правільно, чорт побєрі.

Потім помняв у руці якийсь папірець і:

-Я хочу, щоб ти навчався правди. Правди нема. Свобода – в неволі. Будеш любити – станеш слабим і нікому не потрібним. Я не хочу такого майбутнього для свого сина, розумієш? Ти повинен прожити ще й за мене. Я не зробив, а ти зробиш. Звісно, це буде важко, нікого не люби. Ні з ким не дружи, будь сам, вчи все, що зможеш, думай, та не дій, слухайся старших і тримайся сильніших…

- Тату, чому ти мене ніколи не вчив жити по совісті?

Старшой різко повернувся (весь час він стояв спиною до сина) і дав йому дзвінкого ляпаса.

- Не перебивай, сукин ти сину! Якщо я кажу, слухай, вчись, права на помилку не буде. Чому ти такий… Ох, я такий нещасний з тобою! Ти той, хто хоче успіху, тож вбивай, мстись, їж м´ясо, покидай, люби гроші і вони полюблять тебе… Ти повинен заради мене, чуєш? Без цих слів ти – ніщо, гній, сопливе ледащо, закохане у шалаву… Не мій син – ніщо, тьху! - і будеш таким, поки не покинеш її. Будь таким, як кажу і все буде, яблуко не далеко від яблуні…

Та Меншой вже давно не слухав. Він знав, що ніколи таким не буде, якби цього хто не хотів. Всі слова батька, його ретельно відрепетирована промова перетворилася на безшумну жовту кашу. Він стояв принижений, але величний. По щоці юнака-красеня текла сльоза, та це було востаннє, він знав, що ніколи так не робитиме, ніколи не скаже таких слів. Ніколи. Нізащо. Ніколи. Нізащо.

 

XIII

 

1:22. Тепла квітнева ніч, десь у східноєвропейському Поліссі. Стиха шумить вітер, небо безхмарне. Чотири величезні сірникові коробки розмірами у кілька десятків метрів кожна оселилися серед чаруючої природи. Огороджені. Охороняються. Заборонена зона. Територія добре освітлюється.

1:23. Потужний підземний поштовх. Через 3 секунди – спалах над четвертим енергоблоком. У споруді з суцільного бетону розлом – 1000-тонна кришка розлітається на шматки, градом сиплються з неба палаючі камені. Починається пожежа. На території вимикається освітлення, через кілька секунд спрацьовує аварійне. Покрівля машинного залу розгромлена. Спрацьовує сирена. Пожежна тривога. Все довкола застилає водяна пара і чорний дим, що стовпом валить в атмосферу з розлому. Від самого блоку-червоний стовп, вище-синій, вище-чорний гриб. Уцілілі частини даху засіяні уламками, що фосфоресціюють. Із сімдесят другої відмітки падають бетонні плити і ллється вода з дев’ятого поверху. На землі і на даху – розплавлений графіт. На дротах висять кондиціонери. Ліфт розчавлений. У машинному залі відсутня західна стіна. Всередині машзалу починається пожежа. Там же знаходяться турбогенератори, десятки тон мастила.

Загинув оператор Ходемчук , бетонною плитою на 24-й відмітці роздавлює ребра і хребет Шашенку. Начальник зміни Олександр Акімов викликає пожежну команди.

Двоє людей, серед яких замісник головного інженера станції Дятлов, крокують біля завалу. Йому показують дивне сяйво. Чути слово «Хіросіма».

Караул лейтенанта Правика, чисельністю в 10 пожежників прибуває на трьох машинах «ЗІЛ-130» на прохідну АБК-2.

1:33. Двоє пожежників драбиною підіймаються на дах машзалу і рукавами намагаються погасити пожежу, раз у раз під їхніми ногами займається розплавлений бітум. Димить блок. Внизу водій Хмель та ін. підганяють п’ять машин і подають воду.

1:44. Дзвінок до прип’ятської лікарні, лікар Білоконь приймає виклик і вирушає на АЕС. Приблизно о 1:56 три лікарняних машини на місці. Зупиняються біля АБК у 80 метрах від четвертого блоку. Практично відразу до нього звертається персонал із симптомами променевої хвороби: жар, головний біль, нудота. Хлопець, що звернувся першим, відразу ж виблював. Лікар дає йому дозу аміназіна. Хто намагається закурити, відчуває, що сигарета солодка.

О 2:15 пожежі вже практично немає.

6:00. Необхідно відкрити арматуру системи охолодження реактора. Працівники п’ють йодистий калій, надягають бахіли, подвійні рукавички, зав’язують «лєпєстки», каски вже на головах.

Один другого питає:

-Ти знаєш, який фон?

Вже починає світати, вони крокують бадьорою колоною до енергоблоку. В комбінезонах, касках, чоботах. Один із працівників на хвилину задивився на відламок бетонної плити, що колихалася на дротах.

 

….Ой там на горі…

 

Цвіт калини, цвіт папороті росте, сонце росте в небо…бабусині казки переливаються калейдоскопом…запахи квітневої трави, що стиха колихалася тут як шість годин тому, тому і п’ятсот років тому. Неначе б-то там йому щось кричали… неначе б кричали…

На голову йому впав відламок бетонної плити вагою в півтони. Ні, з’явився маленький восьмирічний хлопчик з добрими очима і не дав статися трагедії. Він весь час усміхався. Приклав палець до уст і прошипів так: «шшшш»…тихо…ой там, на горі!..Ліфт зім’яло. Бетонні блоки розкидані по землі. Металева решітка у росі. Шахта, промінь ліхтарика. Холодно. Вже починало розвиднятися.

Вже коли з’їжджалося керівництво на чорних «Волгах», а справжніх героїв відправляли в лікарню, в бункері не було нікого. Залишався один інженер, котрий розглядав папери у папці. Двері відчинилися і туди зазирнула голова його колеги, мовляв, бігом, вже прихали! Інженер побіг, а потім повернувся, чорт, папку забув!-схопив і на вулицю. Залишилася лише лампочка горіти. Звичайна така «лампочка Ілліча». Стоватна. Яскраво горіла… і розірвалася на шматки.

 

XIV

 

Якби Ви, дорогий мій читачу, зараз потрапили у моє сонячне вкраїнське літо, де сонце, тепло, трави, різнокольорові квітки, золоте колосся стиха шепоче привітання смарагдовій стрічці широкої річки! Ви б, мабуть, разом зі мною кинулися у гущавину високої трави, бігали б пологими пагорбами, а навколо – простір, і корови там десь розбрелись і пасуться, і риба витанцьовує в освіжаючій воді, і гудок далекого потяга, а над головою – тільки небо! Коли зима, і сніг по коліно, або ж в самі останні дні листопада, сивий туман простягається понад поверхнею всього, а ти йдеш, і в тебе хрустить під ногами, а з вуст виривається пара, клубками крутиться, грається; а якщо ти йдеш не сам, з друзями якщо йдеш, то починаєш гратися, вдаючи, ніби це дим від сигарети, зовсім як у дитинстві, ти ж-бо спостерігав, як батько, чи інші мужні чоловіки затягуються, а потім кривлячись видихає – і ви всі разом смієтесь! Або коли літо, весь рік ти працював, щоб купити велосипед чи мотоцикл, тепер катаєшся, катаєш усіх підряд і радості нема кінця. А ввечері, витягнувши щось із власних збережень, вислизаєш з-під пильного нагляду домашніх, і катаєтесь з товаришем аж до заходу сонця. Коли воно заходить, ви вже далеко, в сусідньоу селі, стоїте біля магазину й випиваєте по третьому пиву, зовсім не думаючи про те, як повертатися. І дивитеся на захід сонця, неподалік стоять люди, теж дивляться, як на обрії розпливається в передсмертній рожевій усмішці день... і тут би треба щось сказати, але ніхто нічого не каже, ви друзі і зараз розумієте один одного без слів. Ти п’яний... так ти п’яний, але швидше від молодості, від запаху трав, польової волошки, такий момент! Літо. На плечах простора біла сорочка, ноги, здатні нести сотні тисяч кілометрів вдалечінь і очі… ті очі, що ніяк не забути, їх може достойно описати лише сопілка, тугою шовковою хвилею виспівуючи поміж трав. Там сидить молодий пастух, все життя попереду; він, мабуть, закоханий. Запахи, запахи радості…. Хлопець у брилі, він гріється на сонці і зовсім не пам’ятає, хто ж його навчив грати; мати казала, що якийсь добрий чарівник – ну дуже вже ж гарно виходить. А ще хлопцю, якого, до речі, звуть Василь, і який ще не здогадується – він мусить змінити світ – сьогодні йому приснилось щось дивне: снилася лампочка, дівчинка і хлопчик на баржі, снилася дивна дамочка, провідниця, здається, дійсно дивна, майже істеричка; і пес, що довгими ночами розмовляв із зіркою на небі, а ще відьми на мітлах і маленький хлопчик… Всього важко згадати зараз. Та й навіщо? Тепер – літо! Прекрасна пора світанку!

Аж ось когось забачив Василько, чийсь громіздкий силует колихався за медовими кущами з неспілими сливами. То був ведмідь, справжній бурий ведмідь, і хлопець навіть не встиг злякатися – звір був уже поруч. Але ведмідь нічого не робив, просто зупинився і стояв, дивлячись такими очима, які мали бути лише у мудреця.

Понад землею гуділи джмелі, співали ластівки, дзвеніла річка, вітер і далина такого неповторного світу зачаровувала, думки про пригоди; ліси підпирали небо, охоплювали його, ні на хвилину не згасали очі милої і лише про неї думав хлопець, якого звали Василько, і неслась далі і далі його пісня; він боявся звіра, що стояв поруч, а той плакав, слухаючи пісню – ні, не сопілки, душі людини. І хлопець, були з ведмедем, а коли той вже мав іти, сказав:

-Геніальність шедевру полягає у тім, що формули для його створення немає. Живи, людино, будь людиною.

І пішов.

Всі легенди і казки згадувались хлопцю, коли він грав духмяним літнім вечором у травах, поки не прийшла мама, поки не настала ніч. Все приходить і йде потім, через помилки людські страждали і вмирали, тоді народжувалася у душах пам´ять, горіла, мов свічка, данина великому мистецтву жити. Я розумію, це казати так же дивно, як розмовляти про музику. Сьогодні неповторне місто сонця, тимчасовий прихисток, зберігає нас, але якими будемо завтра вирішувати нам – згинути примарою чи зберегти дар дружби, дар пісні і прорости глибиною у віки.

 

 

 

 

 

 

читати