Електронна бібліотека/Поезія

«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Завантажити

***

Це місто приборкає кожного з нас. В нього рука тверда.

Ляскають дверцями жовна машин. Рух напинає жили.

Глянеш з дороги крізь пил і літа: ми тільки чорна селянська руда –

З неї метал топили.

 

Тут у завулки надуло за раз листя нічний золотий запас.

Тут запанують молодші як клас, на перший погляд – захланні.

Самотні гадають на картах таро. В трубах гуляє нетяга Дніпро.

Падають сльози з кранів.

 

Атланти тримають балконний вівтар. Руки протягнеш – прикинеш тягар.

І не згадаєш, що там за дверима і вікнами тими.

Огризок листа зімнеш в кулаці, напишеш байдужість на власнім лиці

Помадою ейвон, немов олівцями простими.

 

У часі минущім, що поруч лежить, дівчатко крізь дощик біжить і біжить

Між світлом і брудом – воздасться йому по вірі...

А світ – він завжди на вигляд – фе: миттєвий погляд із шиби кафе,

Усмішка модельки у галіфе, і мороз, що по шкірі.

 

 

***

Містика літнього саду. Слабке небесне світило.

Запах борщу і хліба то стишується, то вдаря.

І довгу лінію долі, графічно обмежену схилом,

виводить, немов із попелу, із периферійного пилу

велосипедне колесо вісника- поштаря.

Неначе за тестаментом, розсовує на полиці

погода свій вічний хаос на власний взір і манір.

Мисливці ідуть на пиво, на курячий дух – лисиці,

і пір′я пташине розносить раптовий вихор, як звір.

Вечірня сповідь мобілці. У бесіди – криза жанру.

Така, слава Богу, елегія, п′єса із тлом голубим.

Не хочеться знати насправді сюжети її іржаві,

її катарсичні сльози і подих голодних глибин.

За винятком якості плоті, усе підлягає наказу:

рядок – граматичним шорам, рука – ворушкому рулю.

І місяць, набравши сили і переборовши відразу,

виходить укотре напоказ, як гордий кум королю.

 

 

МУЗЕЙНА ЗОНА

Далі, за крок, за видих, степ у траві пружинить:

випливе шерхлим звуком, вітром сухим і жовтим,

перекотипісками, гарячими і чужими,

вирваними словами – непрочитальне жодне.

Ери тасують, мов карти, боги, заховавшись в мармур.

Пил поправляючи пилом, панує музейна зона.

Гадають німі експонати: „Життя перейшло надарма?”–

тепер прикликаючи в свідки Овідія, з дому Назона.

Майнула якась там вічність – і знову вигнанці в моді,

їхні слова і жести, одяг благий, сандалі,

опудало – пострах птахам – як пам′ятник на городі,

а також стило й папірус – засоби для печалі, –

увесь антураж прокляття, сиріч забуття, – хто спише

рахунки старі й іржаві, чиїсь наслання ментальні?

Й порожніми сторінками ляжуть сніги. І тиша

підкреслить конечність світу у чорній дірі астральній

цього золотого степу, де все, як було – зостане,

де вітер один незмінно тримає рівень свободи,

де осад життя чужого, що випав у рештки статуй,

не розведуть ніколи ані дощі, ні води.

 

 

ЧОРНА МАГІЯ

 

Це ще зовсім не музика, це тільки хащі прелюдій.

Скрипаль опускається в безвість, пасмо летить на чоло:

видобуває щось темне, таке – ні собі, ні людям,

затис підборіддям звуки і все, що з ними було.

Твердо заплющив очі – вони заважають навіть –

тільки у мороці ходить король непевних стихій,

оцей скрипаль з Чорнокінців, останній із астронавтів,

смичком замахнувшись на струни, як на пейзаж мастихін.

Його загубили цигани чи лемки у сім П′ємонті,

у нього волосся чорне, а очі – темінь і страх,

і прізвище чорне – Чарнош, і грає він „Чардаш” Монті,

намотуючи середину на тремоло чи форшлаг.

Нащупуючи мелодії рухливу вогенну нитку,

рветься кудись наосліп, майже конає, горить.

І прорізається музика, як рима чи ритм

у звалищах слів прісноводних цілком буденного вжитку.

Це котрого архангела при цьому в′ялить і несе?

Зарегоче, сплакне, а повернеться – знову кине.

І світ маліє, мізерний, а скрипка – понад усе –

чорна магія полум′я, води, повітря і глини.

 

 

 

 

***

Виглянеш – а куди цей чужий автобус приїхав,

і хто там іще торгує під вже осіннім платаном?

Вилущуєшся із крісла, мов із твердого горіха,

і дихаєш не за Москвою, а вже за Івом Монтаном.

 

Звуки стікають в Сену, впереміш з легкими дощами.

На кожній новій гравюрі картина дзеркально схожа:

хлопці ганяють гилку, вітаються з кораблями,

із дорогої кав′ярні пахне цинамон і рожа,

 

тобто, кориця й троянда на мові древнього роду.

В нім назви паризьких вулиць вляглися з сільськими ладно

у спогаді емігранта, обмеженого городом

і димом старої люльки, що й нині пахтить, мов ладан.

 

Я місто це протинаю по давньому-давньому плану.

Минають знайомі стіни, мов подих Наполеона.

І довго лунатимуть слідом (чи з пам′яті, чи з майдану)

звуки старої меси і звуки акордеона.

 

 

 

***

Версаль зостається музеєм. Думала – станом душі.

Скульптури від ранку зачохлені. Холодом віє від слави.

Гурт на мові пташиній, неначе гонець анаші,

спрагло шукає джерельної і хоч би якоїсь страви.

 

Спілкуючись на уривках, мов кит в річковій воді,

скидаєшся між конструкцій словесних і архітектурних.

Сонце, пройшовши коло, сідлає верхівки руді

стриженого ландшафту, як театральні котурни.

 

Вдихнеш і повільно видихнеш цей фестивальний пейзаж,

в білих колючках пари змішається біль і подив.

Я тут була – переводиш усе у минулий час.

Далі. І не звикати, – диктує закон свободи

 

 

 

 

 

У МЕЖАХ РЕЗОНАНСУ

 

Ви ще не раз повернетесь сюди,

на жаль, лиш в межах резонансу:

приснитеся знайомим перед дощем

(але тільки тому, хто вас бачив,

бо інакше це неможливо).

Вколете спогадом власну дитину,

коли перебиратиме давні речі

чи стріне подібного в натовпі,

чи забуде важливу дату

вашого приходу на світ і ту, іншу –

попередите, що їдуть гості,

або можлива короткочасна болячка

чи якась іще прикра напасть.

 

Потім, з роками, роками, роками,

якогось чергового дня

не стане і самих меж

того незрозумілого резонансу,

і ви будете справді покинуті

і цим світом, і цими людьми,

і цією нічого не вартою пам′яттю.

І тільки точної дати

ніхто вже не знатиме і не запише

на жодному стовпчику

чи на листку паперу –

дати початку вічності.

 

 

 

 

 

***

Щасливі ці люди –

Вони не знають сумнівів,

хапаючи гроші і землі,

ті, що погано лежать.

Уся країна погано лежить,

і в тому найбільша печаль,

її і моя у білому світі.

Кого нині пройме захід сонця

(так ніби вечір вхопив інфлуенцу

і аж горить від температури),

чи плеск хвилі за кадром

десь збоку?

Ловиш хіба шкірою

вологу присутність води,

що міліє і тихне.

Ні, це не серпень,

що поволі стає молодим вереснем,

це щось більше й тривожніше,

це страх чергування:

весна-літо-осінь

і далі зима, тверда і холодна до тебе,

схожа на білу сорочку,

вишиту сорочачими слідами,

дрібно-дрібно і голодно-голодно.

Сухенька бабуся сіє крихти на сніг,

оздоблений птаством повільним

у полі мого погляду.

 

 

***

Боже, ти любиш сильних,

полюби мене слабку, –

повторюю за художником

із далекого міста.

Думаю з острахом:

не дай, Господи, розгнівати

таки ж Тебе

і наробити клопоту.

 

За вікном стомленого авта

січе підступний дощ –

поганий товариш серед чужого поля.

Селам все важче виходити на шлях

із вологого мороку

і хаосу придорожніх дерев,

делегуючи наперед себе

бабусь у плюшевих куртках

( на вигляд столітніх – і тих, і тих)

із відрами буряків і картоплі:

„Купіть”–( за дужками: ”Христа ради!”).

Останні живі свічки

над повінню глобалізації

і привидом людинолюбства.

 

Болить душа чи те, що від неї зосталося,

не втихає якихось кільканадцять кілометрів.

Усе перекреслять вогні Козельця,

що радісними каганцями

поблискують в океані дороги.

Слава Богу, світиться траса.

І це означає: невдовзі Київ.

 

***

Вперше пейзаж за вікном

не викликає ускладнень

чи, навіть, роздратування:

молода яблунька

розсипала половину плодів

червоним намистом

у зеленій вовні трави,

інша половина –

ліхтарі надії –

вогні заблукалим

серед похмурої урбаністики.

 

За стіною ледь чутно

розбиваються серця

у циганському серіалі,

шарудить дощик мокрою мишею,

десь дуже зрідка

проїжджає машина,

не встигаючи сполохати

рій літер на кінчику білої ручки.

 

Тягуча мить

напередодні тривалої розлуки.

Як бачу: повільний поїзд,

чужорідний елемент у товщі часу,

котра проскакує блискавкою

попереду електровоза

і веде за собою

цю валку довгу-предовгу

із рухливим хвостом,

із кошиками та котлетами,

часниковим духом,

дітьми, що репетують,

 

і дощем, що співає у листі.



Партнери