Електронна бібліотека/Поезія

ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Завантажити

***

Це місто приборкає кожного з нас. В нього рука тверда.

Ляскають дверцями жовна машин. Рух напинає жили.

Глянеш з дороги крізь пил і літа: ми тільки чорна селянська руда –

З неї метал топили.

 

Тут у завулки надуло за раз листя нічний золотий запас.

Тут запанують молодші як клас, на перший погляд – захланні.

Самотні гадають на картах таро. В трубах гуляє нетяга Дніпро.

Падають сльози з кранів.

 

Атланти тримають балконний вівтар. Руки протягнеш – прикинеш тягар.

І не згадаєш, що там за дверима і вікнами тими.

Огризок листа зімнеш в кулаці, напишеш байдужість на власнім лиці

Помадою ейвон, немов олівцями простими.

 

У часі минущім, що поруч лежить, дівчатко крізь дощик біжить і біжить

Між світлом і брудом – воздасться йому по вірі...

А світ – він завжди на вигляд – фе: миттєвий погляд із шиби кафе,

Усмішка модельки у галіфе, і мороз, що по шкірі.

 

 

***

Містика літнього саду. Слабке небесне світило.

Запах борщу і хліба то стишується, то вдаря.

І довгу лінію долі, графічно обмежену схилом,

виводить, немов із попелу, із периферійного пилу

велосипедне колесо вісника- поштаря.

Неначе за тестаментом, розсовує на полиці

погода свій вічний хаос на власний взір і манір.

Мисливці ідуть на пиво, на курячий дух – лисиці,

і пір′я пташине розносить раптовий вихор, як звір.

Вечірня сповідь мобілці. У бесіди – криза жанру.

Така, слава Богу, елегія, п′єса із тлом голубим.

Не хочеться знати насправді сюжети її іржаві,

її катарсичні сльози і подих голодних глибин.

За винятком якості плоті, усе підлягає наказу:

рядок – граматичним шорам, рука – ворушкому рулю.

І місяць, набравши сили і переборовши відразу,

виходить укотре напоказ, як гордий кум королю.

 

 

МУЗЕЙНА ЗОНА

Далі, за крок, за видих, степ у траві пружинить:

випливе шерхлим звуком, вітром сухим і жовтим,

перекотипісками, гарячими і чужими,

вирваними словами – непрочитальне жодне.

Ери тасують, мов карти, боги, заховавшись в мармур.

Пил поправляючи пилом, панує музейна зона.

Гадають німі експонати: „Життя перейшло надарма?”–

тепер прикликаючи в свідки Овідія, з дому Назона.

Майнула якась там вічність – і знову вигнанці в моді,

їхні слова і жести, одяг благий, сандалі,

опудало – пострах птахам – як пам′ятник на городі,

а також стило й папірус – засоби для печалі, –

увесь антураж прокляття, сиріч забуття, – хто спише

рахунки старі й іржаві, чиїсь наслання ментальні?

Й порожніми сторінками ляжуть сніги. І тиша

підкреслить конечність світу у чорній дірі астральній

цього золотого степу, де все, як було – зостане,

де вітер один незмінно тримає рівень свободи,

де осад життя чужого, що випав у рештки статуй,

не розведуть ніколи ані дощі, ні води.

 

 

ЧОРНА МАГІЯ

 

Це ще зовсім не музика, це тільки хащі прелюдій.

Скрипаль опускається в безвість, пасмо летить на чоло:

видобуває щось темне, таке – ні собі, ні людям,

затис підборіддям звуки і все, що з ними було.

Твердо заплющив очі – вони заважають навіть –

тільки у мороці ходить король непевних стихій,

оцей скрипаль з Чорнокінців, останній із астронавтів,

смичком замахнувшись на струни, як на пейзаж мастихін.

Його загубили цигани чи лемки у сім П′ємонті,

у нього волосся чорне, а очі – темінь і страх,

і прізвище чорне – Чарнош, і грає він „Чардаш” Монті,

намотуючи середину на тремоло чи форшлаг.

Нащупуючи мелодії рухливу вогенну нитку,

рветься кудись наосліп, майже конає, горить.

І прорізається музика, як рима чи ритм

у звалищах слів прісноводних цілком буденного вжитку.

Це котрого архангела при цьому в′ялить і несе?

Зарегоче, сплакне, а повернеться – знову кине.

І світ маліє, мізерний, а скрипка – понад усе –

чорна магія полум′я, води, повітря і глини.

 

 

 

 

***

Виглянеш – а куди цей чужий автобус приїхав,

і хто там іще торгує під вже осіннім платаном?

Вилущуєшся із крісла, мов із твердого горіха,

і дихаєш не за Москвою, а вже за Івом Монтаном.

 

Звуки стікають в Сену, впереміш з легкими дощами.

На кожній новій гравюрі картина дзеркально схожа:

хлопці ганяють гилку, вітаються з кораблями,

із дорогої кав′ярні пахне цинамон і рожа,

 

тобто, кориця й троянда на мові древнього роду.

В нім назви паризьких вулиць вляглися з сільськими ладно

у спогаді емігранта, обмеженого городом

і димом старої люльки, що й нині пахтить, мов ладан.

 

Я місто це протинаю по давньому-давньому плану.

Минають знайомі стіни, мов подих Наполеона.

І довго лунатимуть слідом (чи з пам′яті, чи з майдану)

звуки старої меси і звуки акордеона.

 

 

 

***

Версаль зостається музеєм. Думала – станом душі.

Скульптури від ранку зачохлені. Холодом віє від слави.

Гурт на мові пташиній, неначе гонець анаші,

спрагло шукає джерельної і хоч би якоїсь страви.

 

Спілкуючись на уривках, мов кит в річковій воді,

скидаєшся між конструкцій словесних і архітектурних.

Сонце, пройшовши коло, сідлає верхівки руді

стриженого ландшафту, як театральні котурни.

 

Вдихнеш і повільно видихнеш цей фестивальний пейзаж,

в білих колючках пари змішається біль і подив.

Я тут була – переводиш усе у минулий час.

Далі. І не звикати, – диктує закон свободи

 

 

 

 

 

У МЕЖАХ РЕЗОНАНСУ

 

Ви ще не раз повернетесь сюди,

на жаль, лиш в межах резонансу:

приснитеся знайомим перед дощем

(але тільки тому, хто вас бачив,

бо інакше це неможливо).

Вколете спогадом власну дитину,

коли перебиратиме давні речі

чи стріне подібного в натовпі,

чи забуде важливу дату

вашого приходу на світ і ту, іншу –

попередите, що їдуть гості,

або можлива короткочасна болячка

чи якась іще прикра напасть.

 

Потім, з роками, роками, роками,

якогось чергового дня

не стане і самих меж

того незрозумілого резонансу,

і ви будете справді покинуті

і цим світом, і цими людьми,

і цією нічого не вартою пам′яттю.

І тільки точної дати

ніхто вже не знатиме і не запише

на жодному стовпчику

чи на листку паперу –

дати початку вічності.

 

 

 

 

 

***

Щасливі ці люди –

Вони не знають сумнівів,

хапаючи гроші і землі,

ті, що погано лежать.

Уся країна погано лежить,

і в тому найбільша печаль,

її і моя у білому світі.

Кого нині пройме захід сонця

(так ніби вечір вхопив інфлуенцу

і аж горить від температури),

чи плеск хвилі за кадром

десь збоку?

Ловиш хіба шкірою

вологу присутність води,

що міліє і тихне.

Ні, це не серпень,

що поволі стає молодим вереснем,

це щось більше й тривожніше,

це страх чергування:

весна-літо-осінь

і далі зима, тверда і холодна до тебе,

схожа на білу сорочку,

вишиту сорочачими слідами,

дрібно-дрібно і голодно-голодно.

Сухенька бабуся сіє крихти на сніг,

оздоблений птаством повільним

у полі мого погляду.

 

 

***

Боже, ти любиш сильних,

полюби мене слабку, –

повторюю за художником

із далекого міста.

Думаю з острахом:

не дай, Господи, розгнівати

таки ж Тебе

і наробити клопоту.

 

За вікном стомленого авта

січе підступний дощ –

поганий товариш серед чужого поля.

Селам все важче виходити на шлях

із вологого мороку

і хаосу придорожніх дерев,

делегуючи наперед себе

бабусь у плюшевих куртках

( на вигляд столітніх – і тих, і тих)

із відрами буряків і картоплі:

„Купіть”–( за дужками: ”Христа ради!”).

Останні живі свічки

над повінню глобалізації

і привидом людинолюбства.

 

Болить душа чи те, що від неї зосталося,

не втихає якихось кільканадцять кілометрів.

Усе перекреслять вогні Козельця,

що радісними каганцями

поблискують в океані дороги.

Слава Богу, світиться траса.

І це означає: невдовзі Київ.

 

***

Вперше пейзаж за вікном

не викликає ускладнень

чи, навіть, роздратування:

молода яблунька

розсипала половину плодів

червоним намистом

у зеленій вовні трави,

інша половина –

ліхтарі надії –

вогні заблукалим

серед похмурої урбаністики.

 

За стіною ледь чутно

розбиваються серця

у циганському серіалі,

шарудить дощик мокрою мишею,

десь дуже зрідка

проїжджає машина,

не встигаючи сполохати

рій літер на кінчику білої ручки.

 

Тягуча мить

напередодні тривалої розлуки.

Як бачу: повільний поїзд,

чужорідний елемент у товщі часу,

котра проскакує блискавкою

попереду електровоза

і веде за собою

цю валку довгу-предовгу

із рухливим хвостом,

із кошиками та котлетами,

часниковим духом,

дітьми, що репетують,

 

і дощем, що співає у листі.



Партнери