Електронна бібліотека/Поезія
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
- Хто б міг подумати...Максим Кривцов
- Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
- Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
- Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
- Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
***
Це місто приборкає кожного з нас. В нього рука тверда.
Ляскають дверцями жовна машин. Рух напинає жили.
Глянеш з дороги крізь пил і літа: ми тільки чорна селянська руда –
З неї метал топили.
Тут у завулки надуло за раз листя нічний золотий запас.
Тут запанують молодші як клас, на перший погляд – захланні.
Самотні гадають на картах таро. В трубах гуляє нетяга Дніпро.
Падають сльози з кранів.
Атланти тримають балконний вівтар. Руки протягнеш – прикинеш тягар.
І не згадаєш, що там за дверима і вікнами тими.
Огризок листа зімнеш в кулаці, напишеш байдужість на власнім лиці
Помадою ейвон, немов олівцями простими.
У часі минущім, що поруч лежить, дівчатко крізь дощик біжить і біжить
Між світлом і брудом – воздасться йому по вірі...
А світ – він завжди на вигляд – фе: миттєвий погляд із шиби кафе,
Усмішка модельки у галіфе, і мороз, що по шкірі.
***
Містика літнього саду. Слабке небесне світило.
Запах борщу і хліба то стишується, то вдаря.
І довгу лінію долі, графічно обмежену схилом,
виводить, немов із попелу, із периферійного пилу
велосипедне колесо вісника- поштаря.
Неначе за тестаментом, розсовує на полиці
погода свій вічний хаос на власний взір і манір.
Мисливці ідуть на пиво, на курячий дух – лисиці,
і пір′я пташине розносить раптовий вихор, як звір.
Вечірня сповідь мобілці. У бесіди – криза жанру.
Така, слава Богу, елегія, п′єса із тлом голубим.
Не хочеться знати насправді сюжети її іржаві,
її катарсичні сльози і подих голодних глибин.
За винятком якості плоті, усе підлягає наказу:
рядок – граматичним шорам, рука – ворушкому рулю.
І місяць, набравши сили і переборовши відразу,
виходить укотре напоказ, як гордий кум королю.
МУЗЕЙНА ЗОНА
Далі, за крок, за видих, степ у траві пружинить:
випливе шерхлим звуком, вітром сухим і жовтим,
перекотипісками, гарячими і чужими,
вирваними словами – непрочитальне жодне.
Ери тасують, мов карти, боги, заховавшись в мармур.
Пил поправляючи пилом, панує музейна зона.
Гадають німі експонати: „Життя перейшло надарма?”–
тепер прикликаючи в свідки Овідія, з дому Назона.
Майнула якась там вічність – і знову вигнанці в моді,
їхні слова і жести, одяг благий, сандалі,
опудало – пострах птахам – як пам′ятник на городі,
а також стило й папірус – засоби для печалі, –
увесь антураж прокляття, сиріч забуття, – хто спише
рахунки старі й іржаві, чиїсь наслання ментальні?
Й порожніми сторінками ляжуть сніги. І тиша
підкреслить конечність світу у чорній дірі астральній
цього золотого степу, де все, як було – зостане,
де вітер один незмінно тримає рівень свободи,
де осад життя чужого, що випав у рештки статуй,
не розведуть ніколи ані дощі, ні води.
ЧОРНА МАГІЯ
Це ще зовсім не музика, це тільки хащі прелюдій.
Скрипаль опускається в безвість, пасмо летить на чоло:
видобуває щось темне, таке – ні собі, ні людям,
затис підборіддям звуки і все, що з ними було.
Твердо заплющив очі – вони заважають навіть –
тільки у мороці ходить король непевних стихій,
оцей скрипаль з Чорнокінців, останній із астронавтів,
смичком замахнувшись на струни, як на пейзаж мастихін.
Його загубили цигани чи лемки у сім П′ємонті,
у нього волосся чорне, а очі – темінь і страх,
і прізвище чорне – Чарнош, і грає він „Чардаш” Монті,
намотуючи середину на тремоло чи форшлаг.
Нащупуючи мелодії рухливу вогенну нитку,
рветься кудись наосліп, майже конає, горить.
І прорізається музика, як рима чи ритм
у звалищах слів прісноводних цілком буденного вжитку.
Це котрого архангела при цьому в′ялить і несе?
Зарегоче, сплакне, а повернеться – знову кине.
І світ маліє, мізерний, а скрипка – понад усе –
чорна магія полум′я, води, повітря і глини.
***
Виглянеш – а куди цей чужий автобус приїхав,
і хто там іще торгує під вже осіннім платаном?
Вилущуєшся із крісла, мов із твердого горіха,
і дихаєш не за Москвою, а вже за Івом Монтаном.
Звуки стікають в Сену, впереміш з легкими дощами.
На кожній новій гравюрі картина дзеркально схожа:
хлопці ганяють гилку, вітаються з кораблями,
із дорогої кав′ярні пахне цинамон і рожа,
тобто, кориця й троянда на мові древнього роду.
В нім назви паризьких вулиць вляглися з сільськими ладно
у спогаді емігранта, обмеженого городом
і димом старої люльки, що й нині пахтить, мов ладан.
Я місто це протинаю по давньому-давньому плану.
Минають знайомі стіни, мов подих Наполеона.
І довго лунатимуть слідом (чи з пам′яті, чи з майдану)
звуки старої меси і звуки акордеона.
***
Версаль зостається музеєм. Думала – станом душі.
Скульптури від ранку зачохлені. Холодом віє від слави.
Гурт на мові пташиній, неначе гонець анаші,
спрагло шукає джерельної і хоч би якоїсь страви.
Спілкуючись на уривках, мов кит в річковій воді,
скидаєшся між конструкцій словесних і архітектурних.
Сонце, пройшовши коло, сідлає верхівки руді
стриженого ландшафту, як театральні котурни.
Вдихнеш і повільно видихнеш цей фестивальний пейзаж,
в білих колючках пари змішається біль і подив.
Я тут була – переводиш усе у минулий час.
Далі. І не звикати, – диктує закон свободи
У МЕЖАХ РЕЗОНАНСУ
Ви ще не раз повернетесь сюди,
на жаль, лиш в межах резонансу:
приснитеся знайомим перед дощем
(але тільки тому, хто вас бачив,
бо інакше це неможливо).
Вколете спогадом власну дитину,
коли перебиратиме давні речі
чи стріне подібного в натовпі,
чи забуде важливу дату
вашого приходу на світ і ту, іншу –
попередите, що їдуть гості,
або можлива короткочасна болячка
чи якась іще прикра напасть.
Потім, з роками, роками, роками,
якогось чергового дня
не стане і самих меж
того незрозумілого резонансу,
і ви будете справді покинуті
і цим світом, і цими людьми,
і цією нічого не вартою пам′яттю.
І тільки точної дати
ніхто вже не знатиме і не запише
на жодному стовпчику
чи на листку паперу –
дати початку вічності.
***
Щасливі ці люди –
Вони не знають сумнівів,
хапаючи гроші і землі,
ті, що погано лежать.
Уся країна погано лежить,
і в тому найбільша печаль,
її і моя у білому світі.
Кого нині пройме захід сонця
(так ніби вечір вхопив інфлуенцу
і аж горить від температури),
чи плеск хвилі за кадром
десь збоку?
Ловиш хіба шкірою
вологу присутність води,
що міліє і тихне.
Ні, це не серпень,
що поволі стає молодим вереснем,
це щось більше й тривожніше,
це страх чергування:
весна-літо-осінь
і далі зима, тверда і холодна до тебе,
схожа на білу сорочку,
вишиту сорочачими слідами,
дрібно-дрібно і голодно-голодно.
Сухенька бабуся сіє крихти на сніг,
оздоблений птаством повільним
у полі мого погляду.
***
Боже, ти любиш сильних,
полюби мене слабку, –
повторюю за художником
із далекого міста.
Думаю з острахом:
не дай, Господи, розгнівати
таки ж Тебе
і наробити клопоту.
За вікном стомленого авта
січе підступний дощ –
поганий товариш серед чужого поля.
Селам все важче виходити на шлях
із вологого мороку
і хаосу придорожніх дерев,
делегуючи наперед себе
бабусь у плюшевих куртках
( на вигляд столітніх – і тих, і тих)
із відрами буряків і картоплі:
„Купіть”–( за дужками: ”Христа ради!”).
Останні живі свічки
над повінню глобалізації
і привидом людинолюбства.
Болить душа чи те, що від неї зосталося,
не втихає якихось кільканадцять кілометрів.
Усе перекреслять вогні Козельця,
що радісними каганцями
поблискують в океані дороги.
Слава Богу, світиться траса.
І це означає: невдовзі Київ.
***
Вперше пейзаж за вікном
не викликає ускладнень
чи, навіть, роздратування:
молода яблунька
розсипала половину плодів
червоним намистом
у зеленій вовні трави,
інша половина –
ліхтарі надії –
вогні заблукалим
серед похмурої урбаністики.
За стіною ледь чутно
розбиваються серця
у циганському серіалі,
шарудить дощик мокрою мишею,
десь дуже зрідка
проїжджає машина,
не встигаючи сполохати
рій літер на кінчику білої ручки.
Тягуча мить
напередодні тривалої розлуки.
Як бачу: повільний поїзд,
чужорідний елемент у товщі часу,
котра проскакує блискавкою
попереду електровоза
і веде за собою
цю валку довгу-предовгу
із рухливим хвостом,
із кошиками та котлетами,
часниковим духом,
дітьми, що репетують,
і дощем, що співає у листі.
Останні події
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
- 20.03.2024|14:02В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
- 20.03.2024|14:00У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
- 15.03.2024|16:37У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
- 14.03.2024|11:27Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
- 09.03.2024|14:20Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
- 06.03.2024|18:34Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
- 05.03.2024|11:11У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
- 05.03.2024|11:09«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
- 01.03.2024|13:50«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві