Переклади з болгарської

Пейо Яворов

ДО ПРЕКРАСНИХ ОЧЕЙ

Прегарні очі – непорочні, дитинні,

Таїться музика у них, проміння.

Не кличуть і не обіцяють знади.

І молиться моя душа заради

Дитини в них.

Як молиться моя душа!

Шалені пристрасті й біда на ранок

Огорнуть в сорому й гріха серпанок.

Серпанок сорому й гріха на них не кинуть

Сум’ятні пристрасті й гріхи-провини,

Бо молиться душа моя,

Дитино,

Як молиться моя душа…

Не кличуть і не ваблять, ні,

Мелодій плином, прегарні очі, осяйні, –

У них захована на дні

Душа дитини.

 

***

СОН

Ти знов приходила у сни,

о мила,

Від сяйва місяця бліда

до мене голову схилила.

В твоїх запалених очах

мінилось світло.

Тьмяніли в погляді моїм

світи відквітлі.

Вогонь ясний щасливих днів

зухвалий час не згасить,

Допоки серце нас веде

і є жаги ненасить.

Я пробудився, заридав

у тьму глуху й безоку

За передчасний твій покій

і вічний мій неспокій.

 

***

 

 

Елка Няголова

 

Кадри з одного тротуару

Мій син виводить у світ своїх синів...

Вітер пурхає над ними, наче голуб закоханий до нестями.

Вони мовчки тонуть серед пізньої осені,

що у черговому своєму шаленстві мерехтить оранжевими платтями...

 

Мій син тримає, так міцно тримає, долоньки синів у руці,

а я відчуваю, як казка моя надходить...

Закінчується тротуар і спалахує на плівці

червоний шарф у чорно-білому фільмі, переховуваному насподі.

 

Фільм переглянутий, та для мене він остання потреба,

бо якщо обірветься стрічка – оператор буде безсилим...

А щоб хлопці звикали до найвищого – Сьомого неба, –

Син угору погляд здіймає і ніжно намацує їм крила.

 

Чи пригадує він той день – перший власний політ у блакиті,

коли довго і без навігації падав у мої очі?

Я ж не наважувалася його пригорнути, аби не сполохати миті,

кульбабку, одягнену в татову білу сорочку!

 

Ідіть, діти. Тротуар – довгий, не закінчиться враз.

Ідіть, не бійтеся; кожне небо очищає день від образ...

Прилипають наші молитви до дна небесного сита,

Відає це достеменно той, хто вміє любити.

 

Хлопці, не озирайтеся! (Ступають – і пори року на розпутті).

Я за вами, з душею, такою смішною, (каштан, оголений до найглибшої суті).

Дай Боже, щоб заснув оператор, пересичений фільмами стоголосими.

Краю ноги об те кіно. А попереду осінь. Осінь...

 

***

 

 

СВІДОК-ЗАХИСНИК

 

«Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт,

тихе подвір’я, усе в білих вишнях?»

(Дімчо Дебелянов)

Класик болгарської літератури – поет Дімчо Дебелянов 2 жовтня 1916 року поліг на Струміцькому фронті, незадовго до власного тридцятиліття.

 

Там на першій лінії, в твоєму окопі я зачаїлась

від несподіваного видива. За кілька кроків. Подих у грудях стлумивши,

все міркувала собі, що може у жовтні цвісти білим?

Розквітла в іншій реальності зловісна болгарська вишня.

 

Вона так буяє – навспак, недочасу…

І так само її лихоманить свобода, невпору вибухла поготів.

Все не може, бідолашна, з землею розпрощатися –

і замерзає під голосне пугикання сов і сичів.

 

Свобода. А вишня опісля кривавими слізьми плаче,

втямивши, що власне є … ілюзією свободи, наче

той крик, по якому спадає тиша і уривається спів.

Я з твого шанця почула, як посвист кулі німів.

 

Я вже знала: кулі для поетів відлиті точно.

Бо ж знаходять їх у якомусь окопі, в іншій ері чи іншій галактиці.

Тиша після кулі, немов цвітіння неурочне…

У цьому тепер я сама пересвідчилась: істинно і на практиці!

 

Самовидець чи захисник?! Давнини немає, то ж даремне заступництво моє.

Не в людину, а у вишню, хтось легкою рукою влучив.

А жовтень сипнув падолистом і за золоті продає

незакінчену поему одного підпоручника…

 

***

 

Переклади з верхньолужицької

Бенедикт Дирліх

Безпечне літо

Ох, це літо,

Легконоге,

Перестрибнуло, наче лань,

Квітучий килим край дороги,

Пісок гарячий – без вагань.

 

Ох, це літо!

Які простерло горизонти –

Ні прикордоння, ні межі.

Йому підвладні сині далі

І не знайомі рубежі.

 

Летить

Без меркантильних цілей

І падає до наших рук.

Твоє волосся задзвеніло

Під літній наспів, тихий гук.

Мої ж-бо пальці неслухняні:

Їх танець – трем, їх танець – дріб,

Немов на лужицьке весілля

Ян Кушка з гуслями забрів.

 

Ох, це літо!

Воно усе перекроїло.

Воно зігнало спокій, сплін.

І серце вперше заболіло

В шаленім стукоті хвилин.

 

О, як воно перелітало!

Ці дні ясні – стрімкі-таки,

Аж очевидним раптом стало:

Ми проти нього – слимаки.

 

***

Пожадання

Я пориваюся туди, куди ступить не смію

й гукнуть твоє ім’я у звуків веремію,

в бентежний шал вечірніх передзвонів,

що небо розтуляють, як долоні.

Тут лише ніч зі мною розділяє

безвихідне схвильоване тремтіння.

Порадниця закоханих вже знає:

нема надії навіть тіні,

що ти до мене спустишся «з небес».

Тому вона, здійнявшись, звисока́,

крадеться до дверей таких знайомих –

невидима сторожа не впуска

мої бажання до твойого дому.

Та я фортуні не здаюсь на милість

і на балкон вимислюю мости…

Як близько, як далеко, мила, ти,

що й досі ще мене не роздивилась.

 

***

Літня пастель

У перлах із води,

Немов лілея росна,

Ти сонцем струмениш,

А легіт пестить коси.

 

І серце калата,

Бо я з тобою поряд.

Спритніше від води

Нас люди обговорять.

 

***

Випадок

Я натхнення кроками вимірював.

Місто змовкло ув обіймах сну.

Враз відчув самотність нерозділену,

Поглядом ковзнувши по вікну.

 

В сутінках сум’яття пересиливши,

Радістю захланною праві,

Ми до неба доростали крилами, –

Де вже міркувати голові.

 

***

Розбуди мене

Серед ночі двері затрусило.

(Роздвоїтись дозволяють сни).

Я-господар заволав щосили.

Я-грабіжник крався вздовж стіни.

 

Перший-я побіг його шукати,

Та в дорозі збивсь на манівці.

Інший-я почав себе збирати:

Всі фрагменти й часточки ось ці.

 

Порятунку нізвідки чекати.

Хто зарадить, якщо сам не зміг.

Ледь живий несу себе до хати –

На не переступлений поріг.

 

***

 

 

Переклади з російської

Іван Жданов

 

СХОДЖЕННЯ

Зрушишся з місця – підкориться вістря гори,

голкою вп’яте у карту незвіданих місць

там, де живець виринає з молочної мли

і чагарі вздовж води розростаються скрізь.

Далі навкруг джерела теплих сіл вівтарі,

чад суєти і пшеничної спеки дими.

Там починається воля надміром зорі.

Там уривається мапа на краю пітьми.

Все заповідне у шпари душі б заховать,

остраху втрати позбувшись навік.

Карти безсилі вмістити невидиму п’ядь,

втиснути в погляд буденний під ширму повік.

Тут, що не крок, під ступнею вершина і та

обітована шир, від якої світи тьмяніють.

Може, никне гора чи маліє у ній висота,

чи шпилястих вершин на карті стирається лінія.

Цей підйом лише твій, у якому зродивсь

обрис бескиду, вільний від часу і тліну.

Значить, є воскресіння і ти – проводир

гніву й сили, які не толочать сумління.

Це Георгій своїм відчиняє мечем

водобій полонений, щоб розпластану плоть оживити.

Проступає звитяги сіль пекуча і щем,

а ще те, що тебе не зуміло скорити.

Тож, виходить, – існує земна краса,

самоцінна й провинна, як прихисток чар.

Вершник, здобич віддавши на поталу псам,

нездоланний, бо вміє втрачати дар.

Тут і тепер – в сьогочассі нема таїни.

Звихрена мить після бою стікає в пісок.

Хто ми для часу? – Нелюбі, чужі сини;

від появи до смерті напнутий тонкий волосок.

Через те, коле в серце ось ця просторінь,

весь родовід перебравши, мов чотки, знову

манить квітами вкрита зелена черінь

звісткою предків, правічним зовом.

Бачу, сховок для скарбу – тісний; не вберегти тайкома.

Ворок вістей перерве тихоплин безгомінь.

Отже, в дорогу, щоб зачерпнуть з джерела обома,

світооколиці втіленням ставши прецінь.

 

***

 

Я буду берегти

І прогріх, і провину.

Сувій воскресне ниткою;

Розрадою єдиною

Обернеться журба.

 

Надія відцуралася,

Лишивши віру свідком,

Що наді мною світло,

Таємне і нізвідки.

читати