Електронна бібліотека/Проза

Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Наодинці з порожнечеюСтепан Процюк
Terra incognitaСтепан Процюк
ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Завантажити

1

Коли батько привів сина – літературногого початківця Дмитрія Мережка, що згодом «ошляхетнить» своє українське прізвище на Мережковський – до Фйодора Достоєвського і спитав, що, мовляв, потрібно, щоб син став письменником, то метр, глянувши на них, дише незадоволено вигукнув:

Страдать надо, батенька, страдать!..

Нині – та і завжди людьми певної категорії – насаджується думка, що страждають або пхихічно нездорові, або, принаймні, ті, що обтяжені вагомими моральними дефектами. «Зачем любіть, зачем страдать// Вєдь всє путі ведут в кравать//Так лучше сразу на кравать// І нє любіть, і нє страдать» – переконують нас численні заголовки милої бульварної преси. А може, дійсно? Хіба це погано – не вміти страждати? Бути впевненим, що ти є найкращий, кожен день виконуючи символічні ритуали розглядання у різномастих свічадах, власного, перекривленого судомою самозакоханості, відображення?

Недавно я думав про так званий мазохізм. Насправді це слово є дуже далеким від його примітивного розуміння. Але нарциси це багатошарове і складне поняття віднесли до графи «Сексуальні збочення» – і там пришпилили. Бо на гербарій дивитися легко. Там все прокласифіковано – відповідно до забаганок нарциса. Такий гербарій( або літературна карта талантів, або партійні підлеглі, або квіти на Сатурні) не хвилює поверхову самозакохану психіку людини, яка має певний або і великий вплив на інших – і панічно боїться подорожі до основ власної душі.

А мазохізм – це, як стверджують сучасні фахівці, що відкинули ортодоксальний фройдизм, пошуки сакрального. Це дуже цікаві твердження, бо, наприклад, всі, без винятку, християнські святі, стовпники, старці і мученики за віру знали, що таке душевний ( багато хто – і фізичний) біль.

Без страждання неможливо зрозуміти навіть частинку божественної сутності. На мій погляд, страждання намагається відновити знецінення душі і підсвідомого. Страждання протистоїть утилізації та уніфікації нашої психіки. Нарцисизм і страждання – це антоніми , дві дуже неподібні людські сутності, між якими завжди щось спільне, як і в кожній протилежності. Кажучи іншими словами, нарцисизм не виключає страждання. Навпаки – часто посилює його.

Страждання – це безкорисливі пошуки власного «Я». Нарцисизм – це фактична відмова від пошуку. Це доросла здитинілість і залюбленість у свої поверхові фізичні і душевні параметри. За великим рахунком, нарцис ненавидить себе. Ба більше! – я здогадуюся, як можна «вивести» із себе майже кожний самозакоханий типаж, що витворив міф про власну нетлінність та богоподібність...

Кожен із нас, приймаємо ми таку правду чи ні, є трохи нарцисом, трохи мазохістом. Справа лише у пропорціях. Хоча у цьому випадку я би замінив слово «мазохіст» на «страждалець», але без будь-якого іронічного відтінку. Людина, що прагне глибше збагнути певні сутності нашого життя, лишає від свого нарцисизму лише жменю попелу. А всілякі незручні знання потребують відплати. У випадку страждальників – душевним болем. Очевидно, що цей біль приносить їм якесь задоволення. Але він не є вульгарним, бо зв’язаний із тонкими енергетичними тілами.

Я знав дівчину, котра замість аспірантури – вона вчилася на відмінно – вибрала жіночий монастир суворого режиму під орудою отця Григорія Планчака. Ніякі вмовляння не подіяли, бо вона стверджувала, що монастир є її покликанням і не уявляла себе у світському житті. Ця дівчина багато страждала. Вона була думаючою християнкою. Це від неї я вперше почув, що були святі, котрі бажали собі хворіб, аби розділити людські муки. Я одразу ніби чую глумливий нарцисичний вердикт: «Божевільні!»...

Я також хочу бути здоровим. Це природнє бажання людини. Але я би ніколи не насміхався над аскетичним шляхом тих, що вибрали душевний ( та і фізичний) біль як можливу відмичку, що дозволить їм ліпше осмислити не профанне, а сакральне. Не всім же розрубувати на ринку свинячі туші чи красуватися власними клонованими ликами у ЗМІ...

Я цілком допускаю шлях від нарцисизму до спроб занурення, навіть через біль, у глибини власного єства. Але, хто пізнав ази цих глибин, не захоче повертатися до нарцисичних імітацій.

2

Це зовсім не означає, що ці глибини є тотожні до словозлуки «глибока людина». Я маю на увазі лише наше неконтрольоване несвідоме і підсвідоме. Воно однаково неконтрольоване: і бомжем, і магнатом. Звісно, що арсенал мімікрії, особливо, коли статки – не спадок, у магната значно вищий. Але пристосуванство і брехня, навіть собі, завжди вилазить чорним ходом нашої психіки. Винятків ще не було.

Юнг, (якого я, як дилетант і аматор щодо питань психоаналізу, вважаю одним із найбільших психологів людства), починаючи фахове життя звичайним лікарем-психіатром, був дуже уважним до історій хворіб, зрештою, придумавши один із способів лікування, відштовхуючись від методу вільних словесних асоціацій. Але зараз не про те. Його пацієнтами переважно були люди із невисоким рівнем освіти, хоч інтелект і психіка малосполучні. Є високоталановиті невротики, навіть психотики. Є шизофреніки, які, неймовірно страждаючи душею, кажуть : «Перепрошую» і звільняють місце стареньким. Поведінка залежить від виховання, скільки не крути... Так чи інакше, тепер ви розумієте, що під словом глибини не заховано таємне переконання у ґеніальності кожної людини. Хоча, можливо, такими ми народжуємося, але через кілька чи кільканадцять років стаємо тією чи іншою міркою уніфікованими...

Повертаюся до першої практики Юнга. Він наводить багато прикладів різних проявів занурення у ці макабричні і часто моторошні глибини . Один хворий пролежав на лікарняному психіатричному ліжку п’ять років, окрім того, що елементарно харчувався і виходив справити потреби. Він – у найпрямішому сенсі цього слова! – не промовив ні до кого ні слова. Юнг заходив до нього кожен день. Очі і тіло хворого були відсутніми.Через п’ять літ він лише спитав один раз лікаря Юнга, хто той, мовляв, такий. Мовчанку пояснював тим, що хоче «щадити німецьку мову». Але чому він заговорив саме того, а не іншого, дня? Що було першопоштовхом руйнування цієї безсонної летаргії? Чи потім він знову провалився на кілька років у хтонічну прірву? Чи відбивали ці психо-коматозні стани його бажання забуття, читайте – смерті? Втім, на кожен випадок знайдеться ще яскравіший...

Одна жінка пролежала тридцять п’ять років! Вона теж фактично нічого не говорила. Але постійно імітувала рухи двома руками. Так, неначе вона щось шиє. Жінка понатирала собі мозолі цими трагіфарсовими імітаціями. Коли померла, на похорон приїхав її рідний брат. Ніхто не пам’ятав, як вона сюди потрапила. Юнг дізнався від брата, що колись хвора, вже покійна, була дуже закохана в одного хлопця. Її брат уже не пам’ятає, чому зірвалося весілля. Але вони так і не одружилися. Вона навіть не дивилася в сторону інших чоловіків. Через деякий час стала тиха-тиха. Лише почала робити ці дивні колові рухи руками.

А ким був її наречений?

Чоботарем ...

Юнг жахнувся. Настільки величезна у цієї жінки була потреба жити біля цього чоловіка! Вона, бідолашна, після якихось причин розриву( певне, не через неї, втім...) навіть імітувала професійні рухи свого направду чоловіка всього життя. І ці імітації виїли живу душу, залишивши лише жіночу оболонку, безнадійно спотворену утратою...

Всі розлади психіки мають реальне, занадто людське, підгрунтя. Людина може винести лише ту кількість правди, котру вона може винести. Легкого хреста немає. Інша справа, які тягарі починаються там, де душа не зуміла справитися із непосильним для неї стражданням... Тоді вона витворює іншу реальність: прикрашену надуманою власною величчю чи маніакальними ідеями винахідництва або порятунку людства. Або паралельні світи, сповнені моторошних видінь і картин.

Я знаю людину, котра нарешті опинилася у світі скривлених дзеркал. Тобто, я знав її до цього. Зараз залишилася лише тілесна оболонка – і це вже інша людина. Її час від часу уявляються картини, зв’язані із смертю і насильством... Але зупиняюся, щоб пощадити вашу і свою психіку. А за цю людину – та і за кожну – залишається молитися.

Там, де починається хвороба, уже закінчується конструктивна, навіть зцілююча роль страждання. І воно стає руйнаторським чинником психіки. Бо, як сказано у прислів’ї, чого занадто – те нездорове...

3

Сальвадор Далі, незважаючи на безнадійнитй нарцисизм власних щоденників, залишався, на мій погляд, нещасливою людиною, захованою за лоском власних, кон’юнктурно продуманих, епатажів. Чому? Що бракувало цьому пестованцю нового живопису? Ще кількох, клонованих, Гал-ів? Людської теплоти, якою ідоли переважно обділені? Бісексуальних ігрищ? Живого Лорки? Печеного льоду?

Йому бракувало гармонії. Адже нарцисизм - це антигармонія і антиспокій. Це внутрішнє пекло, що із такою хвацькістю маскується під кишеньково-приватний paradise. Якби Сальвадор Глорійович не прагнув слави і обожнення всіма притомними і непристойними способами, то би давно потрапив у пастку важкої клінічної депресії. Якщо не він особисто, то, принаймні, більшість людей такого типу: обдарованих митців, що мають одну найінтимнішу таємницю, котра полягає у майже маніакальній потребі сцени, трибуни, вихвалянь і культу. Якщо би їхня мистецька доля склалася не надто прихильно стосовно визнання за життя, то, на мій погляд, люди на кшталт художника Далі мали би, пестливо висловлюючись, жалюгідненький вигляд. А у цьому випадку хитрий мистецько-ринковий шаманізм художника сприяв славі Сальвадора Глоріановича, чи як там його по-батькові. Прижиттєва слава пом’якшувала припадки важкої депресії чи страждань, неминучих при викінченій і застиглій формі нарцисизму. Адже нарцисизм і страждання, незважаючи на начебто протилежні полюси існування, насправді споріднені патологічною кров’ю неврозу...

Напевне, все розпочалося тоді, коли його старший братик, якого батьки теж назвали Сальвадором, помер у крихітному віці. Мати часто ходила із малим Сальвадором іншим на могилу до першого Сальвадора, якого називала геніальним. І хлопчина, ставши жертвою(?) украй нерозумної поведінки батьків, шалено намагався довести власну невторинність, якось «звернути» увагу родичів на те, що він існує. Так поволі формувалося розбухле, гіпертрофоване «Я» майбутнього художника, який у зеніті успіху цілком серйозно стверджував, що не уявляє, як можна жити, не народившись ним або його Галою... Образ брата, як померлого двійника, супроводжуватиме Далі усе життя, провокуючи істеричні бунти і нав’язливі стани.

Незважаючи на те, що Далі обожнював матір, особливо померлу, на одній із його картин був надряпаний блюзнірський надпис, котрий свідчив про приховане матереборство. Ображений батько заборонив синові відвідувати родинні місця. Далі журився, але врешті-решт, за допомогою ритуалу із елементами певної маґічності, позбувся почуття провини ( чи страху?) перед батьком. Він обрізав своє довге волосся, поховавши його у маленькому іспанському містечку, де було суджено народитися. Із інфантилізмом було начебто покінчено. Але, на мій погляд, відбулася лише підміна об’єктів обожнення.

У 1929-ому році художник знайомиться із Галою – жінкою, що замінила йому найближчих родичів і друзів. Жінкою-наркотиком. Спочатку почуття до Гали, що мала неабиякий досвід спілкування із чоловіками, будучи дружиною поета Елюара, боролися із бажанням її вбити. Як бачите, Далі був цікавим хлопчиком: матереборство, батькоборство, женофобія. Потім... Гала йде від Елюара, який ще і стає... свідком при її вінчанні із Далі. Свої картини художник тепер зчаста підписуватиме Гала-Сальвадор, мовби втіливши і розтиражувавши через масмедіа тремтливу мрію про андрогінну істоту. Знавці життя Сальвадора Далі стверджують, що несамовитий Іспанець був прохолодним до сексу( як і Фройд, праці якого він обожнював), незважаючи на зливу фалічних і еротичних( радше, антиеротичних)символів у картинах. Ці ж біографи натякають на те, що Гала мала коханців і після одруження із Великим Параноїком. Але він не хотів нічого бачити. Можливо, художник тяжів до асексуальності.

У будь-якому разі після смерті своєї Жінки художник не написав жодної картини. Навіть титул маркіза його не зацікавив. Старіння? Так. Але Гала, будучи на десять літ старшою, була його найбільшим заміщенням і милицями, які рятували від якогось надвеликого жаху. Можливо, почуття екзистенційної безсенсовості. Художник юродствував і у своєму «Щоденнику одного генія», і у своїх численних перформенсах, часто жорстоких розиграшах інших людей, можливо, і у своїх картинах. Хоча про картини щось однозначне стверджувати складно. Їхній зміст був часто незрозумілий і самому творцю. Майже як у Б.-І. Антонича: « Я простий собі піїта//Кожен мене радує день//Не розумію світу//Не розумію власних пісень ». Деякі психоаналітики у численних ящичках всередині людського тіла, що були одним із нав’язливих образів живопису трагіфарсового Містифікатора, схильні бачити неподолане підсвідоме бажання повернутися в утробу матері, до переддітородного стану... Принаймні, Далі неодноразово стверджував, мовляв, пам’ятає блаженність і красу свого існування перед появою на світ. Але він із таким же успіхом міг доводити, що бачив, наприклад, шість рахітичних голів Лєніна на піаніно, навіть малювати це видіння. Він міг стверджувати все, що хоч на мить провідувало його мозок як ретранслятор розкішної параноїдальної краси...

4

Наш час підступно і витончено сприяє розквіту нарцисизму. Розпад ідеологічних систем, антиієрархічний хаос, плебейська гонитва за культом насолоди. Зрештою, немає поганих чи хороших часів, є лише певні людські пріорітети, в тім числі і письменницькі.

Наприклад, російський еміґрант Іван Бунін, звільнивши власне Еґо із-під важкого панцира дипломатії, часто проявляв малопривабливі сторони людської tabula rasa. Людям, що хотіли відвідати його, аби висловити захоплення прозою письменника, Бунін – через посильних – відмовляв у зустрічі. Важко сказати, чого тут було більше: нарцисизму як саморуйнації чи як гордині, що переважно поєднані; чи лише етичної розбещеності талановитого русского барина. Цілком можлива і версія нарцисичного садо-мазохізму, коли всередині нашого душевного єства ведуть боротьбу дві взаємовиключні тенденції. Одна із них авторитарна, інша – смиренна. Ніхто ж не розпитував тоді письменника, що він відчуває. Може, відмовляючи подорожнім у аудієнції, Бунін підсвідомо шукав додаткову причину для страждань, бо його опісля мучило сумління? Але він нічого не міг із собою вдіяти, користуючись кожним зайвим приводом для так званого мучеництва, що є однією із складових мазохістичних терзань. Якби він зустрівся із шанувальником, вислухавши звичний для себе арсенал похвал, це могло би бути нецікаво. А відмовивши йому, він отримував додаткову порцію збоченого адреналіну, щось на взірець, який я, мовляв, талановито-самотній і що вони від мене хочуть, нехай читають ліпше мої твори.

Цілком можливо, що таким чином давало знати про себе його літературне злопам’ятство. Адже кожен відомий письменник тією чи іншою міркою пережив досвід скепсису та відторгнення власних писань. І для пихато-злопам’ятних( за класифікацією відомого психоаналітика Карен Хорні) типів неврозу таке, майже неминуче, первинне неприйняття лише додає сили для розвитку специфічного нарцисизму, що базується на відчутті власної нетлінності та всемогутності. Схематично це може виглядати так.

Будучи юнаком, переповненим відчуттям власної винятковості, що загалом характерно для молодості, Бунін ставив мету – зробити все, щоб помститися тим, що відторгали його писання, власною відомістю і славою у майбутньому. Карен Хорні вважала, що для пихато-злопам’ятного типу неврозу така мета є величезним рушійним джерелом сили та енергії! Жодних тобі романтичних вуалей про допомогу людям зрозуміти себе через ці писання. Могла існувати і спонука щось довести, допустимо, дівчині, яка колись, ще за царя Гороха, чомусь відмовила чи не захотіла полюбити... Почуття до дівчини вивітрюються, на місці ненависті виникає байдужість, а спонука щось довести чи помститися стає маґістральною, хоча часто талановитий творець типу Буніна чи хтось інший не до кінця це усвідомлює навіть перед собою. Майстерність відточується, популярність, за умови таланту( зв’язок між ним і неврозом – дуже спірне і неоднозначне питання), росте, а першоспонука творчості знай викидає собі із безконтрольних глибин нашої підсвідомості різні вередливі і переважно нечемні «колінця». До того ще й дуже несподіваними способами.

Чому Франко в останні роки життя висловлював, делікатно кажучи, критичні судження про творчість Шевченка, яку любив і високо цінував? Чому палив свої твори Гоголь? Чому Стефаник називав писання «комедіянством», далі продовжуючи писати? Від чого втікав Лев Толстой перед смертю? Відповідей може бути – і є! –безліку. Незважаючи на це, насправді відповідей немає. Бо література, навіть найталановитіша, не є індульгенцією на внутрішню гармонію її творця, попри автопсихотерапію, заміщення страху смерті, ходулі слави та іншу цікаву трахомудію.

Звичайно, коли сприймати літературу як шоу-бізнес чи ключик до так званого успіху , то ці питання начебто стають манірними і неактуальними, мовляв, чуваче, ми так далеко не заглядаємо, бо є конкретне життя і його гедоністичні приваби тут і зараз. Але облишмо белетристичну попсу для «успіхів» – адже кожна людина, в тім числі наповнювач «легкої» і «середньої» полиці має право на власні ілюзії. Принаймні, він (як це запрограмовано і нецікаво...) вважатиме такі запитання інфантильним пафосом чи мегаломанським викаблучуванням і нема на те ради.

Зрештою, будь-які запитання чи проблеми не завжди наближають до відповіді. Або відповідей може бути багато, як багато є рівноцінних правд . Отже, питання – це марнота?

5

Гадаю, що ні. Пастка нарцисизму по-своєму страшніша від наркотичних препаратів. Загалом будь-який невроз шалено збіднює світ людини, залишаючи випалені поля. Як зауважувала Карен Хорні, невроз – це завжди боротьба хворого і здорового. Все залежить від пропорцій...

У своєму романі «Руйнування ляльки»( жаль, що треба щось роз’яснювати, але на те теж нема ради...) я зробив спробу передати – лінія Василя Величка, яка розвивається безвідносно до інших подій – трагедію неврозу із його моторошною «роботою». Здорові бажання і потяги ВВ, як його називає автор, замінює на невеличкий гарем ляльок. Лялька, як нежива субстанція, асоціюється у нього із жінкою. Цинічний піар-менеджер провладного кандидата виконує свою роботу, незважаючи на мегаломанські коментарі, які час від часу зринають, як здорова безпринципна людина. Хоча, до речі, безпринципність незрідка теж є проявом неврозу, адже людина, підсвідомо прагнучи, щоб усім сподобатися, втрачає власну сутність. Загалом одним із найкардинальніших симптомів неврозу є нестримна потреба любові при невмінні любити самої жертви невротичного переродження. Часто виявом такої потреби є так званий компульсивний секс.

Отже, далі до патографії свого героя. Він не може і не вміє спілкуватися із жінкою. Отримавши певні юнацькі травми на цьому ґрунті( але заради Бога, хто їх не мав із чоловіків чи жінок?), він встановлює із однією пані «біоконтракт». Деталі цієї угоди – в романі. Проте доля давала йому ще один шанс: зцілити любов’ю власні психологічні немочі. Розуміння і розпач приходить, як зазвичай, запізно.... Хоч навіть у цій подобизні любові чи, правильніше, у цій надцінній прив’язаності було більше нездорової пристрасті і компульсивного( тобто не на ґрунті фізичної потреби, а психологічного заміщення людського спілкування) сексу, ніж справжньої любові. Після розриву стосунків із цією жінкою інколи ВВ вдається до послуг повій, але такі любощі приносять йому лише страждання. Його нарцисизм починає набирати звироднілої форми. Зрештою, злоякісний нарцисизм – завжди звироднілість, але буває вміло замаскований цивілізаційними рум’янами.

Іпохондрія - це той же нарцисизм. Коли людина безперестанку зациклена на проблемах власного здоров’я, то це є підсвідомою спробою полюбити власну хворобливу винятковість , вип’ячуючи її напоказ, мовляв, до мене тоді буде більше співчуття.

Наш ВВ всі свої перверсійні пристрасті починає виміщати на ляльках із власної колекції, кожну називаючи іменем, яке придумав сам. Така форма женофобії, виміщена на ляльках( мені було по-людськи непросто це описувати) зрештою приводить колишнього піарщика до психічного колапсу. Він помирає, розбитий чи то інсультом, чи то безнадійною самотністю...

Мені було важливим у цьому творі створити метафору Ляльки. Можна зруйнувати власну внутрішню ляльку , але може руйнувати і вона. І ця двозначність назви повинна символізувати деструктивну дію неврозу на людину, що може починатися із начебто безневинних нав’язливих ритуалів, які, як у випадку ВВ, мають здатність розбухати і нищити все людське, що у нас закладено, а найперше – вміння любити. І той же ВВ, не будучи донжуаном, потайки дуже хотів ним бути. Його ляльковий гарем – це пародія на донжуанство, за яким переважно ховається примара нелюбові і прихованої женофобії.

Влада Ляльки – це відмирання. Влада над Лялькою – це початок оновлення і очищення. Лялька – це символ неврозу. Зруйнувати Ляльку – це воля до зцілення.

Мені можна закинути, що це ти, мовляв, чоловіче, копирсаєшся у перверсійній психіці, коли навколо скільки рельних проблем. Але ця – одна із найреальніших! Коли хоч трохи поцікавитися статистикою суїциду на Україні( і не тільки), всіма тими стрибками під електрички у метро, повішеннями чи заковтуваннями піґулок – несть числа способів піти із життя – то можна збагнути, наскільки проблема Ляльки, як я називаю її, є важливою і невідкладною. Особливо у небагатих країнах, де до причин самогубств ще докладаються злидні і приниження через бідність. Хоч ця причина є далеко не першою і навіть не третьою. Наша Лялька – всередині. І лише кожен із нас може її знешкодити чи, принаймні, ослабити тиск її паралітичних щупальців.

6

У книзі американської професорки Лін Коуен «Мазохізм» розглядається, так би мовити, інша версія природи цього стану. Наше сприйняття мазохізму здебільшого стереотипне: фон Захер Мазох, насолода від фізичного (у кращім разі, ще від душевного) болю. У цій праці мазохізм розглядається як несвідома спроба відновити спрофановану сакральність. У пошуках болю людина може пізнати інші виміри буття.

Згадаймо середньовічні секти( товариства експериментаторів над собою?) флагелянтів. Вони займалися самотортуруванням, щоб через біль і страждання наблизитись до віри і божественного. Церква заборонила флагеляцію. Але святі старці чи великомученики завжди були трохи мазохістами. Лише не у профанному значенні цього терміну. Нині всюди пропагується культ насолоди і гедоністична візія світосприйняття, життя, мовляв, дається лише раз. Але ж насолоди розм’якшують і розманіжують нашу психіку. Я не знаю жодної відомої людини, яка на своєму шляху не відала би страждань. Виходить, що будь-яка вершина неминуче пов’язана із певного штибу мазохістичними візіями. Навіть про героїв того ж Мазоха можна сказати, що вони намагалися своїм способом відшукати сакральні сенси у чуттєвих насолодах, втікаючи від банальної злучки. Я переконаний, що люди, схильні до мазохістських фантазій, навіть чуттєві радощі переживають інтенсивніше, ніж ми, нормальні. Особливо це стосується жінок, що, як відомо фахівцям, значно частіше, ніж чоловіки, переживають сексуальні фантазії, зв’язані із болем(переважно легким). Це промовляють до нас архетипи, якісь глибокі стародавні досвіди і ритуали, далекі від пересічного хіхікання у кулачок.

Тобто, кажучи інакше, певна потреба страждань додає цінності, а не профанності, коханню. Окрім того, ніхто ще невспромозі відмінити демонічний лик Еросу( оте банальне: «Від любові до ненависті – один крок»), який нерозривно зв’язаний із його світлоносним ликом. Чому нас так приваблюють трагічні любовні історії? Чому, коли казка закінчується одруженням, далі вже розповіді нема? На мій погляд тому, що всі ми є тією чи іншою мірою несвідомими мазохістами. Не лякайтеся, читачу. Я зараз ототожнюю мазохізм із природною потребою страждання, принаймні, співчуття до такої риси в інших. Нам, погодьтеся, не надто цікаве життя щасливих сімей, бо воно, зазвичай, подібне. Щасливі сім’ї відмовляються від пошуку. Вони статичні, застиглі та одноманітні. Напевне, я гіпертрофую, але, як мовиться, щось у тому є.

Звісно, що пошуки сакральних сенсів чи втраченого раю через страждання і біль( найперше мені ходить за душевні страждання) можуть завести у трясовину патологічних самотортур, деструктивного шаманізму чи навіть божевілля. Але, переконаний, що людська душа має рівновелику потребу як радіти, так і страждати. Страждання у його «чистому» вигляді ні не віддалює, ні наближує до психотичного розпакду свідомості. Принаймні так вважає переважна більшість обдарованих психоаналітиків.

7

Невротик ніколи не винен у власному неврозі. Це доля. Переважна більшість( це ще переконливо довів Фройд) невротичних деформацій характеру формується у глибокому чи золотому, як його іноді називають, дитинстві. Окрім того, кожна людина отримує лише одну із численних комбінацій душі, що притаманні для його роду за батьківською та материнською лініями. Кажучи інакше, ми – це наші діди і прадіди, батьки і прапрадіди у найхимерніших ґенетичних сполуках. І ця орґія ґенетики, ця вередливість здібності і нездарності, ця тонка музика, складена із тисяч мозків та сердець покійників чи ще живих із двох наших родоводів направду дозволяє припускати думки про владу над людиною великого Хаосу. Або найзашифрованішої ґеніальної музики, що нечутно лунає із Божого фортепіано.

Недавно я мав два випадки за один день, які потягнули за собою специфічні реакції. Проводячи із студентами семінарське заняття про біографію Франка, я слухав відповіді, вставляючи якісь ліниві репліки. І раптом одна дівчина, міркуючи про стосунки молодого письменника і Ольги Рошкевич, сказала, що Ольга зберігала його листи, обв’язані синьою стрічкою, все життя – як найдорожчу реліквію. І я ...несподівано вибухнув. Звісно, без грубощів, бо завжди намагаюся бути ввічливим. Але сказав, що це театральність, адже вона навіть не ходила на його похорон. Навів приклад фільму... про Чингіз-хана, коли його майбутня дружина, перш ніж стати володаркою імперії, перейшла разом із майбутнім великим завойовником сім кіл пекла, а не займалася галицьким жіночим сентименталізмом. Напевне, це було не зовсім справедливо, але я вже не міг зупинитися. Синя стрічка, якою були перев’язані листи до молодої Ольги, відіграла роль якогось дивного подразника. У процесі моїх емоційних міркувань про жіночу жертовність і її імітації я ще згадав, що завжди не любив собак. І тут наступило озаріння: я вперше згадав, як мене, чотирирічного, налякав великий пес, що, висолопивши язика, стрибав мені просто в лице. Пес не вкусив, але мені було досить і його агресії. Як зв’язана синя стрічка на листах із моєю собакофобією? Я переконаний, що зв’язок є. Можливо, занадто віддалено- асоціативний.

Але це ще було не все. Мій приятель, поет Любомир Стринаглюк, купив мені квитка на польський оркестр святого Миколая в філармонії. Було мило, але не більше. Я слухав народні наспіви і не розумів причин такого пожвавлення залу. І тут хтось із музикантів заспівав старовинну лемківську пісню із словами: « Як ми ся були любили, цукерочком ся ділили» . Я спочатку пригадав «Тіні забутих предків» Коцюбинського, де Марічка дає Іванові цукерок після того, як він її вдарив. Із цього цукерка розпочинається їхнє кохання. Музиканти співали далі, люди сміялися, а мені хотілося плакати. І скільки не картав себе, мовляв, дожився до перверсійних реакцій, нічого не міг вдіяти. Сльози котилися горохом і мені доводилося витирати їх носовою хустинкою. Люди веселилися. Лунали запальні мелодії. А мені ставало щораз більше, до приступу розпачу, жаль. Чого і чому?

І я, ще підчас концерту польських музик, уявив таку картину, вже не слухаючи енергійні народні наспіви. У якомусь залі зібралася величезна кількість так званих нормальних людей. Досвідчений фахівець починає розмову, де згадують про те, із чим вони давно попрощалися і оплакали. Спочатку всі серйозні чи іронічні, солідні і стримані. Потім у цій мініатюрній планеті, даруйте, у якомусь залі, хтось перший починає ридати. Потім інший, третій, десятий... Судома катарсисних страждань перекривлює ці вродливі і самовпевнені обличчя. Один згадує померлих батьків і те, що нечасто їх відвідував. Інша – своє невідбуле і втрачене кохання. Хтось проклинає власну блискучу кар’єру, яка зробила його черствим циніком і пересмішником. Четвертий розповідає про свій страх перед комахами і метеликами, а потім перед нами розгортається моторошна драма відчуження і почуття закинутості. Восьма оплакує свою померлу дитину, після якої вона двадцять років, кожного вечора, дивиться на її фото, забуваючи про своїх живих дітей. Тринадцятий хоче розповісти про власні неврози на релігійному грунті, вісімнадцята – про почуття злопам’ятливості та невміння співчувати, що пов’язано із раннім жахливим досвідом. Здається, що ми опинилися якщо і не в божевільні, то, принаймні, у тортурні і трупарні. Наче поруч – живі мерці, що невідомо як ще утримують людську подобизну під тягарами своєї журби. Спочатку всі говорять і ніхто не слухає. Потім починають вирізнятися перші діалоги і перші ознаки незімітованого інтересу до інших досвідів. І це додає дрібку надії, що перед нами – не безнадійні виродженці, а такі ж люди, як ми.

Перед нами – ми. Лише кожен із них/нас тримає за сімома замками і дванадцятьма ключами власні страждання, прикриті нарцисичною маскою блазня чи камінним ковпаком господаря життя. Але для чого, о Боже? Який сенс у цій безглуздій закритості? Щоб не висміяли? Але хто? Подібні чи такі ж? Інші?

Інші не мають права на осміювання, бо вже умертвили і примирили свою душу із всіма світськими канонами та ієрархіями. Та й що значать реакції інших у довгій дорозі людини до своєї сутності?

Ніхто не може ні додати, ні відняти у нас самоповаги. Ми ж можемо зробити все: для себе і для ближнього. Доки не пізно.

2008 р

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери