Електронна бібліотека/Поезія

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

 

Переклади з болгарської

Пейо Яворов

ДО ПРЕКРАСНИХ ОЧЕЙ

Прегарні очі – непорочні, дитинні,

Таїться музика у них, проміння.

Не кличуть і не обіцяють знади.

І молиться моя душа заради

Дитини в них.

Як молиться моя душа!

Шалені пристрасті й біда на ранок

Огорнуть в сорому й гріха серпанок.

Серпанок сорому й гріха на них не кинуть

Сум’ятні пристрасті й гріхи-провини,

Бо молиться душа моя,

Дитино,

Як молиться моя душа…

Не кличуть і не ваблять, ні,

Мелодій плином, прегарні очі, осяйні, –

У них захована на дні

Душа дитини.

 

***

СОН

Ти знов приходила у сни,

о мила,

Від сяйва місяця бліда

до мене голову схилила.

В твоїх запалених очах

мінилось світло.

Тьмяніли в погляді моїм

світи відквітлі.

Вогонь ясний щасливих днів

зухвалий час не згасить,

Допоки серце нас веде

і є жаги ненасить.

Я пробудився, заридав

у тьму глуху й безоку

За передчасний твій покій

і вічний мій неспокій.

 

***

 

 

Елка Няголова

 

Кадри з одного тротуару

Мій син виводить у світ своїх синів...

Вітер пурхає над ними, наче голуб закоханий до нестями.

Вони мовчки тонуть серед пізньої осені,

що у черговому своєму шаленстві мерехтить оранжевими платтями...

 

Мій син тримає, так міцно тримає, долоньки синів у руці,

а я відчуваю, як казка моя надходить...

Закінчується тротуар і спалахує на плівці

червоний шарф у чорно-білому фільмі, переховуваному насподі.

 

Фільм переглянутий, та для мене він остання потреба,

бо якщо обірветься стрічка – оператор буде безсилим...

А щоб хлопці звикали до найвищого – Сьомого неба, –

Син угору погляд здіймає і ніжно намацує їм крила.

 

Чи пригадує він той день – перший власний політ у блакиті,

коли довго і без навігації падав у мої очі?

Я ж не наважувалася його пригорнути, аби не сполохати миті,

кульбабку, одягнену в татову білу сорочку!

 

Ідіть, діти. Тротуар – довгий, не закінчиться враз.

Ідіть, не бійтеся; кожне небо очищає день від образ...

Прилипають наші молитви до дна небесного сита,

Відає це достеменно той, хто вміє любити.

 

Хлопці, не озирайтеся! (Ступають – і пори року на розпутті).

Я за вами, з душею, такою смішною, (каштан, оголений до найглибшої суті).

Дай Боже, щоб заснув оператор, пересичений фільмами стоголосими.

Краю ноги об те кіно. А попереду осінь. Осінь...

 

***

 

 

СВІДОК-ЗАХИСНИК

 

«Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт,

тихе подвір’я, усе в білих вишнях?»

(Дімчо Дебелянов)

Класик болгарської літератури – поет Дімчо Дебелянов 2 жовтня 1916 року поліг на Струміцькому фронті, незадовго до власного тридцятиліття.

 

Там на першій лінії, в твоєму окопі я зачаїлась

від несподіваного видива. За кілька кроків. Подих у грудях стлумивши,

все міркувала собі, що може у жовтні цвісти білим?

Розквітла в іншій реальності зловісна болгарська вишня.

 

Вона так буяє – навспак, недочасу…

І так само її лихоманить свобода, невпору вибухла поготів.

Все не може, бідолашна, з землею розпрощатися –

і замерзає під голосне пугикання сов і сичів.

 

Свобода. А вишня опісля кривавими слізьми плаче,

втямивши, що власне є … ілюзією свободи, наче

той крик, по якому спадає тиша і уривається спів.

Я з твого шанця почула, як посвист кулі німів.

 

Я вже знала: кулі для поетів відлиті точно.

Бо ж знаходять їх у якомусь окопі, в іншій ері чи іншій галактиці.

Тиша після кулі, немов цвітіння неурочне…

У цьому тепер я сама пересвідчилась: істинно і на практиці!

 

Самовидець чи захисник?! Давнини немає, то ж даремне заступництво моє.

Не в людину, а у вишню, хтось легкою рукою влучив.

А жовтень сипнув падолистом і за золоті продає

незакінчену поему одного підпоручника…

 

***

 

Переклади з верхньолужицької

Бенедикт Дирліх

Безпечне літо

Ох, це літо,

Легконоге,

Перестрибнуло, наче лань,

Квітучий килим край дороги,

Пісок гарячий – без вагань.

 

Ох, це літо!

Які простерло горизонти –

Ні прикордоння, ні межі.

Йому підвладні сині далі

І не знайомі рубежі.

 

Летить

Без меркантильних цілей

І падає до наших рук.

Твоє волосся задзвеніло

Під літній наспів, тихий гук.

Мої ж-бо пальці неслухняні:

Їх танець – трем, їх танець – дріб,

Немов на лужицьке весілля

Ян Кушка з гуслями забрів.

 

Ох, це літо!

Воно усе перекроїло.

Воно зігнало спокій, сплін.

І серце вперше заболіло

В шаленім стукоті хвилин.

 

О, як воно перелітало!

Ці дні ясні – стрімкі-таки,

Аж очевидним раптом стало:

Ми проти нього – слимаки.

 

***

Пожадання

Я пориваюся туди, куди ступить не смію

й гукнуть твоє ім’я у звуків веремію,

в бентежний шал вечірніх передзвонів,

що небо розтуляють, як долоні.

Тут лише ніч зі мною розділяє

безвихідне схвильоване тремтіння.

Порадниця закоханих вже знає:

нема надії навіть тіні,

що ти до мене спустишся «з небес».

Тому вона, здійнявшись, звисока́,

крадеться до дверей таких знайомих –

невидима сторожа не впуска

мої бажання до твойого дому.

Та я фортуні не здаюсь на милість

і на балкон вимислюю мости…

Як близько, як далеко, мила, ти,

що й досі ще мене не роздивилась.

 

***

Літня пастель

У перлах із води,

Немов лілея росна,

Ти сонцем струмениш,

А легіт пестить коси.

 

І серце калата,

Бо я з тобою поряд.

Спритніше від води

Нас люди обговорять.

 

***

Випадок

Я натхнення кроками вимірював.

Місто змовкло ув обіймах сну.

Враз відчув самотність нерозділену,

Поглядом ковзнувши по вікну.

 

В сутінках сум’яття пересиливши,

Радістю захланною праві,

Ми до неба доростали крилами, –

Де вже міркувати голові.

 

***

Розбуди мене

Серед ночі двері затрусило.

(Роздвоїтись дозволяють сни).

Я-господар заволав щосили.

Я-грабіжник крався вздовж стіни.

 

Перший-я побіг його шукати,

Та в дорозі збивсь на манівці.

Інший-я почав себе збирати:

Всі фрагменти й часточки ось ці.

 

Порятунку нізвідки чекати.

Хто зарадить, якщо сам не зміг.

Ледь живий несу себе до хати –

На не переступлений поріг.

 

***

 

 

Переклади з російської

Іван Жданов

 

СХОДЖЕННЯ

Зрушишся з місця – підкориться вістря гори,

голкою вп’яте у карту незвіданих місць

там, де живець виринає з молочної мли

і чагарі вздовж води розростаються скрізь.

Далі навкруг джерела теплих сіл вівтарі,

чад суєти і пшеничної спеки дими.

Там починається воля надміром зорі.

Там уривається мапа на краю пітьми.

Все заповідне у шпари душі б заховать,

остраху втрати позбувшись навік.

Карти безсилі вмістити невидиму п’ядь,

втиснути в погляд буденний під ширму повік.

Тут, що не крок, під ступнею вершина і та

обітована шир, від якої світи тьмяніють.

Може, никне гора чи маліє у ній висота,

чи шпилястих вершин на карті стирається лінія.

Цей підйом лише твій, у якому зродивсь

обрис бескиду, вільний від часу і тліну.

Значить, є воскресіння і ти – проводир

гніву й сили, які не толочать сумління.

Це Георгій своїм відчиняє мечем

водобій полонений, щоб розпластану плоть оживити.

Проступає звитяги сіль пекуча і щем,

а ще те, що тебе не зуміло скорити.

Тож, виходить, – існує земна краса,

самоцінна й провинна, як прихисток чар.

Вершник, здобич віддавши на поталу псам,

нездоланний, бо вміє втрачати дар.

Тут і тепер – в сьогочассі нема таїни.

Звихрена мить після бою стікає в пісок.

Хто ми для часу? – Нелюбі, чужі сини;

від появи до смерті напнутий тонкий волосок.

Через те, коле в серце ось ця просторінь,

весь родовід перебравши, мов чотки, знову

манить квітами вкрита зелена черінь

звісткою предків, правічним зовом.

Бачу, сховок для скарбу – тісний; не вберегти тайкома.

Ворок вістей перерве тихоплин безгомінь.

Отже, в дорогу, щоб зачерпнуть з джерела обома,

світооколиці втіленням ставши прецінь.

 

***

 

Я буду берегти

І прогріх, і провину.

Сувій воскресне ниткою;

Розрадою єдиною

Обернеться журба.

 

Надія відцуралася,

Лишивши віру свідком,

Що наді мною світло,

Таємне і нізвідки.



Партнери